Влада ''відновлює'' суспільний діалог. Присмак модного тренду ''марсала''
Останні дні напередодні весни 2016-го року принесли добру звістку – у нинішньої української влади начебто відбувся прорив. Та ще й який! Президент Петро Порошенко офіційно визнав, що окрім представників власної політико-бізнесової "еліти", на території України мають право впливу на владу – суспільство і його представники.
Аби це революційне визнання елементарних речей відбулось, президентові знадобилось чомусь дуже багато часу. Але – краще пізніше, ніж ніколи. Тому появу Указу N68/2016 "Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні" можна вітати як перемогу здорового глузду!
Хоча, як це часто буває у теперішніх умовах, свято має свій гіркуватий присмак – присмак нещирості та чергового маніпулювання і піарності, присмак запізнілості і вимушеності цього кроку. Такий, знаєте, присмак гнилої вишні. Модний колір сезону так би мовити... Але чи данина моді дає можливість сподіватися на реальну роботу? Мені вбачається, що президент так пізно повернувся до співпраці з суспільними інститутами після фактичного ігнорування цієї роботи саме через нерозуміння необхідності цього діалогу. Інакше б ця робота продовжилася одразу після Революції Гідності.
Брак бажання
Бо початок президентської каденції Петра Порошенка ознаменувався вчинком прямо протилежним сьогоднішньому: навесні 2015 року він ліквідував Координаційну раду з питань розвитку громадянського суспільства при президентові. Мабуть, як рудимент "злочинної влади". Вірогідно, у координатах системи #житипоновому, не передбачалась реальна взаємодія з інститутами громадянського суспільства. А і навіщо? #Новачеснавлада сама знає, що і як робити. Час від часу піарилися на безрезультатних розмовах під телевізійну картинку, розфасовували монтажі від центральних до регіональних ЗМІ, неначе карамельки по пакетах... Та й годі.
Чому ж майже через 2 роки глава держави реанімує те, що вбив власноруч, знов створюючи Координаційну раду сприяння розвитку громадянського суспільства як консультативно-дорадчий орган при Президентові України? Дорадчий орган з точнісінько такою самою назвою, роботу якого спочатку блокувала його команда, а згодом власноруч ліквідував сам президент. Тепер створили по-новому. Навіть назву не актуалізували. Не дивлячись на те, що країна і суспільство вже давно в нових умовах. Що сталось?
Є один дуже красномовний момент – явна загальмованість у цьому питанні. Якщо б президент був внутрішньо переконаний у необхідності враховувати "підвищення ролі громадянського суспільства в різних сферах діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, зокрема щодо впровадження реформ (з тексту Указу N68/2016) ", якщо б він щиро підтримував "ініціативи громадськості" та прагнув би "...налагодження ефективного діалогу та партнерських відносин органів державної влади, органів місцевого самоврядування з організаціями громадянського суспільства, передусім з питань забезпечення прав і свобод людини і громадянина", – чи допустив би він, аби два роки країна жила без такого системного "ефективного діалогу", "партнерських відносин", "підвищення ролі громадянського суспільства"? Якщо йому не подобався "особовий склад" Координаційної ради, створеної у 2012-му році, і причина її ліквідації полягала саме у цьому, то можна було б замінити членів Ради. Або створити нову... але ж не через майже два роки! Чого не вистачало? Людей, ідей, розуміння, бажання? Чи відповідальності за процес?
На жаль, скидається на те, що до системного збою призвів брак усіх цих складових, і, що найгірше, у першу чергу – двох останніх. Про це свідчать усі попередні кроки. Замість розширення, у останні два року відбувалось згортання простору свободи. Насамперед згадаємо, наприклад, утиски свободи слова. Спроби уряду скасувати презумпцію невинуватості щодо адміністративних правопорушень. Чи вперте бажання політиків від влади повернути в Україну поліцейський принцип, зокрема щодо дозволу на проведення мирних зібрань. Або спроби звузити права найманих працівників на страйк.
Та й судячи зі змісту тексту Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства, що затверджена нині, також глибинного розуміння сутності питання немає. Бо сьогодні унікальність підходу до громадянського суспільства полягає в тому, що таке суспільство не розглядається вже як просто третій сектор, де діють лише громадські організації. Тим більш – грантові, що існують за гроші іноземних платників податків. Громадянське суспільство сьогодні – це середовище, де відбувається правдивий і відвертий діалог, результатом якого має бути загальне благо. Коло суб'єктів громадянського суспільства давно розширилося. Саме суспільство є локомотивом руху суспільних змін. Загальновідомо та й мені з колегами доводилося раніше писати про те, що такий підхід вже проявився в Україні під час Майдану, де було сформовано порядок денний модернізації України.
Усе це вкупі з явною "загальмованістю" свідчить, на жаль, про те, що підвищення ролі громадянського суспільства та налагодження механізмів взаємодії з ним, не є внутрішнім переконанням влади. А є, скоріше, вимушеним кроком. Адже прорив владної свідомості, а точніше відверте мавпування, відбулося у період загостреної соціально-політичної напруги, коли привид третього Майдану почав набувати загрозливих реальних рис. Він вже бродить по Україні.
Влада "за склом"
Нам знадобилося дев'ять місяців аби переконати попереднього президента і його команду у необхідності створення Координаційної ради, як механізму, рушійної сили реалізації Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства, яка, до речі, була тоді ухвалена в Україні вперше. Однак різний час дає різні можливості. При попередньому режимі, за відсутності вищої політичної волі, – ініціатива ухвалення Стратегії та утворення Координаційної ради – це була дійсно реальна перемога. Закиди щодо фасадності такого органу відкидаються відразу, адже результом його роботи було ініціювання і прийняття знакових для суспільства законів про громадські об'єднання та про благодійну діяльність та благодійні організації, волонтерство. Було остаточно відпрацьовано проекти в сфері децентралізації, починаючи від Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, закінчуючи законопроектами щодо добровільного об'єднання територіальних громад та міжмуніципального співробітництва, ініціативами щодо покращення якості інформпростору, реалізації окремих, насамперед, політичних прав людини в Україні та інше. Вдалося започаткувати цей процес фактично в ситуації, коли більшість у владі працювали в закритому режимі. В тих умовах робота велася не завдяки, а наперекір.
Нові умови після Революції Гідності однозначно відкрили вікно можливостей. Проте теперішньому президентові знадобилось значно більше дорогоцінного часу – майже 2 роки, аби прийняти таке ж рішення.
Далі скажу більше – відтепер доведеться мавпувати і напрацювання "ліквідованої" Координаційної ради. Адже ідей, втілених у реальні проектні розробки, вистачає і до тепер. Але чи вкладаються вони у систему цінностей сучасної влади? Подивимося.
А ось і перше завдання. Проект Закону про свободу мирних зібрань (N2508а від 04.07.2013), напрацьований на попередньому етапі, пролежавши кілька років у парламенті так і не був прийнятий (відкликано наприкінці 2014 року). А мав перспективи стати модельним для країн ОБСЄ. На сьогоднішній день замість спільної скоординованої роботи з цього питання ми спостерігаємо намагання технологічно блокувати підготовку закону щодо мирних зібрань. Адже окрім проекту Закону про гарантії свободи мирних зібрань (N3587 від 07.12.2015) та альтернативного проекту Закону про гарантії свободи мирних зібрань в Україні (N3587-1 від 11.12.2015) у Верховній Раді зареєстровано ще кілька законопроектів, що стосуються цього питання (зокрема, проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо прав громадян під час проведення мирних зібрань) (N1779 від 16.01.2015) та проект Закону про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо запобігання безпідставному притягненню до відповідальності громадян за участь у мирних зібраннях) (N2391 від 17.03.2015). Загалом стара пісня на новий манер.
Завдання друге. Стосується регіональних програм сприяння розвитку громадянського суспільства, що були запроваджені на попередньому етапі на виконання діючої Стратегії та передбачали планування та надання реальної бюджетної фінансової підтримки діяльності громадських об'єднань на місцях. З 2014 року виконання обласних програм фактично зупинено, включно із системним фінансуванням заходів та проектів місцевих ІГС. І відсутнє воно було в регіонах вже два бюджетні роки. За виключенням хіба що міжнародних грантів, що, як правило, "з'їдаються" у Києві.
І нарешті третє завдання. Новітні форми громадянської активності та нові різновиди інституцій громадянського суспільства, які вже фактично існують в Україні, вимагають законодавчого сприяння їх діяльності. Це не говорячи про такі явища як "трудова демократія" та громадський контроль над забезпеченням прозорості корпоративних фінансів і державних монополій, що є похідними від процесу деолігархізації країни. Окремо слід говорити про державне сприяння розвитку соціального підприємництва, соціально відповідального бізнесу та ін.
Розмова того, хто не бачить, з тим, хто не чує, – не є взірцем відносин влади із громадянським суспільством. Це дуже небезпечна поведінка. Тим більше тоді, коли громадянське суспільство в Україні за своїми прагненнями та цінностями вже значно випередило владу. На десятиріччя.
Тепер влада відчула цю небезпеку. Для себе!
У минулої влади не було політичної волі, аби наполегливо втілювати напрацювання попередньої Координаційної ради з питань розвитку громадянського суспільства.
У сучасної два роки не було взагалі бажання системно займатись цими дрібницями. І коли довелось таке бажання продемонструвати – обпеклися на простому: втрачено два роки, і нові ідеї знову тільки в планах... А якщо новопризначений співголова Координаційної ради – Віце-прем'єр-міністр України – Міністр регіонального розвитку Геннадій Зубко займеться налагодженням суспільного діалогу із таким же підходом, який він демонструє щодо питань децентралізації... Сліпий не почує, глухий – не побачить. Модний колір вишні звичайно буде. А присмак цієї данини модного кольору вже має гнилуватий присмак за визначенням. Такий вже він, тренд "марсала", даруйте!
...І останнє. Можливо, автори ідеї тріумфального повернення влади до діалогу із громадянським суспільством, гадали, що попадуть на неорані ниви. Але розвиток суспільства не зупинявся. І робота над вдосконаленням та розширенням прав – також велась. Одним із доказів цьому є напрацювання Громадського об'єднання "За демократію через право". Доки влада не мала на це часу і натхнення, ми підготували Аналітичну доповідь "ДЕМОКРАТІЯ УЧАСТІ В УКРАЇНІ" – українською та англійською мовами. Частина Народних депутатів ознайомились з цим документом. Гадаю, новоствореній Координаційній раді також буде корисно почитати.
Кому цікаво – читайте тут.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
