25 липня 2016, 13:32

До ''позакласного читання'' на літніх канікулах

Минулого тижня Вячеслав Ільченко опублікував цикл з чотирьох аналітичних статей, де "інвентаризовано" причини чергової руїни, до якої "доборолась Україна", та – головне – запропоновано шляхи її подолання. Нижче подаю авторське резюме цих текстів. Важливо для розуміння глибинної природи того, що в Україні зветься політикою.

- Придбати технології – ще не означає їх опанувати, і тим паче – перейти на відповідний технологічний рівень.

- Технологічна культура аж ніяк не була чужинною для українців, навпаки в часи СРСР українці її створювали. "Совок" не зміг перейти на наступний технологічний рівень саме тому, що його керівники панічно боялись появи в Києві технологічної школи, яку не зможуть контролювати. Михайло Суслов категорично виступав проти розміщення у Західній Україні високотехнологічних виробництв.

- Технологічний уклад означає не лише ступінь технологічного процесу, а й відповідну структуру суспільства та частково навіть його культуру. Тому що одна річ отримати технологію в своє розпорядження, і зовсім інша – опанувати її, навчитись нею правильно користуватись, і не лише на роботі, а й в побуті. Необхідно включити технологію в своє життя настільки повно, наскільки це можливо.

- Сьогодні ми є лише невмілими та частковими користувачами технологій V технологічного укладу, а саме наше суспільство загалом перебуває лише на межі IV і V технологічних укладів, причому тяжіє не до п'ятого, а до четвертого укладу. Ми йдемо не вперед, а назад.

- Якщо культура адекватно сприймає нові технології і йде в ногу із часом, він надає їй додаткового прискорення. Але якщо культура з якихось причин не змогла опанувати технологічний уклад, на який претендує, то накопичений імпульс обертається на зворотню тягу – і сила її відкидає культуру на попередні уклади. Причому чим на більш високий рівень вона намагалась перейти, тим більшим стане і крок назад.

- Відмова від власної техносфери і перехід до копіювання чужих зразків завжди запускає процес "зворотньої тяги". По-перше, витрачається дорогоцінний час, за який автори цих технологій зроблять іще один крок вперед – який теж доведеться копіювати, і так далі. По-друге, технологічні зразки завжди розраховані на певну технологічну культуру, адже створюються не як одиничні зразки чи цяцьки для розваги нечисленного вищого класу, а як масове виробництво – яке має продаватися, а отже, вдосконалюватися в процесі конкуренції і породжувати нові технологічні ланцюжки.

- Існує лише два виходи: продовжувати копіювання в режимі "сліпого принтера" – і програмувати технологічне відставання і деградацію науки в цілому, аж поки не станеться незворотного сповзання до попереднього технологічного рівня (якщо не глибше). Або зупинитись, і сконцентруватись на прогресі в тих галузях, де науковці іще не втратили розуміння того, що роблять. При цьому не треба боятися, що частина цих технологій для Заходу виявляться застарілими – в світі чимало країн, для яких вони будуть дивом, яке відриватимуть з руками. Одним словом, вийти з штопора "зворотної тяги" можна – розробляючи ті нішеві рішення, які в інших країнах пропустили, або не розгледіли їхнього потенціалу, а отриманий від цього зиск спрямовувати на розвиток фундаментальної науки та надолуження втраченого.

- Українці дуже добре пристосувались до ринку. Вони примудряються виживати за будь-яких умов, і підживлювати внутрішню торгівлю навіть тоді, коли її цілеспрямовано вбивають. А поява велетенської і дуже добре розподіленої волонтерської мережі в 2014 році показує високий ступінь мобільності українського населення – це один із тих показників, які свідчать про високу пристосованість людей до динаміки ринкових умов.

- До ринку насправді не адаптувались (і принципово не можуть цього зробити) ті, хто посідає вищі щаблі економіки, входить до списків "Форбс", і вважаються успішними бізнесменами, мільярдерами і меценатами.

- У нас технологічний відкат відбувається зовсім інакше. Нам більше пощастило – по-перше, тому, що ми були периферією СРСР, який намагався перейти всього тільки на V технологічний рівень, і по нас ці намагання вдарили набагато слабкіше. По-друге, у нас завжди існувала прогресивна частина суспільства, яка опиралася регресу, і навіть якимсь дивом створювала передумови для повернення позицій і надолуження втраченого. Однак жоден, навіть найпрогресивніший і складений з самих тільки геніїв, прошарок не здатний перебороти економіку. А вона, під "чутливими контролем" вітчизняної олігархії, силоміць переводилась – і продовжує переводитись на рейки того ж самого III технологічного укладу, на який зараз стрімко відкочується Росія.

- Реальний технологічний уклад економіки показує те, на чому заробляються гроші. Наша олігархія заробляє гроші на сировинному та напівфабрикатному виробництві, традиційному паливі (газ і нафта), сталі, базовій нафтохімії, інших корисних копалинах, а це III уклад.

- Нашу економіку цілеспрямовано зводять саме до III технологічного укладу, і відповідно до нього штучно структурується влада, а за нею суспільство. Саме для того укладу було характерне сильне розшарування населення на убогу масу, здатну ледве прохарчувати себе, і працюючу за копійки, а з іншого боку надбагатих "сталевих" та "вугільних" олігархів, які також повністю контролюють політику. Відсутність скільки-небудь послідовної соціальної системи, відсутність соціальних ліфтів, концентрація всіх фінансових потоків в руках кількох галузевих монополій, які контролюють корисні копалини являють собою живильне середовище для грабіжницького способу збагачення олігархії в Україні.

- Якщо процес далі буде відбуватись так, як він відбувається зараз – то відставання по технологічному рівню буде продовжуватись. І зрештою, суспільство буде поділено на дві нерівні частини. Одна із них назавжди випередить іншу, і, можливо, залишить свою країну. Інша опиниться надовго замкненою в низькому технологічному укладі, позбавлена можливості вийти за його межі своєю суспільною структурою і культурою, в рамках якої не буде можливим осмислення будь-яких технологій чи понять вищого рівня – лише сліпе користування.

- У нас є шанс, завдяки тому, що частина суспільства цьому регресу відчайдушно опирається, і тому, що у нас все-таки іще збереглись політики, які не знаходяться в полоні псевдоліберальної фразеології, за якою ховається бузувірська плутократія початку минулого століття (апогей III технологічного укладу). А іще, попри всі спроби знищити нашу науку, вона досі існує, і конкурентноздатна.

- Реальна пристосованість українського великого бізнесу до роботи в умовах справжнього ринку – нульова. І це, будь ласка зауважте, на 20-му році існування української держави. Тобто, час адаптуватись у них був. Вони просто або не захотіли, або – що вірогідніше – не змогли адаптуватись до ринкових правил і законів, а тому перетворили і продовжують перетворювати Україну на замкнену пісочницю... певніше, на золоту копальню, з якої викачується прибуток найпримітивнішим способом – продажем надр, як це було сто п'ятдесят років тому.

- Навіть в Україні, в тепличних умовах, вони все одно провалились як бізнесмени. Всі заводи і фабрики, приватизовані ними за безцінь, за 20 років "ефективного менеджменту" перетворились на збиткові установи, із величезним зносом основних фондів і фактично втраченим потенціалом подальшого розвитку, які практично уже нездатні генерувати прибуток.

- Вітчизняний великий бізнес успадкував від радянської системи традиційне для низькотехнологічних укладів поняття "справжньої ціни". Взагалі, на тому рівні ціна сприймається як щось імманентне, тобто притаманне продукту в силу самої своєї сутності. Згідно цього уявлення світ ділився на дві великі категорії. Один – той, де за продукти платять справжню ціну, тобто, максимально можливу з точки зору українського продавця. Звісно, що це західний світ. Европа, США, Британська Співдружність, Японія. А другий світ складають держави-"клієнти", мешканці яких занадто бідні, а тому можуть розцінюватись тільки як отримувачі допомоги в обмін на прийняття економічного чи політичного протекторату, наприклад від МВФ. Відповідно, бізнес 90-х років, з якого вийшли всі наші олігархи, принципово не міг собі помислити іншого ринку збуту, окрім західного. Розпочавши із великих виробництв із експортним потенціалом, вони повністю випрацювали їх ресурс – в обох сенсах, як в сенсі експортного потенціалу їх продукції, так і в чисто матеріальному сенсі зносу основних фондів. Після того, як попит на їхню продукцію впав, вони не займалися ані модернізацією, ані перепрофілюванням привласнених підприємст – вони продовжують "утилізувати ресурс", одночасно переносячи базу отримання доходу в інші галузі, у політику, зокрема. Висновок очевидний: олігархи не спроможні гендлювати в умовах конкурентного ринку, і прийшовши до влади – роблять усе, аби внутрішній ринок зник в країні, яку вони використовують як джерело прибутку, і монополізують всі галузі із стовідсотковим попитом. Таким чином, країна навіть в умовах технологічної деградації, смерті внутрішньої торгівлі та крайнього зубожіння громадян, постачатиме їм гігантські надприбутки, аж до самого її краху.

- Межу між різними технологічними рівнями можна легко проводити по зміні світового фінансового стандарту. Так, скасування Бреттон-Вудської системи в 1976 р. є межею між IV та V технологічними рівнями. А скасування Генуезької системи в 1944-му є межею між III технологічним рівнем та IV. А межею між V та VI рівнями є впровадження криптографічних валют і криптографічних платіжних систем. Між іншим, українська валюта – гривня – в цьому плані дуже архаїчна. По факту вона існує в рамках саме бреттон-вудської системи, тільки замість золота як мірило цінності тут використовується долар (або швидше – рубль, бо саме до нього по факту прив'язаний курс гривні). І те, що зараз відбувається із українською валютою – є результатом цієї архаїзованості.

- Україна прямує до кризи III технологічного укладу, тільки з іншого боку – крокуючи назад. В країні фактично не залишилось грошей, які можна було б запустити в економіку, і тим самим оживити її. Взяти їх всередині країні нема де, тому що всі кошти, які заробляються громадянами (уже включаючи їх накопичення), з'їдають комунальні платежі. Кредити нам як країні уже не дають. Інвестори на ринок не приходять, тому що організувати у нас виробництво більш-менш серйозного рівня натикається все на те саме мислення низького технологічного укладу, що продавати треба або копалини, або напівфабрикати – бо вони дають найбільшу маржу, яку можна розпиляти. Всі інші проекти і нашими урядовцями, і нашим великим бізнесом відкидаються. Світ це уже проходив мінімум двічі. Один раз – в США 20-х років, другий раз – в повоєнній Европі. В обох випадках вдалося вирулити, і навіть перейти на наступний технологічний уклад.

- Питання власності в нашій країні дуже розмите. Фактично, ми стали чи не єдиною (окрім Росії) країною в світі, де священність і недоторканність приватної власності було поширено на власність крадену. Більше того, для крадіжки цієї власності було прийнято спеціальні закони, які легалізували, наприклад, купівлю заводів та фабрик за мінімізованими цінам. Саме тому збережність власності у нас гарантується не стільки законами, скільки приналежністю до владного пулу. Поки ти зберігаєш крісло і вплив – власність належить тобі, як тільки ти їх втрачаєш, власність може бути переділена за допомогою рейдерських схем. Із цим доведеться розбиратись окремо, можливо, із залученням іноземних інституцій.

- В Україні лише 40 мільйонів мешканців, серед яких 20 млн. 426 тис. (за останніми підрахунками) працездатного населення. При цьому країна перебуває в демографічній ямі, а отже – ми не можемо розкидатись навіть зайвою тисячею робітників. Тим більше, що вони активно виїздять на заробітки в ближній і дальній закордон – і там, зазвичай, залишаються уже назавжди. Україні навпаки, необхідно проводити політику репатріації робочої сили, а в цьому плані ми не можемо нічого запропонувати емігрантам. Адже зараз середній українець заробляє в десять (!) разів менше за середнього китайця (медіанна зарплата в прибережному Китаї становить 13 тис. 500 юанів => 50 тис. 188 грн. => 2 тис. дол.), а матеріальне становище найманого робітника в Україні в ряді параметрів уже набагато гірше за умови в робітничих передмістях Шанхаю.

- Існує три послідовних і фатальних помилки наших реформаторів за 25 років, які руйнують економіку не менш потужно, ніж нинішня війна:

1. уявлення про можливість повторення успіху інших країн;

2.надмірне спрощення, і схильність до копіювання зовнішніх факторів, ніж суті;

3.гонитва за миттєвою кон'юнктурою і відсутність навіть мінімального стратегічного планування.

- Нам не підходить "китайський" варіант, і не підходить ортодоксальний монетарний варіант, який застосовувався в Польщі. Нам необхідний синтез, орієнтований перш за все на збереження і примноження людського капіталу. Саме таким шляхом йшов інший великий реформатор, Лі Кван Ю. Cуть його реформ у Сінгапурі базувались на двох дуже простих постулатах:

1.Якість людських ресурсів – єдиний найважливіший фактор, який визначає національну конкурентоспроможність. Новаторський підхід, підприємливість, уміння працювати в команді та робітнича етика – це те, що здатно вивести людей на пік їх конкурентоздатності.

2. Якщо ви хочете, щоб люди захищали цю країну, ви маєте дати їм долю власності. Вони не будуть працювати і захищати країну заради чужих активів – тільки задля своєї родини і за себе.

- Ми постійно пропонуємо іноземному інвестору те, що йому в таких кількостях не треба. А щось інше ми запропонувати не можемо через те, що не здатні осмислити потенціал подібних можливостей. В результаті у нас цілі ринкові ніші лишаються порожніми: їх ніхто не заповнює, бо всередині країни всі гроші сконцентровано у фінансово-промислових групах, а їм – цікаві лише і винятково корисні копалини та інші природні ресурси, які можна вигідно продати "за справжню ціну". Отже, необхідно зробити так, щоб гроші прийшли сюди зовні. Самі, причому, прийшли – і залишились працювати тут, а не потрапили у фінансовий пилосос, і хутко були вивезені в офшори. Необхідно, щоб сюди прийшов світовий венчурний капітал, здатний побачити потенціал там, де його не побачимо ми самі. І все це упирається в проблему закритості України для світу: не лише економічної, а й чисто інформаційної. Спробуйте для практики визначити поняття, з якими асоціюється в світі Україна. Це дуже просто: корупція, війна, бідність. В результаті для західного інвестора ми представляємо собою велетенську сіру пляму, в якій нема нічогісінько цікавого.

Замість копіювання чужого успіху Фред Брукс запропонував будь-яку складну систему розпочинати із ретельного проектування, базуючись на трьох базових постулатах:

1.Аналізувати масовий ринок, щоб уникнути створення того, що уже можна купити, і творити унікальне;

2. Замість створювати одразу велику систему, краще спочатку створити ядро, яке потім нарощувати;

3. Виявляти і включати в процес розробників, здатних запропонувати нові концепції розвитку ядра.

- Одним із можливих способів відкриття України та залучення миттєвого капіталу є "економіка вражень", характерна для VI технологічного укладу. Вона щойно набирає силу на Заході, і ми можемо прокотитись на її хвилі як вправні користувачі, і скористатись її енергією, щоб почати підніматись самим. Слово "хайп" (hype) в англійській мові значить "перебільшення", оскільки є скороченням від "гіпербола". Позначають ним раптовий сплеск цікавості до чогось, що раніше не помічалось людьми. Він буває стихійним, а буває цілеспрямованим, із певними економічними цілями. В нашому випадку – це привертання уваги до України як місця, куди можна привезти технології, і де можна витратити гроші.

- В Україні уже була не одна така подія, наприклад, Євромайдан, який привернув увагу до України всього світу. І це треба було негайно конвертувати в економічні наслідки: необхідно було реконструювати Майдан, перетворити його на економічний та політичний форум країни, куди запрошувати людей з усього світу. Як мінімум вони б приїздили сюди витрачати гроші. Малий бізнес швидко б зметикував, як можна заробляти на гостях, і отримав би хороший зиск – на сувенірах, супутній продукції, книжках, розважальних заходах. Як максимум, сюди приїхали б бізнесмени, і побачивши, що у нас є порожніми цілі економічні ніші, привезли б із собою той самий необхідний нам інвестиційний капітал.

- До процесу відкриття України можна – і треба – долучити наш ІТ-сектор, це допоможе йому вийти із стану замкненості на себе, і стати органічною частиною новітньої української культури та економіки. Мало кому це відомо, але українські програмісти мають дуже великий потенціал в ігробудівництві, наприклад.

- Значний потенціал складає наша оборонна промисловість. Зараз вона практично повністю працює на експорт, а має – на власну армію. Що може бути краще для обкатки нових видів озброєнь, ніж військові дії – а вони у нас на передовій йдуть постійно. Більше того, відкрита демонстрація потужності українського озброєння на фронті деморалізовуватиме ворога, і покаже світу, що ми варті підтримки. У нас там не "боротьба нанайських хлопчиків", як це виглядає зовні в даний момент, а справжня війна, де українці демонструють звитягу і технологічний прогрес навіть попри скруту.

- Основа для створення хвилі перетворень у нас є – події, місця, люди, готові працювати і відкривати для світу Україну. Необхідне лише бажання і політична воля.

Українська детермінанта

Головною емоцією з численних розмов про феномен українського опору російській агресії є – подив. Подвійний – з одного боку мої співрозмовники, як ті, хто тікав в евакуацію, так і ті, хто лишався у Києві, дивуються швидкості організації суспільства та влади для консолідованої та ефективної відсічі рашистській навалі, а з іншого – я дивуюся з того, що для них це дивно...

Що робити з колишньою Росією і Білоруссю по війні?

Днями Інститут майбутнього оприлюднив доповідь під назвою "Що робити з Білоруссю: логіка впливу на країну". У констатаційній частині цього тексту йдеться, зокрема, про те, що в Україні мало досліджують і знають білоруське суспільство – настрої, економіку, інформаційно-культурні, соціальні та інші чинники, які діють у ньому...

Чому Росія завжди бачить небезпеку в Україні

Найбільше чого боїться Росія від України – це... експансії – багатозмістовної, багатошарової, багатоманітної. Мова перед усім про суспільні практики, що не поєднуються, конфліктують з глибинними російськими архетипами, на яких засновано саму російську державність і які є джерелом і водночас способом збереження самодержавного типу правління у Росії...

Відповідь конспірологам щодо мотивів допомоги Україні з боку цивілізованого світу

Існує і поширюється конспірологічна версія, що війна Росії проти України точиться за домовленістю Кремля з його "американськими партнерами". Мовляв, цією війно США вбивають цілу зграйку зайців: По-перше, ставлять у залежність від свого зрідженого газу всю Європу; По-друге, послаблюють економіку ЄС як конкурента американської економіки; По-третє, повертають безпекове значення НАТО, стрижнем якого вони і є...

Третя світова війна – історичний вимір

Зрозуміло, що ця тема не для однієї великої монографії, проте спробуємо викласти її короткими і неповними, даруйте, тезами. Те, що українсько-російська війна є світовою випливає з переліку включених у неї країн і з того очевидного факту, що нинішній світ безпрецедентно глобальний...

Якщо столична влада дозволяє киянам голосувати за перейменування вулиць у електронному додатку ''Київ цифровий'', то може слід проводити такі саме електронні плебісцити і щодо роздачі Київрадою нашої землі?

Київська міська влада раптово заходилася "дерусифікувати та декомунізувати" столичні топоніми. Чому раптово? Бо 8 років війни Росії проти України не спонукали Київраду взятися до заміни назв, які тим чи іншим чином пов'язані з країною-агресором...