Януковича не треба любити. А треба підтримати
Як сказала би Ганна Герман давніших часів, "ніц так не гратулюють вороги України, як інтенцію українських інтелектуялів до наційоняльної саморуйнації".
Ну, сказала б чи ні, ми насправді не знаємо. Але останні блоги УП думку про "саморуйнацію" однозначно підтверджують.
Гіперів не розставляю навмисне. Краще обговоримо ситуацію.
Здавалося б, усе примітивно. Є примівний президент та його відповідний прем'єр, котрим не подобаються вишиванки, "Кобзар" та Бандера, але котрі, водночас, не хочуть і грабіжницьких цін за імпортний газ.
А з іншого боку кордону є не менш примітивний прем'єр та його, відповідно, президент. Котрим не подобаються ані вишиванки, ані "Кобзар", ані Бандера, ані нормальні ціни на газ. От тільки з їхньої точки зору цей газ зовсім не імпортний, а цілковито навпаки.
Так, ми розуміємо, що боротьба за пристойні ціни на газ, розпочата нині нашим президентом, не виправдовує його в усьому іншому. Але чи означає це неправильність самої цієї боротьби?
Так, ми розуміємо, що підтримувати цю владу – ну, не комільфо. Але хто сказав, що "чем хуже, тем лучше"? Точніше, ми ж бо якраз знаємо, хто це сказав. Завдяки послідовникам тих, хто це сказав, ми й сидимо нині на дупі (чи в дупі – це як кому подобається).
Особисто я певен, що за 5 "помаранчевих" років Партія регіонів зі своєю постійною лизоблюдською біганиною до Москви та кретинськими істериками з приводу міжнародних навчань, євроінгеграції, НАТО, "утисків російської мови" та "помаранчевих репресій" зашкодила Державі Україна так, як і за двадцять років не нашкодив би жоден БЮТ, про який в ПР зараз полюбляють жалітися, що він-бо "псує" наш міжнародний імідж.
Але чому ми тепер повинні уподібнюватись (не сказати б – упосліджуватись) цим дикунам? Не розумію.
І тому не розумію тих, хто думає, що от зараз росіяни нам тут поприкручують газові вентилі, і буде нам щастя у вигляді позбавлення нас від режиму текстокрадів (так, кажуть, тепер висловлюються замість "шапкокрадення").
...Очевидно, мене спитають, а що ж оці "ми" повинні робити. "Ми", такі білі й пухнасті, патріотичні й незаймані.
Що ж. Я не геній соціальної реформи, не Платон, не Сократ, не Арістотель, не Аквінський, не Абеляр, не Гоббс, не Томас Локк. Навіть не Ганна Герман, куди вже там.
Тому моя пропозиція проста: там, де влада робить щось на користь країни, держави та кожного окремо – ми повинні відверто казати: молодці. Й відверто казати зворотнє там, де відбувається зворотнє.
Звичайно, я розумію, що така пропозиція – лише слова. Гарно сформульовані (як я сподіваюсь), а все ж слова, та й капець. Справжнього рецепту я ними не дав. Бо ці рекомендації ще можна вжити щодо зовнішньої політики – а щодо внутрнішньої?
Поліцейська держава, наприклад – це корисно, чи ні? Сингапуру й Китаю виявилось корисно, Білорусї та Югославії – ні, Азербайджан та Казахстан ще не завершили періоду... Іноді цивілізаційне змагання виграють типово ліберальні Ірландії й програють типово фашистські Кампучії. А іноді й навпаки. Врешті-решт досвід показує, що "правильну" відповідь на це питання можуть дати лише прийдешні покоління, і то вона, ця відповідь, у підсумку залежатиме не від дій влади, а від розкладів на міжнародному "ринку праці".
Проте якщо наші вітчизняні інтелектуали й патріоти хочуть лишатись чесними перед лицем самих себе, одне одних та, прости Господи, Історії, їм варто трішки відійти від теоретизування, і згадати банальні історичні факти.
Невдоволення інтелектуалів XVIII століття утисками попередників Івана Мазепи, а надто, чого гріха таїти, самого гетьмана, дуже скоро вилилось у ліквідацію протоукраїнського мислячого класу. І, що головніше, в повернення кріпаччини. Гіршої, ніж польська, з якою боровся за півстоліття до того гетьман Богдан.
Невдоволення "інтелектуалів" нової України то Центральною радою, то Скоропадським, то Петлюрою – вилилось у більшовицьку диктатуру. І гаразд би ще перестріляли всіх жертв "Розстріляного Відродження". Але ж докупи, фактично, наполовину знищили народ. Цілком зрозуміло, що ні Грушевський, ні Скопропадський, ні навіть Петлюра не завдали б Україні більшої шкоди, ніж підрадянські тридцяті роки.
Урок історії є, і не один. А домашнє завдання так і не виконане. Тож іще раз повторюю: чи повинен той, хто любить Україну, любити її керівництво? Навіть таке потворне/кумедне, как січас?
Не знаю. Я – не знаю. Я думаю, про любов тут не має йтися взагалі. А що стосується підтримки/непідтримки, то все залежить від співівідношення думок.
І це співвідношення кожен із нас обирає сам.
P.S. Щойно мені перетелефонував Роман Ревчук, чий блог на ту ж тему, на жаль, пройшов повз мою увагу. Наглошую – пан Ревчук підтвердить – що підстав для переслідування моєї скромної особи за ст. 176 КК тут нема. Це ж думки, а не дослівно здерті тексти, як намагаються тролити розслідування Сергія Лещенка оплачені вул. Липською (читай – Банковою) бійці.
Те ж стосується і статті Костя Бондаренка, котрий, я впевнений, це підтвердить теж. В разі гострої потреби.
А врешті-решт, жоден прибічник "теорії змови" не припустить, що така дрібнота, як Михельсон, отримує гроші в одній касі з Костянтином Петровичем:)))
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
