Мені не соромно

5 років тому в ці дні більшість українців лише починала себе усвідомлювати Людьми – у високому сенсі цього слова. Тобто, громадянами – важливими одиницями спільноти, яку прийнято називати Народом чи Нацією. Був спалах причетності, відповідальності, вибух емоцій; наче дим, розвіявся задавнений страх... Хто б там що не казав, але я почуваюся щасливим, що у моєму житті були ці неймовірно помаранчеві дні. Мине ще дуже багато часу, поки всі пазли складуться, і ми зможемо реально оцінити роль тих подій у формуванні нас самих.

Здається, я недавно зрозумів, чому чимало простих активістів помаранчевих подій сьогодні нібито соромляться своїх тодішніх дій. Просто люди відкрили душі і розпрямили спини, а згодом виявилося, що вони не революцію робили заради своїх дітей та онуків, а їх тупо використали "втьомную" у черговому проекті по перерозподілу влади. З усіх боків "развєлі как лохов". А кому хочеться таким виглядати? Особливо, за умови, що кримінальний морок ще не повністю вивітрився з нашої свідомості.

Як на мене, такий підхід є не зовсім правильним. Бо насправді – усі ці ющенки-юльки-януковичі – лише, вибачте за перефразування бородатого анекдоту, дрібні політичні діячі часів ще одного етапу Великого Українського Здвигу, в якому перемогли зовсім не вони, а наші Світлі Ідеали. І кожен з нас раптом зрозумів – ми можемо зробити все! Навіть, попри національну лінь і "мояхатаскраївство"...

Мені здається, що позицію більшості українців стосовно "профукання" політиками громадянських завоювань гарно висловив мій колега, письменник і журналіст Андрій Коваленко у статті, яку пропоную прочитати за лінком http://inlit.com.ua/node/3839

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.