В Україні існує загін невизнаних Героїв. І мертвих, і живих
Україна знову прощалася ще з одним своїм Героєм.
Смерть Василя Сліпака – бійця ПС, українського оперного співака, привнесла в цей великий сучасний трагізм України ще одне розуміння кричущої несправедливості.
Річ не тільки в тому, що своє життя за Україну поклала людина непересічна, чий співочий талант належав Світові. Доброволець, який кинув Париж і блискучу оперну кар'єру заради захисту Батьківщини.
Бо всі, хто нині самовіддано боронять Україну від агресора – Особистості. Поза залежністю від того, ким були у мирному житті.
Для всіх нас немає різниці між тими, хто поклав життя – був це військовослужбовець Збройних Сил або доброволець.
Але виявляється, що при цьому може демонструватися якась неприродна нерівність.
Коли у день загибелі Василя Сліпака прес-служба АТО повідомила, що "загиблих нема", це викликало шквал обурення. Тим більше, що така "статистика" не є випадковою помилкою. За тиждень до загибелі Василя Сліпака, в бою поблизу Авдієвки загинули чотири бійці-добровольці Правого Сектору. Але Міноборони також не фіксувало факту людських втрат з нашого боку.
Прощалися з добровольцями на Майдані. А втрат – немає...
І ми усі розуміємо – це не із галузі статистики. Ця проблема має значно глибше коріння.
Зрозуміло, що взаємовідносини між Генеральним штабом та добробатами непрості. ЗСУ не подобаються озброєні загони, які не підпорядковуються єдиному командуванню та часом діють за власними планами. І, не дивлячись на численні пропозиції, ніяк не хочуть "влитись" в армію або Нацгвардію. Мотивуючи це недовірою до командування.
Але чи можна вирішити цю проблему, "не помічаючи" цих людей, які не будучи готовими до компромісів із державою, завжди готові за неї померти? Перебуваючи "поза статистикою", вони навіть не можуть розраховувати на отримання статусу учасників АТО, а їхні родини офіційно від держави не отримають жодної допомоги у випадку загибелі.
Цинізм ставлення держави до цих людей проявився і в смерті Василя Сліпака, бо цей доброволець виявився надзвичайно яскравою і відомою особистістю. При тому, що прес-служба Міноборони заявила, що "втрат немає", президент нагородив добровольця посмертно орденом...
Однак всі решта добровольців – у забутті.
Минулого року, виступаючи на сесії Генеральної Асамблеї ООН, президент П.Порошенко назвав агресію проти України моральним тестом для всього цивілізованого світу. Скидається на те, що війна на Сході (яку керівництво держави вперто називає АТО), є моральним тестом і для самої української влади. Тестом, який проявляється, зокрема, і в існуванні загону невизнаних Героїв. І мертвих, і живих.
Держава повинна зрозуміти, що українському суспільству однаково боляче від втрати кожного свого воїна – був він "офіційним" чи "вільним стрілком". Немає нічого складного у тому, аби в індивідуальному порядку розглядати надання статусу учасника АТО із усіма державними преференціями бійцям добробатів.
Замовчувати втрати серед добровольців – аморально. Робити вигляд, що їх не існує – підступно.
Герої тому і не вмирають, що пам'ять людська і повага до них усіх вічна. Народна пам'ять у даному випадку – невибіркова. Такий феномен вибірковості демонструє хіба що влада.
