Прошу вибачення?!
Cьогодні п'ятниця, а це значить, що у вечірніх політ-шоу, якими густо усипані ефіри наших "незаангажованих" телеканалів, у когось з поборників європейських ліберальних цінностей може з'явитися нова спокуса звинувачувати українців у всіх смертних гріхах, вганяти їх у комплекси меншовартості і за все вибачатись. То чи варто чекати вечора?
Мабуть, я не такий, як більшість, і схильний навіть у речах, які всіх тішать, вбачати негатив. Але таким вже виховали мене мої батьки, тому відразу перепрошую за сприйняття світу крізь призму своїх гостро-націоналістичних почуттів до України, гіпертрофоване відчуття національної гідності та постійні намагання ідеалізувати все і всіх у відповідності з моїми особистими уявленнями про Україну та українців.
Узяти, наприклад, банальну новину про "український" слід у новій частині телевізійного серіалу "Доктор Хаус". Здавалося б, вже сама згадка про те, що головний герой фільму одружується на українці, має розпирати кожного з нас від гордощів, що великі американці про нас – маленьких українців – пам'ятають і удостоїли місця у своєму телевізійному "шедеврі". Зрештою, так і сталося з більшістю наших журнілістів, які у запалі ейфорії відзвітували про цей факт неймовірної іміджевої інтеграції України у свідомість світової спільноти. Мені, людині, яка патологічно не сприймає сучасного телевізійного контенту та не бачила жодної серії цього злощасного "Доктора Хауса", сидіти б мовчки і тішитися такому прориву. А я, тим часом, не знаходжу собі місця, бо сприйняття у психології американця образу українки – з кумедним і дивним для нашої культури й традицій ім'ям Домініка і прізвищем Петрова (прямо-таки сучасна Проня Прокоповна Серько) та ще й з її бажанням ціною власної гідності через фіктивний шлюб отримати американське громадянство – мене категорично не влаштовує. Я не хочу, щоб з таким стереотипом підходили до моєї рідної сестри та до всіх добре й не дуже знайомих українських жінок, бо жодна з них не має такого екзотичного імені з прізвищем і зроду-віку не мріяла дременути з України.
Можливо, авторам серіалу в житті і випало сумнівне щастя зустріти саме таку представницю нашої країни, яку вони відтворили у вже широко розрученій у нас серії, однак бажання в заморських очах виглядати такою, як Домініка Петрова, гадаю, у більшості українок немає. Тому, як справжній патріот, який прагне для своєї нації репутації та іміджу подекуди навіть кращого, ніж він є насправді, а також воліє, щоб світ пізнав істинну красу української пісні та був скорений вродою української жінки, я не поділяю оптимізму Валіда Арфуша, Ганни Герман, Вахтанга Кіпіані, Вадіма Калєснічєнка, Альони Бандарєнка, Віталія Кличка та десятків інших "проффесіоналів", які возрадувалися тому, що нашу країну на пісенному Євробаченні буде представляти Гайтана. Мабуть ми, українці, занадто завбачливі, щоб учергове давати підстави світові формувати про себе хибні стереотипи.
Я не беруся стверджувати про те, що українська врода краща за африканську, проте очевидно, що Гайтану найбезнадійніший поборник толерантності не зарахує до європейського типажу, натомість в Руслані, Ламі, Андріані, Зоряні, Юлії Рай чи тій же Златі Огнєвіч безпомилково пізнає слов'янські риси, які я завжди вважав рідними.
Тут я справді хочу попросити щирого вибачення у Гайтани за себе, Юрія Сиротюка і мільйони українців: "Вибач, що ми є іншої, ніж ти, раси та іншого кольору шкіри".
Від імені своїх побратимів ґречно перепрошую у Савіка Шустера, Євгена Кисельова, Андрія Куликова за те, що нетолерантно і прямо дозволяємо собі висловлювати думки, говоримо те, що на серці і в голові, а не те, що на суфлері, написаному на догоду Банкової.
Вахтанга Кіпіані хочу перепросити за те, що маю честь сповідувати ідеологію українського націоналізму і разом із сотнями тисяч українців безкомпромісно втілювати її в життя, що не потребую ліберального соусу для виголошення своїх ідей і не лізу поперед українофобів засуджувати тих, що роблять національну справу.
У Миколи Азарова та Вадіма Калєсніченка я прошу вибачення за те, що ображаю їх своєю добірною українською мовою і ніколи не переходжу на "абщєпанятний", бо вважаю, що російською в Україні говорить або окупант, або раб, або чужинець.
Альону Бандарєнка перепрошую за те, що не слухаю Кіркорова, Міхайлава і її улюблену групу, як вона висловилась – "Зет Зет Топ", а віддаю перевагу українским гуртам "КОМУ ВНИЗ", "Мотор'ролла", "Друга ріка", тощо і саме їх безнадійно шукаю в українському медіа-просторі. До речі, хай мені вибачать Рінат Ахметов і Борис Колесніков за те, що не люблю пісні Гайтани "Шахтьор-чемпіон", яка, по суті, вивела її до фіналу Євробачення, бо віддаю перевагу її ж "Дивному коханню" та "Двом вікнам".
У Табачніка я прошу вабачення за те, що вивчив історію України не по совєцьких, списаних з "краткава курса векапебе", підручниках, в які він перетворює українські, і тому вважаю Мазепу та Бандеру героями, а Пєтра І, Єкатєріну ІІ, Лєніна та Сталіна такими ж кривавими катами й окупантами, як і Гітлера.
Янукович хай мені вибачить за те, що ніколи не поділяв його пристрасті до хутряних шапок, яка переросла у межигірську захланність, а свою участь у політиці вважаю обов'язком, а не засобом збагачення, шляхом знедолення усіх громадян.
І ще про вся випадок хочу вибачитися за гомофобію. Тільки не ту, у якій, по відношенню до Гайтани, звинуватила Юрка Сиротюка "високоосвічена" Альона Бандарєнка. На відміну від неї, мені ніякі пікантні подробиці з особистого життя співачки не відомі. Я про справжню нелюбов до збоченців та психічно хворих, які намагаються власні морально-фізіологічні проблеми зробити нормою у здоровому українському суспільстві. Прошу вибачення наперед, раптом що, але ні в якому разі не каюсь!
Більше на подібні сентименти часу вже немає. Треба нарешті наповнити Україну українським Духом, щоб все життя потім не картати себе за втрачені можливості та зруйновану до щенту рідну країну.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
