Футбол 2009. Сезон полювання відкрито!
Застав дурня Богу молитися – він і лоба проб'є. Ну кому з нас, українці, не знайомий цей давно затертий фразеологізм? Не знаю історії його виникнення, але точно знаю по відношенню до кого його нині можна застосовувати безпомилково. Є така професія, котра не потребує насправді ніякої фахової підготовки й не спонукає до активної роботи кори головного мозку, а при прийомі на роботу зараховує лише вишколену здатність з собачою відданістю слугувати господареві, керівникові. Міліція. Це об'ємне поняття, що увібрало у себе і вибіркову влучність у затриманнях нічного патруля, і розхристаність та перегар райвідділів міліції, і холодну та жорстку надмірність спецгагонів "Беркут" і навіть подекуди комічний вираз "даішника" та зухвалий з середнім пальцем з вікна услід образ представника державної охорони. Не знаю, чи буває щось гірше за правоохоронця при виконанні наказів керівництва. Буквоїдство та прагнення вислужитись перед вищим чином миттєво бере гору над здоровим глуздом і тоді плювати на ПРАВО тих кого вони мають охороняти і горе тим, хто намагається довести логічно, що він і є саме тим, про чий спокій та безпеку міліція має дбати.
Суперкубок України з футболу подарував моєму майже рідному місту Суми (я народився у райцентрі Лебедин неподалік) виняткову нагоду влаштувати і насолодитися великим футбольним святом. І хоча керівництво київського Динамо довгий час впиралося проти матчу на стадіоні "Ювілений", який однозначно кращий і за київський "Динамо імені Лобановського" і за полтавський "Ворскла", здоровий глузд і приблизна рівновіддаленість від рідних учасникам поєдинку Києва та Полтави взяли гору. Аби відкрити новий футбольний сезон не в звичній собі ролі журналіста а як уболівальник разом з друзями вирішив податися до Сум автомобілями. Дурнів, які ладні пробити чоло було помітно вже на під'їздах до центру міста. Проведення матчу в обласному центрі викликало підвищену увагу до безпеки команд з боку всіх підрозділів міліції, тому місцева ДАІ вирішила всю головну частину міста зробити пішохідною. Дістатися до центрального парку, в якому розміщений стадіон автівкою, таксі чи навіть громадським транспортом можна було щонайближче за кілометр, півтора. Сумчани, для яких тиснява і вуличні корки навіть у робочі дні ще екзотика, лише здивовано стинали плечима – проїзд містом упродовж майже всього дня був максимально складним.
Не покладаючись на власні знання об'їзних шляхів, автомобілі довелося лишити в готелі а таксист-віртуоз нас із друзями швидко довіз туди, звідки до "Ювілейного" було відносно недалеко. Вимушена піша пригода чи не єдиною в серці Сум розбитою вулицею міста явно не справила враження на моїх супутників і з цього приводу у мене погіршився настрій – батьківщину хотілося презентувати їм у найкращому світлі, а показати в місті таки справді є що. Та корки й розбита дорога були лише початком. На центральному вході до секторів юрмилося зо дві-три тисячі уболівальників. Причетність більшої кількості їх до табору вболівальників "Ворскли видавали біло-зелені кольори, однак вистачало й прихильників Динамо та нейтральних поціновувачів футболу. Ставши до натовпу, який дозованим струмком крізь руки міліції протікав на трибуни стадіону ми раптом з'ясували, що киянам доведеться шукати іншого входу з протилежного боку арени. На "київському" вході бажаючих потрапити на стадіон було значно менше, але це візуальне для нас полегшення з успіхом компенсували численні кордони міліції та різноманітних загонів спец призначенців. Вони активно спілкувалися з гостями міста не добираючи ввічливості у словах та рясно пересипаючи мову погрозами та російським матюком. Один з моїх товаришів, котрому роль вівці у отарі, яку невиховані вівчарі заганяють до кошари не підходила категорично, спробував було зауважити на чиї податки утримується і кого охороняти має міліція, однак вже за мить він не зважав ні на хамовиті випади у відповідь ані стусани, якими охоронці щедро винагороджували незгодних. Його дружину тягли до спеціального "чистилища", де жінки у міліцейській уніформі всіх осіб прекрасної статі прискіпливо обмацували, через одну змушуючи роздягатися до спідньої білизни. Чоловіків тим часом кордони міліції доглядали просто неба. Відірвавши контроль на квитку, придбаному в центральний сектор, мене похапцем почав мацати один з правоохоронців. Поки він вивчав вміст моєї наплічної сумки з проходу стадіону викинули двох динамівських фанатів. Їхні цілком нормальні на вигляд квитки було розірвано й на око оголошено фальшивими. Услід за цими вигнанцями в супроводі добірного російського мату та стусанів у спину штовхали ще одного чоловіка, котрий навідріз відмовився розлучатися зі своїм маленьким пластмасовим гребінцем. Зрадівши, що подібним фетишем я не хворію і пройду випробування легко я мимоволі опинився в руках іншого "шманальника". Процедура обшуку повторилась. Третім був спец призначенець із загону "Грифони". Без зайвих церемоній схопивши у мене наплічну сумку він миттю віднайшов у ній ручку – давнє професійне знаряддя, актуальне за відсутності комп'ютера й нині, та негайно відкинув її вбік до сміття. "Запрєщєно", - брязнув мені недержавною мовою держслужбовець. Наявність квитка, на зворотньому боці якого до переліку заборонених предметів входили тільки скляні пляшки, вибухові пристрої та запальнички не викликали в нього жодної зміни настрою. Слово "журналіст" лише більше роздратувало цього телепня. Віднайшовши подаровану мені другом а тому й дорогу мені ручку в купі сміття він тицьнув мені її до рук і випхав за межі стадіону. Спроби віднайти справедливість тривали з півгодини і таки увінчалися успіхом. Один з міліціонерів, пізнавши мене, пропхнув крізь два пости охорони. На наступних перевірках, число яким я вже втрати свою скандальну ручку я тримав у руках і проніс на трибуни непоміченою. Потрапивши на трибуни, коли гра тривала вже добрих 15-20 хвилин, настрою на футбол у мене вже не було. Поруч сидів один з моїх друзів, якого перевірили вісім (!) разів, трохи далі – дружина товариша, на чиїх очах у пошуках чогось забороненого жінок просто роздягали. Мовчки я прощався з ілюзіями колись повести на футбол свою маленьку доньку та дружину і з острахом думав про Євро 2012. Якими нас за 2 роки знатиме Європа?
До речі, петарди, за які так панічно боялися сплатити штраф сумські керівники стадіону таки були – полтавці запалили їх першими у другому таймі. Кияни дочекалися перемоги і власні феєрверки на трибунах пускали тоді, коли Газаєв приймав привітання з виграшем першого українського трофею. А ще принаймні чотири компанії з Києва, які прибули до Сум на автомобілях повернулися без них – залізних коней поцупили невідомі під час матчу. Мабуть вся міліція з області була на стадіоні, який хоч і вміщує всього 25 тисяч глядачів все рівно бовванів порожніми сидіннями.
P.S. На Бориспільській трасі – білборди з колоритним сюжетом – розтоптана слідом "берцівки" калина і заклики міністра внутрішніх справ Юрія Луценка до українців не дати розтоптати власної гідності. Тепер знаю звідки передусім чекати небезпеки. Дякуємо, Юрію Віталійовичу, що попередили.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
