Якби Президентом був інший Медведєв, він приїхав би до Києва. Якби Президентом був інший Ющенко

Ще минулої п'ятниці у Савіка протягом майже чотирьох годин ми – від Президента Кравчука до резидента Маркова – мусолили не стільки тему Голодомору, дійсно варту глибокої дискусії, скільки листа Дмитра Медведєва до Віктора Ющенка, в якому сам факт Голодомору майже заперечується. Вперше з радянських часів на такому високому, як медведєвський, рівні пролунала згадка про посуху як причину голоду. Педантичний Кравчук, у якого ще з часів керування країною, а може й з раніших, під кожний аргумент підведено документальну базу, присоромив молодшого колегу по гільдії президентів. Виявляється, ще в бутність свою секретарем ЦК, Леонід Макарович навів довідку в Гідрометцентрі СРСР й з'ясував, що в 1932-33 роках в Україні не було ані небесної благодаті, ані посухи. Погода собі як погода: в нормі і без патологій.

Протягом дискусії, незважаючи на участь в ній депутата Держдуми Маркова та блудного сокола Жириновського Митрофанова, на 10% виросла кількість людей, які неприїзд Дмитра Медведєва на відзначення роковин Голодомору вважають ознакою неповаги до України.



Звичайно, реакція Медведєва була прогнозованою. Проведімо, однак, якбитологічний експеримент. От якби Медведєв вдався до нестандартного кроку і несподівано завітав до Києва. Що б це означало? Хіба не те, що сучасна Росія, яка принаймні сама себе в гордій самотності вважає демократичною, відмежовується від злочинів сталіністського режиму? "Погибли миллионы жителей Среднего и Нижнего Поволжья, Северного Кавказа, Центрального Черноземья, Южного Урала, Западной Сибири", – пише Медведєв Ющенку. То чому б Росії на високому державному рівні не вшанувати пам'ять власних жертв одного з найжорстокіших в світовій історії диктаторів? Ющенко ж врешті-решт, Президент України, а не Західного Сибіру, і поминати похованих на Уралі – справа іншого Президента.

Якщо Росію бентежать спроби покласти на неї відповідальність за Голодомор, яких ніколи не було і не буде на офіційному рівні, то приїзд Медведєва на відзначення роковин став би рішучою відсіччю "клеветникам России", особливо якби супроводжувався засудженням злочинів сталінізму.

Така моя думка. Але Президентом Росії – інший Медведєв, і він не приїхав.

Тому що органічно не виносить Ющенка – ще з тих часів, як наприкінці жовтня 2004 року на військовому параді в Києві Янукович почастував його, Медведєва, смачною цукеркою.

Тому що, швидше за все, вважає що увага української влади до Голодомору має антиросійський підтекст, або принаймні сприяє небажаному для Росії зростанню національної самосвідомості українців. Спільні трагедії, як відомо, також є чинником, який гуртує нації.

Тому що в сучасній Росії відбувається повзуча реабілітація Сталіна, який для теперішніх можновладців та їхніх ідеологів вже не стільки (або й взагалі не) очільник кривавого комуністичного режиму, скільки червоний імператор, який відновив і поширив Російську імперію. Державна велич, на їхню думку, вартує будь-яких людських жертв. Як холодно-цинічно вирік Митрофанов, хліб у селян забирали, бо дуже потрібне було золото для індустріалізації. Отож, за такого розкладу Президент Росії просто не може дозволити паплюжити Сталіна – ані Ющенку, ані собі. Візит до Києва в контексті Голодомору, напевне, образив би світлу пам'ять Йосипа Віссаріоновича.

І нарешті, якби я був... Президентом Ющенком, то також діяв би інакше, хоча глибоко шаную (без тіні іронії!) його щиру проповідницьку діяльність на національно-просвітницькій ниві.

Я би безумовно шанував пам'ять жертв Голодомору, але говорив би про це не щодня, а раз на рік, залишивши решту часу історикам, митцям, громадськості.

Я би так само добивався визнання від Ради Голодомору геноцидом, але не ініціював би кримінального переслідування тих, хто не поділяє цієї думки.

Я б збудував меморіал, але за на порядок менші гроші.

Я приводив до цього меморіалу і Саакашвілі з Качинським, і Буша з Меркель, але не робив би боротьбу за всесвітнє визнання Голодомору геноцидом наріжним каменем української зовнішньої політики.

Ну і врешті-решт, не заводив би стосунки з Росією в глухий кут Голодомору і не шпетив би колегу Медведєва за небажання їхати до Києва – бо це врешті-решт не обов'язок його, а право, і демократія у них, як вони самі її називають, суверенна. І мені тоді не випало би дивуватися, чому, здавалося б, на рівному місці, скочила гуля несподіваного газового боргу. Невже незрозуміло, що це цілком прогнозована емоційна реакція обізваного неадекватним Медведєва? Москва сльозам не вірить, їм все одно, кого піддавати газовій атаці – чи мертвих, чи живих, чи ненароджених.

І якими б ми не були романтиками, закоханими в своє минуле, керманичі зовнішньої політики мають бути прагматиками, націленими в майбутнє.