На перехресті між Правом та ''політичною доцільністю''
Ще вчора в мене була надія на те, що Конституційний Суд України використає свій останній шанс зберегти обличчя. Початок розгляду справи за зверненням парламенту про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157, 158 Конституції України – ключова подія початку нового року для суспільства. І визначальна для системи правосуддя, яка втратила довіру громадян.
Це важливо, особливо після відомого "розгляду" КСУ про надання Висновку щодо законопроекту з питань децентралізації, коли знов-таки визначальне для суспільства питання було розглянуто у закритому режимі, і за 4 дні такого режиму владі було "подаровано" позитивний Висновок. Як на мене, тоді Конституційний Суд вкотре втратив чергову порцію довіри та вкотре принизив своє значення.
Отже, цього разу були сподівання на те, що КС нарешті подбає про свій і авторитет, і належну роль у так необхідному реформуванні судової системи. І перший його крок обнадіяв – судом була обрана форма усного слухання, навіть з онлайн-трансляцією! Тобто всі ми мали стати свідками аналізу запропонованих змін до Конституції, глибоких дискусій щодо їх оцінки на відповідність вимогам статей 157, 158 Основного Закону. Але цей прогресивний перший крок КСУ завершився напрочуд швидко: Суд примудрився укластися загалом навіть у менший обсяг часу, чим один робочий день! І це з трьома перервами у роботі (загальний час яких – 2 години). Відбулось дійство у кращих традиціях засідань цього Суду зразка вересня 2010 року – зачитали звернення парламенту, озвучили висновки експертів, "коротко про головне" – виступили представники сторін. Далі короткі запитання. І такі ж відповіді. Жодних проблем. У тих же традиціях одразу після цієї сонної вистави, ЗМІ протранслювали оптимальну кількість "одобрямсів", на кшталт коментарів заступника Глави АПУ Олексія Філатова, у яких впевнено відзвітували про повну відповідність пропонованих змін як Конституції України, так і міжнародним стандартам... Що зрештою випромінили на нас усіх повну впевненість у швидкому ухваленні відповідного Висновку.
Неважко передбачити, що невдовзі КСУ таки ощасливить нас своїм висновком, після якого судова реформа нарешті може розпочатися. Держава буде прагнути стати правовою, а її громадяни будуть прагнути мати доступ до справедливого, незалежного і ефективного правосуддя.
Спостерігаючи за роботою Суду щодо змін до Конституції, у мене одразу з'явились два важливих маркери.
Маркер перший. Операція "Консервація"
Передбачено створення Вищої ради правосуддя. Ця рада формуватиметься на нових засадах та з новим обсягом повноважень, складатиметься з числа членів, делегованих з'їздом суддів, президентом, парламентом, з'їздом адвокатів, конференцією прокурорів та з'їздом вищих навчальних та наукових закладів. Також до складу Вищої ради правосуддя за посадою входить голова Верховного суду України. Таку конфігурацію, вимоги до її членів можна тільки вітати. Тим більше, що вони не зовсім нові.
Але! Чому цю за визначенням збалансовану та позбавлену політичних впливів раду треба запроваджувати аж з весни 2019 року? Автори новації не дають пояснення своєму бажанню відстрочити цей момент. КС, судячи з усього, також не бажає заглиблюватись та з'ясовувати ці, так би мовити, "юридичні дрібниці".
Звичайно, для багатьох очевидним є те, що таким чином автори цього начебто непомітного майбутнього положення Розділу XV Перехідних положень закладають можливість збереження засобів впливу на судову систему для чинного президента та його команди аж... до кінця терміну його повноважень. Адже хто, за відсутності Вищої ради правосуддя, буде курувати у всіх її нюансах анонсовану атестацію суддівського корпусу? Звичайно – Вища рада юстиції у її нинішньому складі! Створена у авральному режимі після фактично прямої вимоги європейських партнерів саме після того, як більше року цей орган взагалі не працював у державі. Причому, судячи з її кадрового наповнення, вона традиційно є чимось на кшталт президентського фан-клубу. Отже, ВРЮ, яка сформована у порушення не тільки багатьох юридичних правил, а і з порушенням взагалі норм професійної, а також моральної етики, буде відповідати за формування "чистих" рядів бездоганного суддівського корпусу на майбутнє. Здійснюючи таким чином "політичні впливи"... усунення яких, власне, є однією із головних цілей судової реформи! Чудова конфігурація. Нічого не скажеш.
Так розрекламована атестація може перетворитись на черговий інструмент маніпуляції суддями.
Тобто нинішня система впливів свідомо консервується до 2019 року? А суддівська кар'єра буде на найближчі чотири роки залежати від політичної заангажованості по факту ВРЮ.
Крім того, відповідно до проекту змін до Конституції в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів. Хочеться запитати – скільки можна плодити цих "контролюючих" органів, на які терміни, з якими повноваженнями? Чи може, під інтереси кожної верховної влади треба вибудовувати зручні для неї конфігурації та важелі?
Це про яку конституційно-правову визначеність за таких положень майбутніх конституційних норм йдеться?
Однак у судовому засіданні навіть з цих очевидних проблем – жодних питань і жодних відповідей.
Я це усе веду до того, що в суспільстві зараз ця надзвичайно складна, глибока і системна реформа правосуддя звелася до поверхневого, або навіть примітивного рівня, зведеного до лінійної формули: що краще – звільнити усіх суддів або провести їх атестацію?
Насправді у цій реформі є ряд інституційних проблем, без вирішення яких, міняй, звільняй, атестуй чи призначай нових суддів, – нічого не вийде. То все ж проблема усунення "політичних та інших впливів" на судову систему у цілому і на кожного суддю зокрема, є базовою та такою, яка повинна бути вирішена до того, як суддів почнуть переатестовувати, звільняти, призначати.
Ми ж маємо нині запитати авторів змін до Конституції: чому все, що торкається атестації та перевірки суддів, заплановано вже зараз, а усунення впливу на них, значно відтерміновується?
Маркер другий. Римський Статут – "можемо" або "не можемо"? Чи може "не хочемо"?
Другий маркер неоднозначності пропонованих змін до Конституції – знов-таки лукава редакція авторів "положення про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду на умовах визначених Римським Статутом". Для країни, яка фактично знаходиться в стані війни і зазнає зовнішньої агресії (щоправда, називаючи це антитерористичною операцією та проводячи при цьому вже сьому хвилю мобілізації), визнання юрисдикції у загальному порядку Міжнародного кримінального суду є не тільки життєво важливим, а необхідним. Адже цей Суд розглядає справи про воєнні злочини, злочини проти людяності, тобто мова йде про речі, які кожного для відбуваються і до тепер на Сході України. Окрім цього, Україна підписала Римський Статут ще 2000 році. До того ж зобов'язання не тільки ратифікувати, а й імплементувати Римський статут, наша країна має в контексті Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії ї їхніми державами-членами, з іншої сторони (стаття 8 Розділу ІІ), де не передбачено жодних відтермінувань. Однак, у Прикінцевих та перехідних положеннях проекту закону про внесення змін до Конституції України щодо правосуддя передбачено відтермінування навіть цих недосконалих положень ще на три роки з дня, наступного за днем опублікування відповідних змін до Конституції.
Автор цієї конституційної ініціативи мав би брати до уваги, що парламент за останній час уже двічі звертався до Міжнародного кримінального суду про визнання Україною його юрисдикції, щодо скоєння злочинів проти людяності під час мирних акцій протесту та щодо військових злочинів вчинених вищими посадовими особами Російської Федерації.
Але тепер, читаючи тест проекту про конституційні зміни, ми чомусь наштовхуємось на слово "може"! Тобто у документі немає прямого припису щодо визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду. Можемо визнати – стверджують автори. А можемо – не визнати – між рядків проглядається в проекті змін до Конституції.
Якщо тлумачити ці "виверти" в контексті війни, вони, як на мене, просто кричущі.
В пропонованій редакції обмежується також і інший підхід до покарання військових злочинців – можливість створення альтернативних варіантів міжнародного правосуддя.
Тут, до речі, від одного з суддів – Миколи Мельника – таки прозвучало прохання до заступника глави АП пана Філатова, якось пояснити всі ці речі. Логіка відповіді була, як на мене, "космічною" – Філатов заявив, що визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду несе "певні ризики для України з точки зору, зокрема, українських військових, які вимушені приймати участь у військовому конфлікті". Тут знов – жодна "політична доцільність не проглядається"... КСУ погодиться із цією логікою? Тільки от як бути з таким поняттям, як політична послідовність? Адже, з одного боку, за останні півроку парламент двічі звертався до Міжнародного кримінального суду з питання імплементації Римського Статуту, а з іншої – коли мова зайшла про зміни до Конституції в цій темі, Конституційному Суду України дали на розгляд відтермінування на три роки і новацію у вигляді слова "може".
***
А от у мене є питання. Чи може прихована, чи навіть явна політична доцільність вкотре переважити у проектах конституційних змін над верховенством права?
Спитаєте мене, яке відношення ці мої питання мають до, наприклад, недопущення обмеження прав і свобод людини в Україні, що передбачено статтею 157 Конституції України? Я відповім – пряме! Пряміше не буває!
Надія вмирає останньою... Сподіваюсь, Конституційний Суд України не "подарує" владі свого Висновку за 4 дні, а спробує фахово проаналізувати проект внесення змін до Конституції України щодо правосуддя.
