Руська Православна Церква має перед нами боржок. І вона його нам вже простила
У зв'язку зі смертю Московського Патріарха Алексія ІІ і необхідністю обрати нового патріарха в Москві 27-29 січня має пройти Помісний Собор Руської Православної Церкви. Місцеблюститель Патріаршого престолу владика Кирилл лідирує в списку кандидатів, до якого, згідно статутних правил, було включено 140 кандидатів, які за тими ж правилами, мають право претендувати на патріарший престол. Дивно було б розраховувати на інше після публічної підтримки Кирила... партією "Єдина Росія".
Митрополит Київський та всієї України Володимир, який очолює ту гілку українського православ'я, що зберігає єдність з Москвою,набрав лише 10 голосів. Але він не вів "виборчої кампанії." Днями владика заявив, що хоче предстати перед Господом 121-м Київським Митрополитом, а не 17 Патріархом РПЦ, що, як на мене, робить честь владиці: маючи певний вибір між Україною та Росією, він залишається в Києві.
В українській пресі багато писали і про смерть Алексія II, і про майбутнє обрання його наступника. Але майже ніхто не звернув уваги на те, що Помісний Собор РПЦ мав би розглянути питання про українську автокефалію. Власне, Собору і не скликали майже 20 років, аби лише уникнути розмови про Україну. А діло було так. 1-3 листопада 1991 р. Собор тоді ще єдиної Української Православної Церкви прийняв рішення про необхідність автокефального статусу УПЦ і направив відповідне прохання до "Священноначалія РПЦ". Архієрейський собор РПЦ, який засідав 31 березня – 4 квітня 1992 р, на якому мені довелося працювати журналістом і бачити цькування тодішнього київського митрополита Філарета всією повнотою "руського православ'я", ухвалив передати розгляд питання про автокефалію УПЦ на черговий Помісний Собор РПЦ. Лише смерть Патріарха Алексія примусила верхівку РПЦ скликати цей собор. А про боржок Україні ніби і "забули".
В УПЦ МП, наскільки мені відомо, були думки нагадати про це РПЦ. Не те, щоб носії тих думок хотіли вимагати автокефалії, але хоча б добитися певного розширення прав УПЦ МП в межах РПЦ. Саме для того, очевидно, затівалася гра із нібито висуненням Володимира в Патріархи: щоб згодом відмовитися в обмін на щось. Але в результаті не захотіли нічого. На Соборі УПЦ МП минулого тижня гору взяла галаслива промосковська група з такими очільниками як Агафангел Одеський та Онуфрій Буковинський. Ніяких розмов про автокефалію. Емісари з Москви також попрацювали над тим, аби чисельна українська делегація на Соборі РПЦ не виглядала монолітною. До того ж стало зрозуміло, що Володимир не має жодних шансів на патріарший престол. В РПЦ протягом 200 років етнічним українцям не довіряли навіть київської кафедри, а то б допустили українця в Патріархи! Та ще й такого як Володимир, якого в Москві підозрюють і в націоналізмі, і в симпатіях до автокефальної ідеї (як на мене, то і не підставно). Очевидно, що влада Володимира в УПЦ МП достатньо обмежена для того, щоб він не задумав піти шляхом Філарета.
І якраз очолювана Патріархом Філаретом (днями святкували його 80-річчя) УПЦ Київського Патріархату нагадала Москві про старий боржок. Його Святість Філарет від імені УПЦ Київського Патріархату направив на адресу Помісного Собору РПЦ лист з проханням визнати Українську Церкву автокефальною і цим припинити її розділення. В неділю це звернення було підтримано на Синоді УПЦ КП. Текст наводиться у скороченні мовою оригіналу.
"Обращаемся к вам от имени многомиллионной православной украинской паствы и ее пастырей с просьбой, в соответствии с определением Архиерейского собора РПЦ 31 марта – 3 апреля 1992 г., рассмотреть документы Собора УПЦ 1-3 ноября 1991 г. и принять положительное решение о признании автокефалии Украинской Православной Церкви.
Собор Украинской Православной Церкви, проходивший в Киево-Печерской лавре 1-3 ноября 1991 г., принял историческое решение о необходимости бытия УПЦ, как автокефальной Церкви. Собор констатировал, что для автокефального бытия Украинской Церкви имеются вполне достаточные основания. Начала Киевской Церкви заложены святым апостолом Андреем Первозванным, более тысячи лет насчитывает история Киевской митрополии, доказавшей свою верность Православию в сложных условиях противодействия инославной экспансии и государственному атеизму. Наша Церковь имеет богатый богословский опыт, о чем свидетельствует, например, плодотворная деятельность Киево-Могилянской Академии. Согласно данным социологических опросов подавляющее большинство жителей Украины (около 25 миллионов) считают себя православными христианами. С 1991 г. Украина существует как независимое государство. Это – лишь часть тех факторов, совокупность которых, на основании канонов и исторических прецедентов, является предпосылкой для автокефального бытия Церкви.
Хотели бы обратить ваше внимание на то, что в прошлом Русская Православная Церковь признавала автокефальными Православные Церкви в Польше, Чехословакии и Америке. Каждая из этих Церквей имела и имеет намного меньшую паству и епископат, совершая свое служение среди преимущественно инославных народов. Если за этими Церквами было признано право автокефалии, то отказ от признания автокефалии Украинской Православной Церкви будет означать, что братская Русская Церковь в этом вопросе руководствуется не церковными, а чуждыми Церкви политическими мотивами, применяя двойные стандарты и внося в жизнь Церкви надменность мирской власти (8 правило III Вселенского собора).
Общеизвестно, что вследствие ряда сомнительных действий и решений Украинская Православная Церковь длительное время находится в состоянии разделения. Мы считаем, что это разделение возникло в результате отступления некоторыми из наших собратий от собственных решений, принятых и подписанных на Соборе УПЦ 1-3 ноября 1991 г. Способствовало разделению и нарушение в 1992 г. прав самостоятельности и независимости в управлении, дарованных УПЦ в 1990 г. Реализация решений Собора УПЦ путем провозглашения автокефалии УПЦ и признания этой автокефалии братскими Поместными Церквами – реальный путь к преодолению разделения Церкви в Украине.
Мы осознаем, что этот путь может быть для многих трудным и болезненным, как трудным и болезненным был путь преодоления разделения Русской Церкви, завершившийся восстановлением молитвенного общения между Московским Патриархатом и РПЦЗ. Но "вменив, яко не бывшее" все, что мешало объединению, две стороны затяжного противостояния нашли в себе силы снова стать единой Церковью единого русского народа. Поэтому мы обращаемся к вам: вспомните свою боль, которую причиняло разделение, вспомните свою радость, вызванную единением – и вы поймете, что такую же боль испытывает разделенная Украинская Церковь и такого же единения, как единая Церковь украинского народа, она чает.
Предание забвению Поместным Собором Русской Православной Церкви некоторых решений Архиерейских Соборов РПЦ 1992 г. и 1997 г. и признание автокефалии Украинской Православной Церкви способствовало бы установлению истинно братских взаимоотношений между Русской и Украинской Церквами. Ранее Московским Патриархатом таким же образом были преодолены проблемы в общении с Грузинской, Болгарской, Польской Церквами и Американской митрополией. Взаимное прощение в недавнее время открыло путь к единству самой Русской Церкви. Эти примеры свидетельствуют о том, что признание автокефалии Украинской Православной Церкви, необходимость которой явно осознается вот уже 90 лет, поможет эффективно преодолеть многие существующие проблемы во взаимоотношениях не только наших Церквей, но братских народов России и Украины. Уверены, что такое деяние Поместного Собора РПЦ во все последующие времена будет с благодарностью восприниматься архипастырями, пастырями и всеми православными верующими Украины.
Не стоит обманываться иллюзией того, что автокефалия УПЦ – лишь прихоть отдельных иерархов или власть имущих. На самом деле – это подлинное чаяние большей части благочестивого украинского народа. Ведь даже будучи в искусственной внешней изоляции и ощущая постоянное противодействие, наша Церковь выросла и окрепла. Даже в нынешнем состоянии она по численности епископата, пастырей, приходов и прихожан больше, чем часть Поместных Церквей. Верим, что и многие из вас, особенно совершающие свое служение в Украине, осознают бесперспективность дальнейшего отрицания сложившихся реалий и провозглашения заведомо неприемлемых условий для единения УПЦ.
Если Поместный Собор не найдет в себе сил и мужества принять вышеозначенные решения – мы, уповая на милость Божию, будем и далее ожидать того, что у иных архипастырей и пастырей найдутся такие силы и мужество. Вместе с тем мы молимся, чтобы деяния вашего Поместного Собора действительно были согласны с волей Духа Святого и принесли мир и единство Украинской Церкви!"
Повністю звернення можна прочитати на сайті УПЦ КП
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
