Парадокси українського життя: "тарифний демарш" столичної влади на заваді "тарифному геноциду"
У тарифній епопеї, у яку втягнули суспільство "реформатори" кабміну, відбувся неочікуваний поворот.
Київрада проголосувала за встановлення мораторію на підвищення в столиці запропонованих паном Гройсманом і Ко "економічно обґрунтованих" тарифів. Згідно з рішенням столичних депутатів, до 1-го жовтня поточного року забороняється введення в дію "задертих вище неба" цін на електроенергію, природний газ, водовідведення та теплопостачання. Також заборонено нараховувати у цей період пеню за несвоєчасно сплачені киянами рахунки.
Судячи з того, що центральна влада поки що ніяк офіційно не відреагувала на цей ляпас від столичної влади, вчинок виявився для них непрорахованим. Емоційний спіч віце-прем'єра Павла Розенка (квота "Удару" до речі) про те, що Київрада повинна в такому разі сплатити різницю між апетитами "команди реформаторів" та сучасними тарифами з міського бюджету, офіційною реакцією вважати важко.
Хоча знервованість посадовця зрозуміла: якщо, скажімо, рішення Київради отримає кумулятивний ефект у вигляді хвилі "тарифної непокори" в інших регіонах, картковий будиночок легкого заробітку на газово-тарифній схемі почне хитатись.
Ця ситуація є знаковою не лише у процесі "тарифного геноциду", а і тим, що примушує знов згадати про актуальну тему децентралізації та побачити, чого, власне, домагається сучасна влада, педалюючи процес та нав'язуючи виключно своє бачення.
Справа в тому, що "демарш" Київради демонструє справжній сенс децентралізації – обов'язок та можливість місцевої влади враховувати інтереси, реальний стан та спроможність місцевих громад та їх членів у тому числі і в боротьбі зі спробами центральної влади в черговий раз пограбувати людей. Себто намагань вирішити державні (а почасти – і свої) проблеми, нишпорячи в кишенях та гаманцях наших громадян. Саме це мав на увазі мер Києва Віталій Кличко, коли коментував урядове рішення про підвищення тарифів: "Не можна їх зараз підвищувати вдвічі! Ми зіткнемося з неспроможністю людей платити за такими цінами. Повинна ж бути якась логіка і обґрунтованість. Якщо не зростають зарплати і пенсії, як можуть вдвічі злетіти платежі?" До речі, наш мер ще 16 червня цього року повідомив про своє звернення до уряду і до НКРЕ щодо перегляду встановлених ними нових тарифів. Судячи з усього, керівництво держави цього звернення поблажливо "не помітило". Хоча повинні були розуміти, що Віталій Кличко не для того поступився своєю перспективою балотування на президентських виборах у 2014 році, щоб не мати і права голосу, права на контрверсійні кроки і взагалі – права на своє політичне виживання.
Своїм бульдозерним тарифним тиском центральна влада спровокувала столичну владу на пошук шляхів захисту киян. Ну, і себе, звичайно – бо провину за власне зубожіння люди покладуть не тільки на Гройсмана, Вовка, їхні "ринкові" команди, а й на місцевих обранців у випадку, якщо вони мовчки спостерігатимуть за процесом пограбунку.
А тепер уявимо собі, якщо б владний варіант децентралізації пану Гройсману ще в ролі глави парламенту, вдалося б проштовхнути до свого кар'єрного прориву – матеріалізації в кріслі очільника уряду? У такому випадку сьогодні Київрада, а тим більше – інші міські, районні та обласні ради тощо -навіть пікнути не могли б! Вони були б повністю підконтрольні та підпорядковані "вищим" контролюючим інстанціям. Згідно з президентським конституційним варіантом децентралізації, до весни 2018 року глави місцевих адміністрацій повинні суміщувати свої теперішні повноваження із виконанням функцій відповідно районних, регіональних префектів – офіційних "смотрящіх" президента. Із повноваженнями від його імені блокувати будь-які рішення місцевих рад, які начебто не відповідають Конституції і законам України. Навіть більше – бо і сам глава держави одночасно мав би право зупиняти не те що рішення, а повноваження рад з призначенням свого тимчасового державного уповноваженого.
Зайве нагадувати, що президент любить нові тарифи не менше за прем'єр-міністра. І "тарифний бунт" Київради був би подавлений швидко та безжалісно, та це й у супроводжені переможного піару, – задля цього і прописувались паралельні, дублюючі "суперповноваження" префектів.
Таким чином тарифне питання стало своєрідним лакмусовим папірцем ймовірних "досягнень" влади в царині її конституційних пропозицій щодо децентралізації. І актуалізувало питання про якість та зміст владних напрацювань в цьому питанні. Бо формування конституційної та законодавчої бази щодо децентралізації наочно демонструє повну незацікавленість влади в тому, аби дати на місця "вольності", та й реальні кроки за два роки практичного впровадження реформи децентралізації, демонструють ті ж тенденції, зокрема, у тарифній політиці. І неважко припустити, що алгоритм планувався дещо інший – спочатку затиснути місцеві влади у лещата президентської "децентралізації", а потім спустити для виконання "економічно обґрунтовані" тарифи. Абсолютно очевидно, що у цій черговості відбувся системний збій з огляду на криваве 31 серпня 2015 року та "особливий статус ЛНР і ДНР". Але влада, вочевидь, не очікувала, що органи місцевого самоврядування почнуть ставати на бік людей.
Неважко передбачити, що інтуїтивним захистом влади від цілком ймовірного розгортання "тарифного сепаратизму" стане твердження про те, що Київрада і в сьогоднішніх умовах не мала права приймати рішення про мораторій. В цьому контексті варто нагадати "молодим реформаторам", що нічого нового депутати не здійснили – раніше Київрада двічі у період 2007-2008 років приймала аналогічні рішення. Так що така практика існує. При цьому Київрада посилалась, серед іншого, на чинне і до тепер законодавство України. Хіба пан Гройсман і Ко швидко зачистять ці урядові документи.
Але і без цих юридичних тонкощів, нинішнє рішення Київради має силу, адже за великим рахунком, базується на Конституції України, як "нормі прямої дії". Зокрема, друга частина статті 3 Основного Закону встановлює: "Держава відповідає перед людиною за свою діяльність". І питання відповідальності держави за нав'язані населенню грабіжницькі тарифи, непрозоро нараховані та економічно не обґрунтовані, тут абсолютно доречне. Тому навіть з точки зору самого сенсу існування місцевої влади, який передбачає перш за все захист інтересів місцевої громади, кожного мешканця столиці, Київрада вчинила абсолютно логічно і правильно.
Отже, з цього "демаршу" столичної влади можна зробити два важливих висновки.
Перший: він є наочною демонстрацію того, що владний варіант децентралізації не має бути прийнятий. Бо він остаточно позбавить місцеві влади сенсу їхнього існування, перетворивши хіба що на інструмент в руках центральної влади.
Другий висновок дещо парадоксальний, але цілком справедливий: "тарифний демарш" місцевих влад може стати серйозною завадою "тарифному геноциду" влади центральної. Якщо в межах своїх конституційних та законних повноважень органи місцевого самоврядування почнуть ефективно протидіяти планам горе-реформаторів по швидкому витягуванню грошей з населення, тобто своє "ні" скаже не тільки парламентська опозиція, профспілки, а й суспільство, владі доведеться перейти від торгів з політиками до спроб вийти в цьому питані на суспільний діалог.
Розкривши при цьому карти "формування ринкової ціни" та безглуздого субсидування населення. І пояснивши суть цього збоченого "реформування", при якому кошти перекладаються з кишені в кишеню, замість спрямування їх на реальну реформу в галузі енергоефективності, запровадження технологій економії споживання енергоносіїв та використання альтернативних джерел енергії.
Без цього хвилі "тарифного геноциду" у різних формах будуть виникати знов і знов.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
