Про несмак

Від певного моменту я ігнорую заходи, пов'язані з "Коронацією слова" та навколишніми особами. Це, звісно, не применшує важливості самого конкурсу та авторів, яких він відкрив.

Крім того, зазвичай я ніколи не пишу про те, чого не бачила на власні очі.

Але в суботу 24 листопада, в День пам'яті жертв Голодомору, сталося щось дуже дивне. В пафосній атмосфері Тетяна та Юрій Логуші вручили свою нову нагороду "Золотий письменник України".

Десяток українських письменників різного віку, різних досвідів, різних стилів. Чимало українських видавців різних напрямків. Меценати Логуші, котрі загалом роблять корисну справу. Всі ці люди прийшли на свято з фуршетом у день жалоби.

Якби День пам'яті відбувався вперше, то можна було би виправдатися – мовляв, не розрахували. Але День пам'яті відбувається вже восьмий рік поспіль. Вже вісім років як кожна остання субота листопада є Днем пам'яті жертв Голодомору.

Хтось із присутніх на врученні розказував мені, що одна з авторитетних письменниць була обурена вибором дати для церемонії вручення. І зі сцени, нібито, навіть робила якісь алюзії. Здається, на Хвильового. Я не бачила і точно не знаю, хто і які алюзії там робив.

Я загалом позитивно ставлюся до появи нових премій. Кожна з них дозволяє літературі вийти за суто літературні межі, привернути увагу тих, хто зазвичай сучасних українських письменників не читає.

Але моє почуття смаку підказує, що "Золотий письменник України 2012" – це несмак.

Не можна відкривати церемонію нагородження хвилиною мовчання, щоб потім повернутися до столу з наїдками та напитками. Такі ж емоції, очевидно, відчули ті, хто третій день поспіль обговорює в ФБ ту церемонію.

Я думаю, що про несмак треба говорити вголос. Люди виховані й чемні не повинні делікатно відвертатися, мовчати та робити вигляд, що все в порядку. Правило етикету про не-звертання-уваги-на-розлитий-соус тут не працює.