Партії, що позиціонуватиметься на прийдешніх паламентських виборах, як "президентська" буде непросто
Якщо спробувати скласти піраміду цілей, що їх переслідує Росія у війні проти України, то першою, фундаментальною, глобальною, стратегічною такою метою стане знищення України як історичного та геополітичного явища. "Це навіть не держава" – так говорив Путін молодшому Бушу у Бухаресті в квітні 2008 року. Так у Москві мислили завжди, бо Україна самим фактом свого існування заперечує усі міфологеми російськості, які лишень придумали її апологети. Україна є родовою травмою російської ідентичності.
Глобальна мета окупанта – знищити Україну в усіх історичних часах – вже недосяжна. Самодостатність України як країни і суспільства доведена Майданами у четвертому та чотирнадцятому роках і поточною війною. Відтак агресор вестиме війну задля цілей нижчих за ієрархією.
Перша з них це зупинка соціально-економічного та соціо-культурного поступу України. Задля цього Росія прагне завдати максимальних матеріальних збитків виробничій, транспортній та соціальній інфраструктурі нашої країни, щоб відволікти непідйомні для держави і приватного сектору кошти на її відновлення.
Постійний терор мирного населення покликаний спричинити параліч суспільної та економічної активності, унеможливити для більшості громадян продуктивну працю, перетворивши їх лише на споживачів соціальної допомоги від держави та від доброчинців. Невдоволення ж громадян від нестачі ресурсів на забезпечення їхніх нагальних життєвих потреб агресор, за допомогою своєї пропаганди та агентів впливу, спрямовуватиме на державні інституції, підприємства та суспільні спільноти – киян, галичан, інородців, підприємців, громадських активістів. Таким чином він примножуватиме внутрішні конфлікти в Україні, дестабілізуючи її перед усіма типами своєї агресії – терористичної, економічної, інформаційної.
Для розгортання агресії на Сході України є соціальна база – бачили, як радіють підлітки на Донбасі збитому днями пасажирському літакові? Втім, забезпечити відтворюваність люмпен-середовища буде дедалі складніше, якщо суспільство і держава докладатимуть зусиль до розвитку виховання та освіти. Для цього треба миру і суспільної злагоди.
Відтак агресору потрібна ще й політична дестабілізація України, покликана унеможливити відтворюваність легітимних державних інститутів. Росія зробила все можливе задля зриву виборів президента. Не досягнувши цієї мети, вона тепер намагається підірвати інститут парламентського представництва.
З одного боку це робиться шляхом створення у самодискредитованому чинному парламенті нових підривних депутатських груп з уламків комуністів, Партії регіонів, а також з "незалежних" парламентарів, орієнтованих на російські інтереси. Вони активно займаються шантажуванням Уряду перед у сім у питаннях ухвалення актуальних поточних законів. В заручники до цих шантажистів, схоже, потрапляє і Угода про асоціацію з ЄС, яку президент не наважується внести на ратифікацію.
З іншого боку агресор нарощує інтенсивність та жорстокість бойових дій, унеможливлюючи проведення виборів парламенту на теренах Донбасу, де проживає більшість його населення – перед усім у великих містах: Горлівки, Донецьку, Луганську, Макіївки, Сєвєроонецьку та ін. Відсутність їхнього представництва у майбутньому парламенті буде приводом для постановки питання про неналежність цих кресів до Української держави. Там тоді можна буде створити той самий люмпен-заповідник, який направду існував у Донбасі ще до проголошення незалежності та весь її період до останнього часу. "Заповідник" стане потужним джерелом дестабілізації Слобідської, Центральної і Південної України, повсякчас загрожуючи розколом державі та унеможливлюючи зусилля щодо повернення Криму.
Сукупність перелічених та інших дій Росії проти України дозволяє окупанту сподіватися на повернення до своєї фундаментальної цілі – ліквідації української ідентичності, але це вже буде можливим лише за прикладом нацистської Німеччини – фізичного знищення носіїв ідентичності. Це споконвічна мета Росії стосовно України.
Що цьому може протиставити Україна? Масовий героїзм, згуртованість, суспільну відповідальність, повсюдну громадську підтримку збройних сил? Так. Проте цього замало.
Щоб виграти війну і цілковито відновити територіальну цілісність країни, завдавши ментальної поразки російським неофашистам, Україні нарешті слід перестати бути частиною радянського соціокультурного простору – "руского міра", у сучасній реінкарнації який направду обернувся для нас російською війною із самозваним "братом".
В умовах війни ми змушені відновлювати і будувати свою державність. Війна наочно показала суспільству самоцінність державних інституцій – армії, правоохоронної системи, спецслужб, платіжної системи, системи соціального захисту, служб надзвичайних ситуацій. Усі вони не можуть функціонувати без законодавчого – парламентського забезпечення. А ця ланка політичної системи сьогодні є найслабшою.
Вибори наступного парламенту, які алярмом намагатимуться провести у жовтні, швидше за усе пройдуть за чинним виборчим законом – виборча система так само є заручницею проросійських шантажистів у нинішньому парламенті. Відтак якість майбутнього депутатського корпусу буде цілком співставною з тим, який маємо нині. І саме ті депутати формуватимуть правлячу коаліцію та Уряд.
Щоб зупинити дальшу деградацію українського парламентаризму, треба було б надати нових змістів швидкоплинній політичній кампанії кінця літа – середини осені (як варіант – зими). Для цього потрібні носії таких змістів, але основні партії "танцюватимуть" майбутню парламентську кампанію "від тієї ж печі" – популізм із поправкою на ситуацію війни, із прагненням догодити смакам якомога більшого числа виборців. У такий спосіб чинні парламентарі намагатимуться потрапити до наступного парламенту, зробивши ще один оберт коловоротом "недоторканних в українській політичній природі".
Не виключено, що зупиняти "коловорот" намагатимуться так само, як зупиняли Януковича. Однак, зупиняли – одні, а владу отримали – інші. Крім того інструмент Майдану не може бути задіяним в умовах війни, бо це буде прямим потуранням агресору. Отже лишається копітка політична робота у співпраці влади і суспільства з одночасним перезавантаженням влади – перед усім кадровим.
Кадрове оновлення слід починати з представницької влади. Давно час скласти список нинішніх парламентарів, які ні за яких умов не мають знову отримати мандати. Критерії – голосування за "закони 16 січня", участь у виконавчій та судовій владі за часів правління В. Януковича, безумовно – належність коли, б то не було, до партій регіонів та комуністів, а також участь у "тушкуванні". Ці критерії мають застосовуватися не лише до парламентарів, а й до всіх кандидатів у депутати.
Партії, що позиціонуватиметься на прийдешніх виборах, як "президентська" буде непросто, бо довкола кадрових призначень та практики виконання владних повноважень новопризначеними вже складається доволі негативне інформаційне поле. Чуткам про купівлю посад та призначення за родинно-клановими, а не морально-фаховими якостями, побори перевіряючих установ з підприємців, хабарництво, зрощеності бізнесу і влади треба покласти край. Точніше – не чуткам, а реальним причинам, що їх породжують.
Так само надважливо спонукати партії, які візьмуть участь у прийдешній кампанії у своїх програмах викласти алгоритм повернення Криму, вітальної реабілітації Донбасу, дієві способи вичавлення з українського буття корупції, некомпетентності та пихатості чиновників, запровадження партнерських стосунків влади і суспільства. Підготовка та презентація такої програми має бути публічної і являти собою частину прозорого політичного процесу.
Україні незабаром доведеться переможно закінчувати цю війну, постаючи перед Світом у новій якості сильної, відповідальної, надійної держави. Тому явища політичної та соціальної відсталості треба лишати у минулому. Разом з їхніми носіями – політиками, перед усім.
