Прощай, Хоружівка! Провінційно-міський романc

У мене є знайома, яка свідомо прагнула влаштуватися працювати й жити в Києві. Уже живе. З роботи – до магазину, потім додому, вечеряє й – до телевізора. Ні в театр, ні на виставки, ні в кіно, ні навіть у парк прогулятися, не ходить. Вона не використовує жодної, крім роботи, з можливостей, наданих їй столичним життям, і веде "відгороджений забором" спосіб життя, так і не позбувшись комплексів дами з периферії, для якої усе нове є далеким. Боїться змін, сварить багатіїв, заздрить чужим успіхам, шукає ворогів, прагне уникнути відповідальності за що-небудь. Може тому, що провінційність – це, насправді, відсталість мислення, схильність до забобонів, невміння подивитися на події й обставини широко й без упереджень?



Отже, доброго дня! Вогні великого міста вас вітають, голова крутиться від вогнів реклами, від кількості транспорту й людей на вулицях, від дурманних пахощів метро й фастфудів, серце завмирає від вітрин бутіків, а ноги втомлюються носити тіло по столиці. Присісти би. Присісти, озирнутися: де я й що тут роблю? І це буде непоганим початком знайомства з місцем – жаданою мрією. Що саме керує людьми, які вирішили, що світ їхнього містечка або села став занадто тісним, як торішній піджак, або непривітним, як осінній дощ, і настав час шукати щастя там, де нас немає, й, отже, краще? У. Томас і Ф. Знанецький, учені з Чикаго, вивчали життя польських селян, які переселялися до Америки на нові землі, й визначили загальні причини, що виявилися характерними не тільки для них, але й для всіх наступних хвиль міграції у всьому світі. Люди, переїжджаючи, насамперед, хотіли б змінити спосіб життя, який вони вели в своїй країні або місті, будучи незадоволеними ним. Основний мотив – підвищити матеріальний рівень, тобто люди їдуть на заробітки, і поліпшити якість життя. Крім поліпшення матеріального становища, підвищення статусу, для багатьох важливою є можливість самореалізації, розвитку особистого потенціалу, таланта. І, нарешті, з периферії просто їдуть від безвихідності – в нас у країні багато депресивних міст, де чутлива, розумна людина нормально жити не може, бо там просто немає ні роботи, ні перспективи. (Хоча багато гарної музики народжується саме в дуже нудних місцях...)

У кожному, наприклад, американському університетському містечку можна одержати абсолютно однаковий набір благ, які одержує будь-який мешканець Нью-Йорка, Вашингтона або Чикаго. І тоді немає сенсу мігрувати в пошуках кращого життя, хіба що тільки через можливість кращої самореалізації. У нас же доцентрова сила притягує людей в одне місто – Київ, і, як казав відомий гуморист, "свіжих провінціалів у столиці легко відрізнити за слабким знанням етики, грубуватими манерами й міліцейською формою". Але, з іншого боку, життя в глибинці стимулює соціальну активність людей, їхнє прагнення завоювати путівку в більше життя, тому провінціали є джерелом відновлення й формування національної, культурної, соціальної, політичної, бізнесової еліти. До того ж, ознакою провінціалів є їхня висока моральність. Вони формуються в умовах невеликої соціальної групи, під постійним наглядом якої людина намагається позиціювати себе тільки з найкращого боку. І отут, у столиці, приїжджі не чекають пощади від життя: в них немає права на лінощі або перебірливість, вони працюють, не піднімаючи очі доти, поки не зрозуміють, що можуть собі дозволити відпочити. І знову рубежі.

Одна моя колега розповіла, як визначає на вулиці хто – приїжджий, а хто – місцевий. Кияни, які звикли до стрімкого темпу життя – велике місто вимагає багато часу на те, щоб вирішити справи – звичайно зібрані, зосереджені й швидко, дотримуючись правої сторони, йдуть на роботу, у справах. Але, якщо перед тобою прямо посередині тротуару, заважаючи перехожим і збиваючи їх з темпу, виростають дві жінки, які голосно розмовляють, не звертаючи ні на кого уваги, жестикулюють – з майже стовідсотковою впевненістю можна сказати, що вони – гості з провінції. Їх можна визначити й за тим, як вони ходять за руки по п'ять осіб, неспішно, озираючись по сторонах... Звичайно, це просто особисті спостереження за одним із різновидів приїжджих, тому що є чимало тих, хто спокійно влився в столичний ритм – і робочий, і духовний, і культурний. Але все ж таки є певна група людей, які приїхали в столицю із своїм "культурним самоваром" – і що з цим робити, хтозна. Ми живемо в гарному будинку, сусіди – привітні і приємні люди. Мені дуже подобається наш район – я тут мешкаю з початку 90-х. Але квартиру поверхом вище чи то винайняли, чи то купили дуже цікаві люди. Я зрозуміла, що більше кватирку відчиняти не зможу. З вікон летіли недоїдки, килими, скатертини і ковдрочки вони витрушували прямо з вікна на кухні. Спитала в охоронця, хто ці люди. Він каже, що приїхала сім'я з якогось села. Я терпіла довго, думала, ну люди мають зрозуміти, що тут так не можна. То в селі з ґанку можна потрусити ковдру, кинути огризок, плеснути помиї – бо то в городі добриво. Дихали свіжим повітрям ми тільки у вихідні, бо ці сусіди їздили до себе в село. А коли в щойно вимите, ще вологе вікно сірим прапором почало битися щось на кшталт ковдри, я не витримала, піднялася поверхом вище. Хтось із великих сказав: "Якщо хочеш, щоб життя тобі посміхнулося, спочатку посміхнися йому сам". Вдягла найщирішу посмішку і подзвонила в двері. Їх відчинив чоловік і мовчки на мене подивився. Я ввічливо поросила: будь ласка, не робіть цього, це нечемно у відношенні до оточуючих людей. Він щось ковтнув і сказав: "А шо?"

Нічого – попленталася я додому. Через якийсь час дорослі члени цієї родини завантажили стареньку Волгу і подалися додому, а тут лишилися їхні сини, які закінчили школу і десь вчаться чи працюють. Інколи вони повторюють батьківські "рухи", але вже не часто, так, недопалки кидають, інколи, мабуть за столу криті кинуть. Нормальні хлопці. Але замислитися є про що. Після першого кроку на перон столичного вокзалу мине небагато часу, і багато хто дійсно асимілюється тут і залишиться; когось суворий мегаполіс вважатиме стороннім предметом, вимотає й відправить назад; а когось серйозно перемеле своїми жорнами й змусить змінитися. Один гуморист, спостерігаючи основні ознаки перетворення провінціала в столичну штучку, помітив, що наша людина почуває себе справжнім городянином, коли в неї закінчуються продукти, привезені із села; коли в тисняві на станції метро "Вокзальна" вона з роздратуванням висловлюється: "Понаїхали отут, село!"; коли в рідному селі намагається розплатитися в місцевому сільпо картками "Master Card"; коли ночами здригається від кожного дзвінка, думаючи, що приїхали родичі з Мотовилівки, ну й коли в парламенті подає заяву про вихід із партії аграріїв... Але, якби все було так просто! Стати однією особою, однією душею й одним серцем зі столицею, зробити місто, в яке ти приїхав шукати щастя, своїм, рідним, і нести за нього відповідальність, як за свій власний будинок, а не за тимчасовий гуртожиток – далеко не кожному вдається.

Про проблему "кияни – не кияни" ми якось говорили з відомим соціологом Євгеном Головахою. Він уважає, що приїжджий з регіону до столиці в першому поколінні навряд чи стане аборигеном у певному сенсі слова, не буде почувати себе повною мірою мешканцем, що асимілювався цього міста за декількох причин. Одна з них – йому не буде вистачати коріння, наприклад, рідних, друзів дитинства, людей, з якими він спілкувався замолоду, ностальгічних місць перших поцілунків, усього того, що було для нього важливим раніше. Людина переїжджає, намагається засвоїти правила життя в столиці, але вона змушена це робити головою, серце ж залишається на батьківщині. А от її дітям уже буде легше влитися в міський соціум, онукам – ще простіше... Питання лише в бажанні стати таким жителем, або хоча б схожим на такого, якого багато років формувало місцеве середовище. На практиці ж буває зовсім навпаки. На початку 50-х років у Києві почалося потужне будівництво, а робітників, безумовно, не вистачало – їх знаходили в селах Центральної України. Вони перебиралися сюди з родинами, жили в гуртожитках, потім у збудованих ними ж будинках одержували квартири й, прописавшись, ставали киянами. Номінально. Двірські компанії місцевих хлопців приїжджу молодь називали "рогатими", "чортами". Чому? "Дикими" уважали. Тому що приїжджі не розуміли, що на вулицях непристойно їсти насіння й матюкатися в присутності дівчат – у київських хлопців це було табу. Хоча київський міщанин теж правила етикету особливо не використовував, були певні культурні закони, норми поведінки. Але виросло одне покоління, на зміну прийшло інше, третє росте, а мат чутно всюди, не кажучи вже про сміття, яке викидають прямо з вікон, і тотальних плювків на асфальті. Сказати, що запаскуджують вулиці столиці винятково провінціали – було б і неетично, і не шанобливо. Але, якщо врахувати, що корінних киян сьогодні залишилося 20-30%, тобто, є над чим замислитись.

У світі багато міст, які безболісно "поглинають" мігрантів, нітрохи від цього не страждаючи. Але ж при цьому зберігається їхній особливий образ, дух. Київ виявився слабким. Причина, можливо, в тому, що свого часу знищили ідеологів української культури, її щирих носіїв, а місто просто захлинулося від масової прискореної урбанізації. У результаті, столиця, що зажадала мігрантів для власного будівництва, з кожним роком втрачає свою щиру культуру разом із дивовижними забудовами стародавнього Подолу й дніпровських круч, мальовничих островів і історичного центру, разом із Майданом Незалежності – пісні Поплавського, що застигла в камені – найбільш незграбної споруди за рівнем еклектизму й несмаку. Для колишніх провінціалів, нині політиків, Майдан – це просто майданчик для проголошення політичних гасел, а не місце, що викликає непояснений захват. Для них Лавра – це автобусна зупинка. Міські чиновники в нас – це саме ті люди, що так і не стали киянами – серцем, сумлінням, поглядом в майбутнє. Ті, кому Київ, насправді, не є дорогим, хто не несе відповідальності перед майбутніми поколіннями – їм ніхто не передав це, вони – приїжджі, їм однаково. (Архітектори-творці Майдану, наприклад, можуть заперечити: мовляв, гості приїжджають, їм подобається, кажуть: як красиво! А хто сказав, що їм не сподобалася б інша споруда – не вбога, а прекрасна?) За вчинками, за заявами комедійно-фарсових особистостей, що приїхали із глибинки й зовсім байдужі до місця, де вони оселилися, можна з жалем констатувати: мігрант часто стає далеким від того середовища, яке він освоює. Рідко кому вдається настільки асимілюватися, щоб відчути сіль землі, на якій він тепер живе.

Проте в тому, що в грудях приїжджого так не забилося столичне серце – за великим рахунком, немає особистої його провини. Це – право людей: жити, де їм хочеться. Вони не повинні страждати тому, що народилися в сільській місцевості, і реалізовувати себе тільки там. Якщо людина почуває потребу, то, живучи у вільній країні, повинна шукати те місто й ту роботу, які їй найбільше до вподоби. Інше питання – суспільство має бути до цього готовим, і розуміти, що це – адаптація мігрантів – не необразливий процес, це і здобутки, і проблеми. Психологи й соціальні працівники потрібні тим, хто не витримує випробування столицею, адже деякі вертаються, а деякі й гинуть – стають наркоманами, повіями, кримінальними елементами. Знаєте, на Кавказі в аулах немає зґвалтувань. Ви думаєте, чоловіки такі шляхетні? Ні, там є кревна помста кільком поколінням. І, коли з аулів вони перебираються до міста, де їх ніхто не знає, вони часто стають ґвалтівниками: контролю немає! Немає кревної помсти! Так само й інші люди: позбувшись звичних умов, не маючи контролю й самоконтролю на новому місці, вони губляться й стають вразливішими, а тому можуть стати злочинцями або жертвами злочинів. Лише тому, що вони погано орієнтуються в новому середовищі.

Звичайно, у провінції життя більш монотонне, ніж у столиці, менше яскравих подій, сенсацій, політичних потрясінь. Але й там є багато людей, що живуть яскраво, насичено, енергійно. Там є великі люди, обдаровані природою, а в великих містах зустрічаються такі, які не змогли нічого досягти. Тому провінція – це, скоріше, стан душі, особливість мислення, а не географічне поняття. Можна все життя прожити в столиці, залишаючись провінціалом, тобто людиною, світ якої обмежується стінами власного житла. Можливо, тому ми морщимося, бачачи кутасте, з відбитками сільського життя обличчя продавщиці, яка з-під прилавку мляво цікавиться: "Шо підказати?". І пишаємося, коли бачимо на екранах артистів, телеведучих, відомих знакових для нашого суспільства людей, і говоримо: дивіться, із глибинки, а який молодець!