Про футбольних холуїв Москви.
Тема схрещення вужа з їжаком, яка навіть для незабутнього класика української політики Леоніда Кучми, вочевидь, виглядала повною утопією, не по-дитячому бентежить розум "батькам" футбольного господарства в Україні. Добряче понишпоривши у запилених з часів СРСР шухлядах, де про всяк випадок у більшості з них зберігаються або компартійні посвідчення, або матеріали власних кримінальних справ, що в теперішніх умовах розсекречених архівів неймовірно зближує здавалося б ці різні соціальні категорії "совків", вони являють українській громаді затерту тему євразійської реінтеграції.
Ідея об'єднання українського та російського футбольних чемпіонатів наполегливо пробиває собі місце в національному інформаційному просторі, як один з суттєвих елементів реставрації минулого ладу. Її авторами стали власники найбільших клубів країни "Шахтаря" та "Динамо" Ахметов з Суркісом. Однак новаторами в цьому питанні обох "мислителів" вважати щонайменше наївно. Сьогодні жодна більш-менш серйозна пропозиція реформ – хай там, на тему економіки, зовнішньої політики чи, навіть футболу, не виходить у вільне плавання в український медіа-простір без освячення Кремля. Тож і в футбольної теми об'єднання є московський батечко. Здогадались? Авжеж, - це він, Владімір Влідіміровіч Путін
Ще на економічному бізнес-форумі в Ялті 26 липня 2004 року він нібито мимохідь запропонував проводити спільний російсько-український футбольний чемпіонат. Припускаю, що майже 6 років тому ревний поборник російської неоколоніальної політики, мрійник реставрації імперського сурогату з традицій царського самодержавства й однопартійної червоної диктатури намагався зіграти на ностальгійних нотках уболівальників, які ще не забули знамениті союзні протистояння Динамо та Спартака. Тим самим Путін підкладав кілька надійних, на його погляд, цеглин під платформу виборчої програми тодішнього кандидата у Президенти України Віктора Януковича. Однак, Україна – не Росія! Ще одна крилата цитата, виключно заради якої книгу Кучми можна було б і в шкільну програму внести, безвідмовно спрацювала 2004 року. Тема відновлення совкового футбольного чемпіонату успішно захлинулася в помаранчевій хвилі протестів проти кремлівського кандидата і спроби перетворити українців на вишколену біомасу. На жаль, п'ятирічка бездіяльності ліберально-демократичного кандидата тільки збільшила кількість ностальгуючого за совком та сильною рукою "лохторату". Тепер реанімований "далекоглядними" співгромадянами з небуття Янукович на повну відігрується за колишні образи і стаханівськими темпами демонтує переваги українського суверенітету. Рубаючи гілки, на яких він міг би триматися у ролі бодай відносно незалежного очільника європейської держави, Янукович легко оголює свою холуйську сутність. Повернення до розмов про спільний футбольний чемпіонат – це спроба догодити хазяям з Білокам'яної. Щоправда, на відміну від Путіна, який в Росії вже давно вибудував жорстку вертикаль влади, вмонтувавши в неї всіх місцевих олігархів, Янукович сьогодні одноосібно питань, пов'язаних з приватною власністю українських багатіїв не вирішує. На відміну від кремлівського прем'єра, він ще не може вишикувати в шеренгу Ахмєтова, Суркіса, Коломойського, Жеваго, Таруту, Димінського, щоб дати наказ злитися у єдиному футбольному екстазі з Гіннером та компанією російських футбольних олігархів. Тому заяви президентів Динамо й Шахтаря про спільний з Росією футбольний чемпіонат варто розцінювати як їхній власний реверанс в бік московських комплексів нинішнього глави держави, та ще нічні ностальгічні полюції, які швиденько розвіються, коли стане зрозумілим яку потворну діву можна зліпити з такого збоченого шлюбу.
Одним з головних аргументів об'єднання двох чемпіонатів Ринат Ахметов вважає підвищення глядацького інтересу до матчів його Шахтаря на "Донбас Арені". Напевно, гра гірників проти ЦСКА та Спартака з Зенітом і справді упродовж перших двох-трьох років виглядатиме цікавішою, ніж взаємини з львівськими Карпатами чи Ворсклою. Проте, це лише фактор новизни, який скоро приїдається, перетворюючись на буденність. А ось гіпотетичні вильоти Шахтаря на поєдинки, навіть кубкові, проти Сібірі з Новосибірська, або Луч-Енергії, яка нині грає в першому дивізіоні Чемпіонату Росії, до Владивостока почали би куди стрімкіше вимивати фінанси з клубного бюджету і прибутки від домашніх матчів з московськими грандами як мінімум нівелювалися. Інший аспект – безпека. Чи комфортно би почувалися під час традиційних виїздів уболівальники Шахтаря в Грозному, Нальчику чи Владикавказі, де звістки про теракти вже стали звичним антуражем випусків місцевих новин? А скільки б охоронців там знадобилося самому Ринату Ахметову?
Окремо стоїть питання участі українських команд і, зокрема, донецького Шахтаря у Єврокубках. За умови спільного з Росією Чемпіонату, гадаю? ревному поборникові такого об'єднання віце-президенту донецького клубу Борису Колесникову довелося б назавжди розпрощатися зі своєю заповітною мрією про перемогу в футбольній Лізі Чемпіонів. Бо утовпитися на перше місце спільного чемпіонату Шахтарю було би неймовірно складно і виступати в груповому раунді Ліги Чемпіонів без кваліфікації, як це Шахтар зробить найближчої осені, йому вже точно не довелося б. А може й взагалі забув би Шахтар про єврокубки – російські футбольні олігархи останнім часом вправно переграють Ахметова на українському металургійному ринку, то чому ж вони зі своїми статками і не меншою пристрастю до бразильських легіонерів мають програти йому на футбольному полі? Всі ці, перераховані вище "принади" спільного з російським футболом існування стосуються й київського Динамо. Хоча, президентові столичної команди, до всього сказаного я б ще рекомендував подивитися на результати його команди з ужгородським Закарпаттям, Карпатами зі Львова, Іллічівцем чи одним з Металургів. Мабуть тоді б у Ігоря Суркіса не виникало спокуси робити заяви про те, що окрім Шахтаря йому в Україні бракує сильних опонентів.
Якщо для вболівальників Києва та Донецька ідея об'єднання двох чемпіонатів обіцяє додати видовищ, а власники двох найвідоміших футбольних брендів наївно сподіваються від таких видовищ заробити собі ще й на хліб, то значна частина українських футбольних міст внаслідок цього злиття взагалі стане сиротами та опиниться на узбіччі. Далеко не всім представникам нинішньої української прем'єрліги знайдеться місце в новоутвореному елітному дивізіоні. Металіст, Дніпро, ну, ще можливо донецький Металург будуть з-поміж обраних. Решта клубів облизуватиметься на справжній футбол перед телевізійними екранами й перетворяться на кузню кадрів для еліти. Гадаю, комплекс меншовартості перед Москвою, який нині демонструє і українська влада і наша футбольна псевдо-еліта, ніяк не притаманний більшості українців. Навряд чи уболівальники забудуть просторікування того ж Валерія Газзаєва щодо квотного принципу об'єднання двох чемпіонатів. На думку теперішнього тренера київського Динамо справедливою була би участь у елітному українсько-російському турнірі шести наших, та десяти їхніх команд! Справжній "паритет" від старшого брата, який персонажем нагадує Попандопула з агітпропівського совкового фільму "Весілля в Малинівці"!!!
Рассєянє завжди мають власну арифметику при поділі. Коли на початку 90-х років минулого століття ділили радянське футбольне господарство, діяли за тим же принципом. Оголосили себе правонаступниками збірної СРСР, в якій грали головно українці та загребли собі клубні рейтинги, котрі у Єврокубках головно здобувало київське Динамо. Нам же, якщо хтось забув, довелося здобувати авторитет у Європі з чистого аркуша а національна збірна України свого офіційного дебюту у відбірних турнірах чекала довгих три роки. За цей час Росія переполовинила наші кадрові ресурси, з'яничаривши Онопка, Цимбаларя, Никифорова, Юрана та низку інших на той час провідних футболістів, народжених в Україні.
Головний конструктор російської футбольної доктрини тих часів В'ячеслав Колосков, до речі, до ідеї об'єднання двох чемпіонатів ставиться вкрай скептично, що видно з його останнього інтерв'ю інтернет-ресурсу gazeta.ua. "Усі розмови про об'єднання чемпіонатів нічого не варті. Ніхто в УЄФА цим собі голову не забиватиме – там є значно важливіші справи. Чемпіонати об'єднуються чи роз'єднуються тільки внаслідок геополітичних рішень. Наприклад, об'єдналися Східна і Західна Німеччина – зробили спільним чемпіонат, і навпаки сталося у Радянському Союзі, Югославії й Чехословаччині".
У більшості найменших і, навіть політично залежних країн Європи, спостерігається прагнення виокремити власний національний футбольний чемпіонат і через нього продемонструвати суверенні політичні амбіції. Шотландія з десятьма клубами в національному елітному дивізіоні проводить чемпіонат у чотири кола й не скаржиться на брак яскравих матчів, а Селтік та Рейнджерс – на голову сильніші за інших, навіть не думають про англійську прем'єрлігу, де вони б явно не пасли задніх. Свій футбольний чемпіонат проводять в Уельсі, Сан Маріно, Андоррі, Люксембурзі і, навіть, Ватикані. Не все гаразд з інтригою чемпіонату в Іспанії, де дует грандів Реал з Барселоною вже котрий рік поспіль не лишають шансів на перші місця переслідувачам, створюючи між собою та ними понад 20!! очок гандикапу. Однак, нікому з них не спадає на думку відмовитись від участі в національному чемпіонаті, перетворивши його у прихисток безгрошових маргіналів. Тим часом наші футбольні функціонери дедалі більше нагадають мазохістів, здатних безліч разів підставляти щоки великому брату, наступати на граблі власних помилок і терпіти приниження заради сумнівних вигод. Можливо, ще раз оцінивши власні і бізнесові і спортивні перспективи вони усвідомлять, що від ідеї схрещення двох футбольних господарств не буде добра ані їхньому бізнесу, ані нашому спорту, а плодом таких експериментів горе-мічурінців стане не безневинна вівця "Доллі", а монстр подібний "Франкенштейну"? Втім, можуть і поекспериментувати. Воювати з футбольними відчайдухами "ультрас" заборонами маріонеткових судів не вдасться. У них власні правила і свій, патріотичний кодекс честі.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
