Ось як калічили душі Віті Януковича, Пєтюні Симоненка, Наташі Вітренко, Льонічки Грача, Борі Колесникова та мільйонів інших радянських дітей
Цікавий матеріал днями вийшов в "Україні молодій". Присвячений 90-річчю проголошення в Україні радянської влади, він аналізує механізми радянської пропаганди проти героїв української національної революції 1917-20 років.
Масовим накладом друкувалися книжки й брошури, демонструвалися фільми й театральні вистави, де дітей не просто обманювали, а вганяли в підсвідомість відразу до національного і релігійного.
Очевидно, хто і як калічив душі маленьких Віті Януковича, Борі Колєснікова, Васюні Кисельова, Рєнаткі Ахметова і мільйонів інших людей, які тепер горою готові стояти за найсвятіше – "наши ценности", витворені тоталітарною радянською пропагандою.
Ось цитати з УМ
"Лише тепер, на тверезу голову, ми можемо бачити трагікомічність рекламних трюків радянських ідеологів. Тоді ж у приколисаному народі, немов під гіпнозом, вживлювали ненависть до самих себе".
"...Потім Центральна Рада оголосить терор, і майже захлинеться в крові "Арсенал", бо після довгих боїв все-таки увірветься в нього п'яною перемогою гайдамацький курінь смерті". Це – завершальний абзац статті Олександри Богданової "Витоки", до 70-ліття проголошення в Україні радянської влади, надрукованої 1987 року в журналі "Ранок" (видавався Центральним комітетом ЛКСМУ).
Особливо весело гортати сторінки художніх творів тих часів для молоді. Ну хто не читав у дитинстві оповідання Аркадія Гайдара "Р.В.С", не дивився однойменного фільму? Знавець дитячої душі і підходів до неї, Гайдар у цьому шедеврі мимохіть вставляє: "От же ж дід Захарій! На трьох війнах був. А й то, коли сідав на призьбі біля рудого собачати, якому п'яний петлюрівець шашкою вухо відрубав, казав: – Ну й часи!". От вам і запечатана в мозку картинка про тих, хто "гірші за звірів".
Трилогія "Стара фортеця" відомого російського письменника Володимира Бєляєва – твір менш художній, але також "кодуючий". За ним знято фільм, а в 1985-му книжка вийшла в перекладі українською мовою накладом у 150 тисяч примірників. Автор змальовує, як Кам'янець-Подільський на якийсь час став столицею УНР. У місті мінялися порядки. Улюблений вчитель Валеріан Лазарєв повідомив хлопчакам, що в середині навчального року їхнє училище закривають, а всіх учнів переводять до гімназії. Гімназистів хлопчаки ненавиділи. Утім ще більше їх вразило, що вже не буде улюбленого учителя: "Я, хлопці, не вмію нацьковувати людей однієї нації на людей іншої, як того хотілося б петлюрівцям. Мені байдуже – поляк, єврей, українець чи росіянин мій знайомий, – аби в нього душа була хороша, справжня. Я завжди вважав і вважаю, що не можна вирішувати долю України у відриві від майбутнього народів Росії...". І читачі вірили. Тільки нині розкрилася правда про національну політику Української Центральної Ради, де близько чверті місць належало російській, єврейській, польській та іншим неукраїнським партіям.
Учитель у Бєляєва скаржиться дітям: "петлюрівці не подарують того, що я перший з учителів розповідав вам правду про Леніна, про революцію, про Радянську владу".
Книжки радянських авторів "про буржуазних націоналістів" – це своєрідна "енциклопедія навпаки" світоглядних засад і практичних методів більшовиків. Позитивні сторони Української революції вони переносили на себе. Власними негативними проявами більшовицькі пропагандисти наділяли "буржуазних націоналістів". З себе самих вони змальовували петлюрівців, а згодом бандерівців. От, Бєляєв зворушливо описує сцену розстрілу приємного, доброзичливого більшовика, за якою спостерігали хлопчаки з-за стіни фортеці. Застудженого більшовика в прохолодний день роздягли догола, поставили над ямою і аж три петлюрівці вистрілили в нього з рушниць, майже впритул. При цьому більшовик встиг вигукнути: "Мене ви вб'єте, але народ український вам не обдурити і не вбити ніколи, кати! Хай живе Радянська Україна-а-а!...". На могилі вбитого хлопці поклялися "помститися клятим петлюрівцям".
Цікаво, що у викладі Бєляєва петлюрівський начальник наказав слузі прикопати яму і добряче замаскувати її. Ніхто не повинен був дізнатися і про розстріли в центрі міста, у підвалах губернаторського будинку. "Вночі, щоб заглушити постріли, петлюрівці заводять автомобілі, а вдень вони розстрілюють людей під оркестр". Тільки сьогодні, коли вже відкриті архіви і розкопані могили при катівнях НКВС, ми прочитуємо в цих словах тактику чекістів. Утім ідеологічні спадкоємці тогочасних авторів ще й досі пишуть про "звірства бандерівців" – криниці, набиті мертвими немовлятами, п'ятикутні зірки на грудях у закатованих. Хоча факти свідчать про інше: на багатьох із десятків тисяч тіл, піднятих з ям і підвалів НКВС, вирізано або випалено тризуби...
"Націоналісти" у радянських письменників п'яні й безвольні, діють за вказівками закордонних центрів. Бєляєв у "Старій фортеці" змальовує, як вчителем історії у гімназії призначили "петлюрівського попа Кияницю", який, звісно ж, був "оброслий рудим волоссям, у зеленій рясі". "Часто серед уроку він раптом спинявся, кректав, смикав свою руду бороду і ліз по допомогу в підручник запеклого українського націоналіста Грушевського... А одного разу Кияниця вінчав ад'ютанта самого Петлюри і прийшов до гімназії просто з весілля. Від нього дуже смерділо горілкою".
Згодом Петро Вершигора у пропагандистській "поемі у прозі" про рейд Ковпака "Люди з чистою совістю" (наклад – 150 тисяч примірників) напише, як Василь з-під Кременця питав у радянських визволителів: "І хто її видумав, оту самостійну Україну? Не знаєте?". Вершигора пояснив: "Ще не відгриміли постріли громадянської війни, ще по завулках Європи волочили широку петлюрівську мотню невдалі отамани й гетьмани, а вже ідеологічні наступники Скоропадського, Петлюри, Коновальця заварили знову свою ворожу отруту. У катівнях фашистської Німеччини, на "кресах" панської Польщі готувала цю отруту імперіалістична буржуазія, підправляючи її гнилий сморід паризькими парфумами. Політичний хамелеон Грушевський з бородою шамана охоче сприймав і пропагував цю отруту".
