Марнославні виродки, або гарматне м'ясо через 65 років.
Не виключено, що сьогодні нам доведеться говорити про чергову порцію здачі національних інтересів Кремлю, адже наш префект має чергову зустріч з їхнім намісником, однак дозволю собі повернутися до теми, яка об'єднує українців куди менше, ніж харківські бартерні угоди по здачі Криму, чи, навіть, дарування американцям з росіянами запасів збагаченого урану. Питання Другої світової війни досі тримають значну частину нашого суспільства дезорієнтованою. Ліберал Ющенко виявився повним нікчемою у відновленні історичної справедливості, й тому законсервовані на 5 років середньостатистичні українці наче флюгери цьогоріч залюбки сприйняли в цьому питанні московську пропаганду та риторику, яка в Україні комусь здавалася вже мертвою.
Чи бачили ви за останні 20 років в Україні подібний пафос та розмах з яким Янукович оце лишень тиждень тому відсвяткував 9 травня? Гадаю, жоден День української Незалежності цьогорічному дню савєтскай пабєди і в підметки не годиться. На паради й феєрверки разом із символічною кісткою в зуби у вигляді разових фінансових дотацій до "ювілею" фронтовикам коштів не шкодували. Воно й не дивно, – міфологема про вєлікую атєчєствєнную була завжди однією з тих, які найбільше цементували єдність ментально геть різних казаха й білоруса, українця й тунгуса, чи того ж москаля з "другом стєпєй" калмиком. Найменші сумніви в доцільності такої перемоги і спроби розібратися хто ж усе-таки кого переміг, якщо Совєтський Союз і до і після другої світової лишався концтабором для народів, наражалися на істеричні випади з боку поборників цих міфів. Наявність аргументів у вигляді історичних документів та фактів при цьому для міфології є зайвою та, навіть, шкідливою. Тому такі суперечки вже на перших секундах були приречені закінчитися потоком прокльонів та матюків на адресу тих, хто сумнівається, і неодмінним зарахуванням їх до "хвашистів". Робилося це таврування, знову ж таки, без найменшого усвідомлення етимології цього затертого слова та уявлень про різницю фашизму Муссоліні з гітлерівським націонал-соціалізмом.
Розрахунок творців міфу про вєлікую атєчєствєнную на споживача був приблизно таким же, як у московського попа на релігійного фанатика: менше знаєш – краще спиш, не ставиш зайвих запитань, робиш більше бездумних пожертв і не замислюєшся над суттю речей. Це справжня тверда віра, коли за помахом перста паства ладна ікони Христа змінити на Януковича, Путіна, Сталіна чи, навіть, Дідька лисого, – аби тільки "батюшка" дав такий наказ. Менше знати, а все більше сприймати на віру – це типово совкова риса, вихована в українців десятиліттями років московсько-большевистської окупації. Вона не має жодного відношення до релігії. Бо віра в Бога, там, де він серед людей був по-справжньому, завжди базувалася на ґрунтовних знаннях Біблії та усвідомленні суті вчинків раба Господнього, а віра в совєтські міфи – на лінощах та покірності раба системи і бездуховності. Саме в середовищі тих рабів, яких ми звично звемо совками і творилися міфи про атєчествєнную, через нього вони поширювалися і в ньому зберігаються досі, попри смертельні ін'єкції документів з відкритих після розпаду совєтської імперії архівів КГБ, які мали би знищити будь-яку неправду про ту страшну й смертоносну для української нації й української державності Другу світову війну. Для фанатичного совка – ніколи не було й не буде пакту Молотова-Рібентропа 23 серпня 1939 року, спільного параду совєтських та нацистських військ на честь успішно проведеної операції по знищенню Польщі у Бресті за місяць по тому. Марно пояснювати тим, хто виправляє зігнуту в поклоні кремлівським диктаторам спину, побачивши криваві стяги, що саме під цими прапорами совєтскій солдат окуповував землі Прибалтики, наче сарана пхався до Фінляндії й мав стати ГАРМАТНИМ М'ЯСОМ у реалізації божевільного плану Владіміра Бланка-Лєніна та його послідовника Йосифа Джугашвілі про "господство мірового пролєтаріата". Не став ним лише тому, що нацист Гітлер виявився кмітливішим за комуніста Сталіна. Реалізацію власного плану він почав першим, дозволивши совєтському диктатору прикрившись маскою визвольної війни це ж саме ГАРМАТНЕ М'ЯСО покласти на вівтар власного марнославства і амбіцій.
Не треба сентиментів, коли, на відміну від фанатиків, які споживають совєтські міфи, ми прагнемо добитися істини, – тож називаймо речі своїми іменами. Кожен совєтський солдат був бездумним виконавцем забаганок Сталіна, а його псевдо патріотичні пориви захисту власної родини чи квазі-країни якраз і розчиняються в оцьому "квазі", в атрофованій здатності мислити та паралізованій волі, яка б могла не дати себе використати у чужій війні божевільної уяви. 27 мільйонів жертв з боку так званих переможців – чи це не є яскравим свідченням зомбованості сталінською системою? Не всі з загиблих, але значна їх кількість гинули з ім'ям ката та славнями комуно-більшовистської системи на вустах. Чи це не є достатньо чітким взірцем совєтського громадянина-камікадзе, котрий, наприклад, щоб звільнити до дня Октябрьской революції Київ та втішити товаріщей Сталіна, Жукова і Ватутіна штурмує неприступний Букринський плацдарм, наповнюючи Дніпро кров'ю понад чотирьох сотень тисяч жертв?! У когось з них не було вибору – скажете ви? А можливо в них просто не було волі опиратися, мислити, не стало гідності відкинути тавро раба й позбутися для себе ганебного визначення "ГАРМАТНЕ М'ЯСО", яке сьогодні цілком очевидне навіть самим носіям цього статусу, котрі ще лишаються жити? В таких випадках куди доречнішою є не шана чи повага, а співчуття жертвам пропаганди. Таке ж саме співчуття, яке ми щиро переживаємо і по відношенню до зґвалтованої Москвою свідомості сучасних українців.
Щоб не казали нам кремлівські політтехнологи та посіпаки, але між Гітлером та Сталіном була й третя сила. Створивши найпотужнішу в світовій історії мережу партизанських загонів УПА, ОУН Степана Бандери діяла по всій території України. Між молотом та ковадлом, дияволом та сатаною була воєнна сила, в якій бійці мали здатність адекватно мислити і не бути інструментом в руках диктаторів. Життя кожного повстанця в роки другої світової, ризикну сказати, було на вагу золота, бо вимірювалося воно ступенем ймовірності створення держави Україна. "Ніяка слава не варта крові, пролитої за неї на полі бою", – говорив американський генерал, а згодом президент США Двайт Айзенгауер. Без втрат на війні не буває, але в УПА на противагу криваво-красной арміі кількість жертв ніколи не сягала межі здорового глузду. Саме тому, жоден з загиблих за Україну повстанців не став "ГАРМАТНИМ М'ЯСОМ", бо його смерть не була марною. На відміну від совєтскіх солдат, їх не ховали в безіменних братських могилах, а подвиги загиблих не оспівували в мажорних та пафосних трєлях, доречних для підняття духу, але не задля вшанування пам'яті про мільйони тих, хто склав голови на війні. Повстанській ліриці притаманні куди природніші, глибоко сумні мотиви, що зайвий раз характеризує різне ставлення совєтской армії та УПА до смерті своїх героїв. Імперії та тоталітарні режими здавна будувалися на кістках, незалежні держави – головно на життєвій енергії етносів та народів, які прагнули звільнитися від кайданів неволі. Імперії потребують "ГАРМАТНОГО М'ЯСА", національні держави – свідомих громадян. Ті, хто піддаючись кремлівському агітпропу і святкуючи 9 травня, чіпляє на себе помаранчево-чорне смугасте ганчір'я, яке між іншим було відзнакою справжніх гітлерівських колаборантів з РОА Власова, закладає підвалини нової імперії. Незалежно від того, ностальгія совєтської чи царської систем уразила серце й атрофувала мозок такій особині, – вона автоматично стає ворогом незалежності України. Зброя таких істот – це їхній голос на виборах, котрий неодмінно використають та покладуть на вівтар новітньої імперії експлуататори міфологем, в тому числі й про "вєлікую атєчєствєнную". Наше завдання – знезброїти цю масу у будь-який доступний спосіб до чергових строкових чи дочасних виборів, якщо вони взагалі ще можливі у країні, президентом якої називає себе вірний московський холуй, за чиєю спиною кримінальне минуле, відповідні освіта й виховання.
Святкувати дєнь пабєди в Україні сьогодні можуть тільки нехрести-вурдалаки та ідеологи відродження московської Імперії. Вона здавна формувалася на кістках народів, яких робила рабами, тому ціна українського життя в цій імперії мізерна й завше буде вимірюватися кількістю нових лакеїв для потреб панського столу. Гучно відзначивши перемогу в Україні однієї окупаційної армії над іншою Віктор Янукович не лише засвідчив палку відданість ідеї відновлення совєтського союза, але й зайвий раз підтвердив своє невігластво й неповагу до громадян та Законів нашої країни. Український президент мав би добре пам'ятати, що друга світова війна в Україні почалася не 22 червня 1941 року і, навіть, не 1 вересня 1939-го, а ще раніше, в березні, коли гітлерівські союзники з угорської армії окупували та знищили Карпатську Україну. І тривала ця війна для нас не до 9 травня 1945, а як мінімум до 31 грудня 1954 року. Саме остання дата згідно з Законом України про статус ветеранів є офіційним закінченням вєлікай атєчественай, день перемоги в якій Янукович спільно з Москвою відсвяткував оце щойно. Тож, коли увесь світ вже приходив до тями від наслідків Другої світової війни, Україна продовжувала воювати з каральними бандами НКВД, яких потужна П'ята колона Москви, присутня у стінах Верховної Ради, кілька років тому прирівняла до справжніх фронтовиків. Для нас війна продовжувалась – це визнали ті кнопкодави, які однаково оцінили заслуги і тих, хто йшов з голими руками, без вишколу та належної амуніції на есесівця, і тих, хто у складі "заградотрядов" націлював автомата у потилицю співвітчизнику, і тих, хто перевдягаючись у повстанця чинив німцям провокації, після яких ті знищували українські села, і, навіть, тих, хто під виглядом вояка УПА вирізав цілі родини, сіючи ненависть та розбрат між братами українцями.
Український президент ніколи б не спирався на політиків та лжеісториків, які заслуги утвердження західних кордонів України приписують Сталіну, бо він мав би знати про день Соборності на честь возз'єднання ЗУНР та УНР 22 січня 1919 року, а території країни тоді були ледь не в два рази більшими, ніж маємо зараз. Окупаційний період українських земель тривав вісім довгих десятиліть. Ми пережили московсько-большевистську, польську, німецьку, угорську, румунську окупації і лише з проголошенням незалежності 24 серпня 1991 року позбулися останніх загарбників. Тому цей День Незалежності і є днем перемоги та істинним святом для справжніх українців. Янукович до них, безперечно не належить, – бо щиро чи на підсвідомому рівні сприймаючи і поширюючи совєтські міфи він вже давно перетворився на інструмент кремлівської агітації, на те "ГАРМАТНЕ М'ЯСО", яким сьогодні, проводячи паради в українських містах, переписуючи підручники історії на догоду Москві та засмічуючи інформаційний простір брехнею прагнуть завалити Україну політтехнологи Білокам'яної.
Нарешті, український президент, готуючи світлину для численних "Бігмордів" не ліпив би у "Фотошопі" власну мармизу до савєтскіх вєтєранав, старанно ретушуючи державні жовто-сині прапори і перетворивши їх на криваво-червоне ганчір'я, яке, між іншим, українські суди ще минулого року забороняли чіпляти на українських державних установах.
Префект малоросійського округу Янукович в поті чола відпрацьовує програму реанімації Російської імперії, ретельно прописану кремлівськими карликами Дімою та Вовою. Колишній завгар та пахан виявився здібним учнем, котрий на льоту хапає та виконує завдання, які йому роздають господарі з білокам'яної. 9 травня він вдало склав тільки один з численних іспитів перед Москвою. Подекуди Януковичу вдаються непогоджені експромти, але вони ніяк не вибиваються з загальної концепції ліквідації української державності. Зі щенячою щирістю вимахуючи хвостом перед Москвою він готовий до втілення в життя найзбоченіших забаганок кремлівських карликів. І не на марші йому розбиратися з тим, яку ж саме імперію він відбудує – царську чи комуно-диктаторську. Лакею, що вилизує постоли, байдуже, чи на голові у його господаря шапка Мономаха, чи папаха, чи бриль члена політбюро. До речі, в колекції єнакіївського холуя, здається, ще жодного з таких головних уборів немає.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
