Ірина Славінська Літературний оглядач

Родинна історія

09 травня 2010, 22:08

Я хотіла взяти участь у проекті "Неписана історія", але надто пізно дійшли руки записати ту родинну історію, тому до проекту увійшов лише її невеличкий уривок.

Користуюся блогом, щоб не забути: хочу розповісти про Корнієнка Івана Сергійовича. Говоритиму словами його сина, мого батька – Корнієнка Івана Івановича.

Історія батька, розказана сином.

Батько воював. Він війну застав на кордоні – він саме служив у армії, служив прикордонником. Він гарно стріляв. Коли служив ще на заставі – то пристрілював мушки до зброї.

Але бою не вийшло – німці їх обійшли. Щоб не бути в полоні, прикордонники почали доганяти лінію фронту.

Але німці йшли таким темпом, що вони їх так і не наздогнали. Так дідусь потрапив у полон – він пробув у полоні три дні.

Потім він втік. Ось як це було.

Солдат вели, і в одному селі на ніч закрили в церкві – ночувати. Поки всі спали, батько трошки по церкві пройшовся, роздивився все – і знайшов цивільний піджак. Це була велика удача – бо найскладніше було знати цивільний одяг замість форми – під час війни, якщо людина ішла у військовій формі, то німці або брали в полон, або вбивали.

Батько заховав піджак. Вранці солдат посадили в поїзд. На одній зі станцій була зупинка, і батько попросив охоронця випустити його набрати води в дорогу. Зібрав у хлопців фляжки. А в одного з них були цивільні штани – він попросив їх і пішов набирати води. Поки ходив – поїзд почав рушати. Він спробував сісти в інший вагон, але німець його не пустив, бо батько був у цивільному. Тому дідусь лишив на пероні фляжки і пішов собі. І його не заарештували.

Ходив, і в одному селі в Білорусі прибився до родини Третяк – вони заховали в себе, прийняли, як рідного сина. Батькові тоді було 20 чи 21 рік. Він допомагав їм по хазяйству, і з тваринами, і на городі. У родини Третяків чоловік і батько родини сам був на війні...

За деякий час колишні прикордонники знайшли один одного – їх спочатку було лише 5 – організувалися і зробили свій партизанський загін. Зв'язалися з командуванням, їм стали надсилати зброю з "великої землі", почали давати завдання. Потім до них стали приєднуватися інші – також ті, хто втекли з полону.



Одного разу вони розбили німецький штаб. Коли зайшли, то батько побачив величезну радіолу. Він забрав цю радіолу і поніс у ліс разом із хлопцями. Принесли – дістали акумулятор і так з'явилася можливість слухати новини з "великої землі".



У Білорусі він зустрічав воїнів УПА. Партизани та воїни УПА один одного не чіпали – вони існували і працювали паралельно. Нічого поганого про УПА батько ніколи не говорив.

Під час війни батька двічі поранили – один раз у ногу, один раз у руку, обидва рази розривними кулями. Тоді медицина вся була в лісі на галявині... Куля розірвалася, уламки порозліталися по тілу – гарно, що кістка обидва рази лишалася ціла. Тоді, щоб їх дістати, в тіло вколювали спицю – уламки дзвеніли, і лікарю було чутно, звідки їх вийняти.

Спочатку батько служив у розвідці, а потім його помітили і запропонували бути командиром загону, хоча і був лише сержантом – йому як виняток доручили командування, хоча для цього треба було мати офіцерське звання.

Батько розказував, як важко командувати людьми... Коли його представили тим 200 чи 300 підлеглим, то він глянув на них і злякався, бо люди всі були дуже різні. І всі зі зброєю. І всіх їх треба нагодувати, одягнути, забезпечити дисципліну. Він побачив, що це не так просто. Але він зумів.

Батько дружив із командиром об'єднання, його звали Пилип Пилипович Капуста – він один із тих перших п'яти, які об'єдналися в загін. Батько і майбутній генерал Капуста подружилися, бо вони ходили гуляти в одну сім'ю, до двох сестер. Потім вони подружилися ще і з начальником штабу – Єременко Василем Григоровичем. Ця дружба дуже допомагала – можна було трохи легше отримати зброю чи взяти трохи більше набоїв для загону.

Взагалі це була дуже рідкісна дружба, бо батько був серед них набагато молодшим за званням – загалом старші не водилися з молодшими. Їхня дружба тривала і після війни – генерал Капуста з дружиною часто приїжджали з Києва у село Бесідка (Ставищанський район Київської області), де батько працював головою колгоспу.



Батька доля звела з хорошими людьми – і він нормально відвоював. Мав медаль "За відвагу", він отримав її у 1943, їх тоді ще рідко давали, хоча під кінець війни ця нагорода знецінилася, бо її давали всім. Також мав "Червону зірку", Орден бойового червоного прапору та інші, менш значні. Про його діяльність можна дізнатися більше, якщо завітати у Білоруський державний музей історії ВВВ.

Корнієнко Іван Сергійович – батько 5 дітей, голова колгоспу села Бесідка Ставищанського району Київської області. Він організував у селі будівництво дамб, щоб створити ставки для розведення риби. Він придумав відвести ціле поле під баштан – вирощував кавуни. І своїх колишніх бойових товаришів щоліта запрошував на кавуни – боротися з каменями в нирках.

powered by lun.ua
Україна та Європа1016 Корупція1243 Aтака Путіна1158 Уряд реформ368 Мовне питання184
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter