На порозі демонополізації?
Писати про проблеми ЖКГ в Києві -справа невдячна. По-перше, об цю тему зламали перо сотні публіцистів та журналістів. По-друге, за останні 20 років зрушити з місця комунальну реформу так і не вдалося. Але це не привід посипати голову попелом. Буде продуктивніше поглянути на корінь проблеми і визначити причини хронічного занепаду комунального господарства.
Такі звичні побутові радості як гаряча вода, тепло, чисті двори та під'їзди з кожним роком стають для нас більше приємними спогадами, ніж реальністю. Можна довго говорити про збитковість ЖКГ, зношеність інфраструктури, застаріле законодавство. Але краще назвати причину краху комунальної системи одним словом – монополія.
Житлово-комунальне господарство Києва являє собою гібрид радянської системи та сучасного дикого капіталізму. Постачання енергії зосереджено в руках трьох приватних монополістів – "Київенерго", "Київводоканалу" та "Київгазу". У свій час нас переконали, що приватний власник ефективніше управлятиме цими компаніями ніж місто. Насправді, ми просто замінили державну монополію на приватну, нічим не кращу, а місцями навіть гіршу. Причому, передавши комунальні активи в чужі руки, міські керівники "забули" нав'язати новим власникам порядок надання послуг за рахунок нових технологій та економії, а не лише за рахунок підвищення тарифів. Замість цього монополісти надовго присмоктались до бюджетних грошей. Практика так званих компенсацій за різницю між діючим та міфічним "обґрунтованим тарифом" перетворила їх на залежних. Тепер вони й місяця не можуть прожити без чергової дози бюджетних вливань. У результаті замість розвитку маємо проїдання монополістами грошей киян. Останній приклад красномовний – Київ бере кредит на 800 млн. грн. для компенсації. Це 20% від суми, яка потрібна для модернізації тепломереж столиці.
Монополію ми сприймаємо як даність. Натомість для Європи це не типово. В Лондоні газ та електроенергію постачають 40 компаній, воду – 4. Причому постачальників можна змінювати коли завгодно. Головне – не частіше ніж раз на тиждень. Іноді буває так, що, наприклад, вдень купують електроенергію в одної компанії, вночі – в іншої, тому що так дешевше. Якщо є право вибору, є конкуренція. Якщо є конкуренція, росте якість послуг. Якщо росте якість послуг, люди готові миритися з ростом тарифів.
В Європі обирають не тільки компанію-надавача послуг, але й систему, за якою за ці послуги сплачують. Як правило є три варіанти – плата за лічильником, фіксована абонентська плата та комбінований варіант. У нас такого вибору не існує. Якщо лічильники на воду встановлюють вже в масових масштабах, то з тепловими приладами обліку все набагато гірше – з 10 тис. будинків ними обладнані тільки 1,5 тис. Якщо індивідуальні лічильники дають суттєву економію конкретній людині, то теплові лічильники на будинок дозволять місту економити значні суми. До того ж, у "Київенерго" немає навіть прямих договорів між компанією і отримувачем послуг.
У магазині ви купуєте товар і персонально розплачуєтесь на касі. Уявіть тепер, що менеджери приблизно порахували кількість покупців, вартість куплених товарів і розділили суму пропорційно між усіма. Подібна система розрахунків діє сьогодні в столичному ЖКГ. Колись ми вже проходили радянську продрозкладку, сьогодні проходимо розкладку вартості комунальних послуг.
Але монополія не обмежується лише водою, газом та теплом. У кожному мікрорайоні ЖЕК є своєрідним міні-монополістом. Прибирання територій, ремонт комунікацій, утеплення будинків, десятки інших послуг – все це ми можемо отримати тільки від ЖЕКу. На нього в людей нарікань найбільше. Це природно – адже він знаходиться найближче до них. До того ж, більшість не розуміє, що отримуючи 4% від суми платіжки за комуналку, житлова контора постійно балансує на грані виживання.
Сьогодні нібито дали "зелене світло" реформам у цій сфері. Але головне щоб усе не звелося до створення ОСББ. Самі по собі товариства співвласників житла нічого не вирішують. Тим більше, що сьогодні за своєю ідеологією вони більше нагадують радянські кооперативи. Все залежить від того в яких умовах вони працюватимуть, яким буде законодавство, якими будуть їх права та відповідальність. Проект нового Житлового кодексу передбачає, що на ринок пустять лише ті компанії, які відповідатимуть кваліфікаційним вимогам Кабміну. Залишилось спостерігати як підбір за цими критеріями втілюватиметься на практиці, щоб зрозуміти чи буде в цій сфері справжнє конкурентне середовище і прозорі відносини, або ж все закінчиться приватизацією ЖЕКів та створенням однієї монопольної приватної структури.
Проект Житлового кодексу розширив нішу приватних управляючих компаній на ринку. Але зберіг бар'єри для конкуренції. Так місцева влада зможе в примусовому порядку призначити мешканцям управляючу компанію, якщо ті протягом року не зможуть визначитись. Договори з такою компанією ніби письмові та індивідуальні. Але з іншого боку, з подачі тої ж влади, проект такого договору можна опублікувати в місцевій пресі і він автоматично вступить у силу. Мешканці з газет дізнаються, про умови надання послуг. На щастя, друге читання цього документу ще дає шанс виправити ці помилки. Інакше ефекту ми не отримаємо.
Демонополізація – головна умова реформи ЖКГ. Без цього, без встановлення зрозумілих відносин, без контролю над підприємствами ЖКГ ми приречені й далі топтатися на місці. Тільки запасів міцності у нас обмаль. Жити третє десятиліття поспіль на інерції радянських потужностей вже неможливо. Тож чекати і втрачати час особливо не доводиться. Або ж ми реформуємо систему сьогодні, або завтра Київ очікує крах. Але будемо оптимістами. Сьогодні, принаймні, від безплідних розмов перейшли до якихось дій. Головне, щоб в результаті ми не отримали косметичний або капітальний ремонт радянської житлово-комунальної системи, а створили дійсно нову модель європейського зразка.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
