Чому політика відрізняється від театру, або Езоповою мовою про кіно

Вдень я прочитала блог Віктора Уколова щодо політичного спектаклю, який мав місце на Майдані у п'ятницю. За календарем культурних подій це був День театру. Я також на Набережній бачила колони, які шикувалися йти до місця події. Дежавю не відбувалося – так глянула й поїхала далі. Але ввечері, коли поверталася додому зі справжнього святкогового театру, сповнена враженнями від акторської гри і талановитої постановки, я дивилася на залишки блакитних наметів на Майдані, на групки людей у небесно-весняних "костюмах", і подумала ось про що. Політику взагалі не можна порівнювати з театром. Порівняння, мабуть, пішло від від пана Шекспіра, який, звісно, вважав, що все життя – театр, а люди в ньому – актори. Але це дуже однозначне трактування поетичного вислову. Бо як ми будемо уявляти своє місце у суспільстві, так ми будемо й вибудовувати свої з ним співвідносини, і так будуть сприймати нас оточуючі. Якщо ви хочете бути на арені клоуном, факіром, або повітряним гімнастом чи дресувальником – будь ласка, то ваш вібір. А якщо ви хочете зручно сидіти у глядацькій залі і дивитися на сцену – це також ваш вибір, і ви маєте на це право. Ви навіть можете удавати себе героем блокбастеру, честь і хвала!

Але політика може бути яким загодно видом мистецтва – цирком, кіно, тільки не татром. Бо різниця між кіно і театром полягає ось в чому: в театрі ВИ ДИВИТЕСЬ, а кіно ВАМ ПОКАЗУЮТЬ. Тому для театра не так важливі декорації, як для кіно – ви прийшли подивитись не на антураж, а відчути, як актор ПРОЖИВАЄ свою роль, в який спосіб він намагіється донести почуття героя. Він поруч з вами, розділяє вас метрів з десять-двадцять, тим, хто в перших рядах вдається бачити сльози й спітніле чоло, а тому, хто вміє слухати – то й биття серця. Тут найголовніше – ейдос, така собі речовина театрального магнетизму. Конкретна уявленість абстрактного, як казали давні філософи. В театрі ти разом з акторами проживаешь ліцемірне й істинне, спокусливе й емоційне, а найвище ваше досягнення – той самий аристотелівський катарсіс.



Можемо ми порівняти політику з театром? Навряд чи. І не зараз. Може тоді, під час помаранчевої революціїї то й був театр у справжньому його сенсі. Ми дивились на події серцем і відчували, співчували, розуміли, плакали, плювалися, виходили з умовної "зали -майдану". У нас були будь які емоції, але справжні. Декорацій не було, лише великі сніжинки, що падали з неба на обличчя глядачів, які розуміли, що зараз і відбувається той самий катарсіс. (Він, доречі, не має кольору і політичних вподобань.)

З кіногероями, на відміну від театру, нас поділяють відстані: не від екрану в кінозалі, а від життя. То придуманий світ, далекий, як нічні зірки. Навіть, якщо це мелодраматичні серіли "про життя". Для кіно не такий вже й важливий текст, на першому місті – гроші для будування "всесвіту" у павільоні і гарний монтаж. Сьогодні, на мій погляд, ми маємо політичне кіно. Подумайте самі. Сценарії пишуться "з коліна", як це робиться під час зйомок славнозвісних серіалів, коли актори не знають, які репліки вони будуть казати завтра і про що взагалі буде йти мова. Гроші знаходяться – кіно робиться, нема грошей – йдуть просити на продовження серіалу до "спонсорів". А декорації!? То одного кольору, то іншого, то одна країна, до сусідня, то зовсім далека. Головний режисер і сам не знає, що він робить за кіно – так, який папірчик хто підсуне, те й знімає, але покричати "для порядку", як справжній профі, вміє, що й казати. Вміє показати, хто є хазяїн на знімальному майданчику. З тієї причини, що немає фахових кіноспеціалістів, а актори забувають свій текст, і замість цікавої гри демонструють нам аматорське "самолюбованіє", картини віходять у прокат сирі і малозрозумілі глядачам: чи то комедія, чи то екшн, чи то мелодрама. Одним словом – якесь кіно.

Так що, ходіть, панове, у театр. Якщо ви хочете зрозуміти – чи живі ви ще, чи стукає ваше серце, чи кров біжить жилами, чи є ще сльози, є голова на плечах... Стоп. Голова? Як казав Бронєвой-лікар з "Формули любові", це предмет темний, дослідженню не підлягає. Будемо думати, що голова – це повна свобода мислення. Незалежно від того, хто крокує майданом і в який колір він вбраний...