''Діячами РПЦ керує не батьківська любов до Української Церкви, а гріховне бажання зберегти свою адміністративну владу над Україною''
На порталії "Релігії в Україні" ще минулого тижня з'явилося вельми цікаве інтерв'ю такого собі Василя Стодолі, який презентований як "колишній громадянин СРСР і нинішній британський аспірант, який щиро переймається релігійними проблемами в Україні". В будь-якому випадку, рельний Стодоля чи міфічний, в ньому відчувається глибокий знавець релігійної проблематки в Україні. Як людина, що цікавиться тим самим, дозволю собі виділити ключові думки другої частини цього матеріалу. Першу я вже презентував кілька днів дому.
***
Перебуваючи в Україні, Кирило заявив, що, мовляв, принцип "у незалежній державі має бути незалежна церква" не відповідає канонічній традиції. Я не хочу сперечатися з патріярхом про тлумачення 34 правила святих апостолів або 17 правило IV вселенського собору. Врешті-решт, він – богослов, а я – політолог. Але я хотів би звернути увагу на те, як тлумачив цей канон сам московський патріярхат. Беремо третє число "Журналу Московської Патріархії" за 1944 р. Це – історичне число цього журналу, бо там надруковано документацію, пов'язану зі визнанням Московським патріярхатом автокефалії грузинської Церкви. Тепер знаходимо там текст документу, що має назву "Возобновление молитвенно-канонического общения между двумя православными церквами – Грузинской и Русской". Я спеціально підготував цей документ і зараз прочитаю вам звідтам цікавий уривок... От що пише патріярх Сергій, який є не лише першоієрархом та "батьком" сучасного Московського патріярхату, але й відомим богословом. "Не имея оснований входить теперь в разбор всего, что с тех пор говорилось и писалось за и против грузинской автокефалии, и оставляя без внимания всякие взаимные счеты, подозрения, предубеждения и печальные недоразумения, мешавшие беспристрастному подходу к данному вопросу, мы теперь имеем счастливую возможность ограничиться лишь самым главным и существенным: по церковным правилам (Всел. IV, 17 и др.) церковные границы должны следовать за государственными". І далі. "Грузия же составляла неотделимую часть Российской империи, не пользуясь какой-либо автономией даже в размерах, предоставлявшихся, например, Финляндии. С другой стороны, по основным законам Российской империи, самодержавная власть в делах Православной Церкви действовала "посредством учрежденного ею Святейшего Синода". Значит, вся территория империи, не исключая и Грузии, в церковном отношении возглавлялась Святейшим Синодом, составляла одну Православную Русскую Церковь. Для другой Православной Церкви, не зависимой от Синода, в пределах империи юридически уже не было места. Отсюда упорное нежелание русских законников, а может быть, и психологическая для них невозможность примириться с грузинской автокефалией, как и со всякой другой, пока она остается во всем верной православию. Сторонников автокефалии так легко было обвинить в политической неблагонадежности. В настоящее время юридически положение Грузии радикально изменилось. Теперь она хотя и остается неотъемлемой частью нашего государства, но уже в качестве свободного члена Советского Союза наравне с другими национальными республиками и подобно им имеет и свою определенную государственную территорию и свое управление. Поэтому наша Русская Православная Церковь, оставив прошлому всякие законнические счеты и пререкания, с готовностью и радостью раскрывает свое сестринские объятия навстречу автокефальной Грузинской Православной Церкви, ищущей общения с нами в молитве и таинствах". Ось він, момент істини! Логіка патріярха Сергія є цілком прозорою. Головною передумовою існування автокефальної Церкви має бути власна державність, нехай і неповна, але з чітко окресленими кордонами і власним адміністративним управлінням. Але ж це повна протилежність імперській точці зору патріярха Кіріла, який намагається сховати під благочестивою маскою "канонічності" власні владолюбні імперські мотиви.
***
Я чув, що патріярх Кіріл за своїми геополітичними поглядами є євразійцем. То нехай він, як це робили справжні євразійці, шукає особливості російської державності та ментальності в цілому не у Києві, а у Золотій орді. Для класичної євразійської думки, скажімо, для Ніколая Трубецького, московське царство – це охрещене татарське царство, а московський цар – християнізований татарський хан. В історичній перспективі, зазначив колись Трубецькой, Росія або СССР це частина великої монгольської монархії, заснованої Чингізханом. Отже, чи не варто залишити Київ в спокої і шукати джерел своєї ідентичності у напрямку Золотої Орди?
***
Росія хоче бути євразійською державою, жити, мислити та діяти як Євразія, але про всяк випадок мати напоготові історичні докази свого безпосереднього зв'язку з Європою та еллінізмом. Для цього їм і потрібен міф про своє "київське минуле"...
***
Надання автокефалії має обумовлюватися не аргументами психологічного характеру, наприклад, "ми не можемо віддати українцям таку святиню як Київ", а виключно канонічними аргументами... Наприклад, тим, чи має церква, що претендує на автокефалію, свою визначену територію, чи можна казати про культурну окремішність народу, який живе на цій території, чи розвинута на цій території церковна інфраструктура, тобто чи там достатня кількість єпископату, чи є бажання цілої церкви отримати автокефальний статус тощо...
Але зверніть увагу на аргументи Кіріла. Він оперує не канонічними, а саме ідеологічними та психологічними аргументами! І це повністю видає причини, чому сучасна РПЦ так протидіє руху за автокефалію. Справа не в канонах, а в політиці! Діячами РПЦ керує не батьківська любов до Української Церкви, а гріховне бажання зберегти свою адміністративну владу над Україною. Після розвалу СССР Росія прагне хоча б утримати свою міні-імперію у вигляді Московського патріархату!
***
Кіріл – це й справді непересічна особистість. У цьому я з Вами згідний. Маю погодитися і з тим, що на відміну від багатьох своїх попередників, він дійсно вміє глобально мислити. Зараз стало модним порівнювати Кіріла з іншим московським патріярхом – Ніконом. Виник навіть новий термін, за допомогою якого визначають систему поглядів нового російського патріярха – "неоніконіанство". Але я не схильний демонізувати патріярха Нікона. Його церковний проект був яскравим та величним. Інша річ, що більшість тих, хто сьогодні називає Кіріла "реінкарнацією Нікона", не надто чітко пам'ятають, у чому саме полягав ніконівський проект. Це був проект модернізації Російської Церкви. Нікон бажав наблизити сформалізоване московське православ'я до грецького. Зробити його більш елліністичним, більш європейським.
***
Безумовно, Кіріл – це не "реінкарнація Нікона". Нікон був аскетом, людиною, укоріненою в монастирській культурі. А Кіріл – це людина секулярної культури. Це здібний оратор, медійна особистість. Але як я вже казав сьогодні, це перш за все політик. Медійний образ "пастиря", що його створює Кіріл, це радше професійна та соціальна маска. Кіріл ніколи не жив власне чернечим життям, у нього немає чернечого досвіду споглядального життя.
***
Повний текст інтерв'ю – тут,
