реалізмъ

прикро, що так низько осман пашаєв оцінив список літератури, рекомендований оленою бондаренко. адже обґрунтування цитатою далай-лами списку з дугіним – далеко не єдине досягнення цієї публікації. наступна редакція World Social Science Report повинна відзначити подолання тонкого кордону, який раніше відокремлював концептуальний ф'южн від псевдоінтелектуальної маячні. список олени бондаренко – вступ до параної. надійний, але не єдиний.

почнемо з того, що "реалізм", на який посилається олена і який протиставляє "ідеалізмові" – лише одна з багатьох теорій влади. і як будь-яка теорія, вона ґрунтується на низці припущень, які спрощують бачення світу й роблять життя простішим.

втім, нема жодних підстав вважати ці припущення такими, що мають більший стосунок до навколишнього реального світу, ніж припущення, на яких базовані інші теорії влади. тобто реалізм як теорія жодним чином не більш реалістична за, скажімо, конструктивізм.

так, життя на основі саме припущень "реалізму" буває простішим. але не дуже довго. хоча б тому, що "реалізм" схильний бачити ледь не в кожному зустрічному ворога чи, в кращому випадку, конкурента, а тому тяжіє до перетворення практично будь-яких відносин на сутичку.

пов'язано це зокрема з одним з підставових переконань "реалістів" у тотожності влади та сили. тому коли пересічний "реаліст" помічає щось незрозуміле, але не бачить безпосередньої дії сили, він схильний пояснювати це жахливими "маніпулятивними технологіями" або "м'якою силою".

при цьому "реалісти" здебільшого не зважають на історію розвитку ідеї "м'якої сили" власне як альтернативи силі "жорсткій", тобто як частини дискусії з прихильниками військового втручання. з яким "реалістам" жити ніби простіше, бо військова потуга тоді тотожна владі й одразу зрозуміло хто крутіший.

втім, з таким "реалізмом для чайників" є декілька проблем. по-перше, сила – штука відносна, тому крутизна стає очевидною тільки за результатами сутички. все решта – лише припущення про силу, а для "реалістів" – і про владу. оскільки конвертованої одиниці виміру такої сили нема, єдиним надійним способом перевірки цієї версії влади є війна. і для того, щоби зрозуміти, хто крутіший, "чайникам" доводиться постійно мірятись.

але на цьому неприємності реалізму тільки починаються. бо навіть очевидна збройна перевага зовсім не означає перемоги, адже критерії перемоги можуть бути різні. скажімо, якщо основним символом перемоги для декількох поколінь годувальників вашої армії є підняття прапору над столицею ворога, кидання його прапорів на головній площі країни, а також міжнародний трибунал над його керівниками, то будь-яка інша "перемога" буде виглядати сумнівною.

в результаті може статись, що "перемога" – зовсім і не перемога. а годувальники такої армії не тільки замисляться над доцільністю благодійництва щодо такого війська та влади, але й змінять ставлення до основного "ворога". як це сталося з росіянами та нато – на 14% впродовж року.

або як це відбувається з віктором федоровичем, який ніби і переміг, ніби те ж таки нато з концепцій поприбирав, але тут раптом виявилось, що його росіяни валять. при чому валять на центральному телеканалі й героєм робити не збираються.

тим часом прихильники варіацій "реалізму" – від геополітичного до етнічного детермінізму та від ідеологій російського неоімперіалізму й до української псевдосвободи – можуть й далі ретельно відтворювати штучних ворогів та активно воювати з ними.

це власне й відбувається з нашими політиками – незалежно від поличних уподобань вони здебільшого кондові "реалісти": "геополітика" ідеально лягає на діалектичний матеріалізм. хоча політики, які вони намагаються впроваджувати, – одна іншої фантастичніша.

вони, звісно, воліють називати це "ідейністю" ("ідеалізмом", очевидно, самі не ризикують), але справедливіше було б називати це "фантастичним реалізмом". це принаймні пояснило б враження, що ми істоти з різних планет, яким конче потрібен переклад.

бо мову вони опанували, на людей деякі схожі, а це може ввести в оману навіть останніх скептиків. он донецькі виборці їх давно розкусили й послали на київ. з їхнього боку це не дуже добре щодо нас. хоча зрозуміти їх можна.

цілком ймовірно, що незабаром наші східні та південні співвітчизники таки поцікавляться, що ж тут наші гості напартачили. або хоча б чи всі вже ознайомились зі списком літератури, запропонованим оленою.

на разі тільки затримка ухвалення закону про доступ до інформації ускладнює оцінку використання робочого часу почесного голови партії олени бондаренко та інших обранців. очевидно через їх скромність.

хоча, якщо чесно, я далекий від думки, що час, оплачений платниками податків, віктор федорович використовує для ознайомлення зі списком бондаренко. але, сподіваюсь, він все ж якось став "реалістом".

інакше у їжачка в тумані справді значно більше шансів вижити. принаймні той знає, що в тумані. знає, що сам. і що шукає стежку. а віктор федорович, здається, й досі впевнений, що разом з надійними друзями крокує широким проспектом економічних реформ та європейської інтеграції. і тільки найманці іноземних фондів та інші вороги виринають з туману.



ps. олено, до рекомендованої османом літератури справді варто долучити статті юлії латиніної про насилля та старшого братка.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.