Діти передусім?
Місяць тому в одній із телепередач почув убивчу статистику. Виявляється в Росії сьогодні дітей без батьків більше, ніж після Великої Вітчизняної війни. Тоді буквально на попелищі сиротами залишились 650 тис. дітей. Сьогодні їх більше 800 тис. Але Україна не краща, хіба що масштаби скромніші. Сьогодні 32 тис. дітей-сиріт чекають на нових батьків. Чекають якщо не сімейного тепла, то хоча б якоїсь елементарної уваги та підтримки. Але суспільство більше переймається кар'єрою, політикою, бізнесом, усім чим завгодно, тільки не їхнім майбутнім.
А коли я та моя команда піднімаємо цю тему, намагаємось достукатись до людей, чуємо лише жарти. Мовляв, знову "Діти передусім!". І тоді замислюєшся, чи розуміє конкретна особа і суспільство в цілому, куди вони йдуть? Чи розуміють, що байдужість з середини пожере їх самих?
Характерний приклад. Зустрівся з мешканцями кількох будинків. Намагалися прийняти рішення відносно проведення суботника. Не деінде, а у їхньому ж власному дворі. І що чую у відповідь? У кращому випадку покрутять пальцем біля скроні під співчутливе лузання насіння. На цьому місцева ініціатива закінчується.
Це добре ілюструє ступінь нашої черствості та бездушності. Ми закрилися в своєму тісному світі, в якому іноді немає місця навіть для найближчих людей, які нас оточують. Я вже не кажу про сусідів, колег та просто перехожих на вулиці.
Але, на щастя, є й інші люди. Я зустрів їх цього літа в одному невеликому селі на Вінниччині. Потрапив туди завдяки нестандартному проекту телеканалу "1+1" "Без мандата". Звичайна і в той же час дивовижна сім'я. Він – утримує невелике фермерське господарство, вона – викладає у місцевій школі. А допомагають їм 12 дітей. Всі вони їм рідні, хоча десятьох з них ці люди в різний час забрали до себе на виховання від нерадивих біологічних батьків. Вони не вважають себе героями. Вони піклуються про Своїх дітей не для того, щоб засвітитися в газетах чи на телебаченні. Просто одного разу вони зрозуміли те, що не розуміє більшість з нас. Не буває чужих дітей, не буває чужого горя, не буває чужих дитячих сліз. Можна вважати себе високоморальною особою, можна ходити в церкву щонеділі, можна критикувати владу – міську, районну, державну. Але якщо одного разу відвернувся від дитини, не простягнув їй руку допомоги, то, мабуть, не маєш права називатися людиною.
Той тиждень, який я провів у компанії цієї родини, нагадав, що буває інший світ. Крім короткозорого егоїзму, існує щирість, безкорисливість, любов. Не все вимірюється грошовими знаками та особистими інтересами. Що справжній світ, справжнє життя – це коли ти по двору ганяєш м'яча з дітворою, або за вогнищем допомагаєш їм запікати картоплю чи просто розмовляєш з ними вечором за великим сімейним столом. А вищою нагородою є не чини та ордени, а приємно-здивований погляд цих маленьких людей. Це ті цінності, які залишаться з нами завжди. Історія безжально поглине політиків, поглине держави, можливо, поглине цілі нації. Але цей погляд дитини залишиться. І кого він дійсно торкнув за серце, той може вважати, що не даремно прожив життя.
На жаль, у частини наших співгромадян такі роздуми викличуть у кращому випадку іронію. Того, хто звик, сидячи на лавці біля дому, днями плювати лушпиння під ноги, вже нічого не переконає. Турбує інше. Такі люди не хочуть палець об палець вдарити, щоб допомогти хоча б собі, але вважають, що мають право критикувати інших. Вони знайдуть сотні причин та приводів, щоб облити брудом "кровопивців-чиновників", "популістів-політиків", "піар-благодійників". Можливо, в чомусь ця критика й справедлива. Але подивимось спочатку на себе. Знімемо з себе цей вантаж байдужості та прихованого цинізму і простягнемо один одному руки. Захистимо себе самі. Зрозумійте – за нас це ніхто не зробить.
Мабуть, це й стане фундаментом того громадянського суспільства, про яке так багато сьогодні говорять, але якого так і не можуть досягти. Ми маємо сотні громадських організацій, але без ініціативи звичайних людей, без їхніх конкретних дій ці структури мертві. Тому давайте змінимо передусім себе, пересилимо свої внутрішні страхи, комплекси та егоїзм і почнемо рух до кращого життя в столиці. Адже така пасивність і така політика дала можливість двічі обрати непрофесійну владу і зробити Київ таким, яким він сьогодні є. Тож почнемо зміни з себе, іншого виходу в нас немає.
