Тарифи, що руйнують все
Є помилкою вважати "тарифну реформу" лише соціально-економічною бідою. Влада намагається перетворити пограбунок у цинічну та небезпечну політтехнологію щодо залежності і контролю над людьми. І вже прагне сама розпоряджатися їхніми коштами.
Будь-який владний рух, рішення і дія повинні мати логіку, зрозумілу суспільству. Це є аксіомою державного управління. Тим більше у кризові часи. Влада, здійснюючи непопулярні кроки, зобов'язана роз'яснювати свою позицію всебічно, аби отримати якщо не підтримку, то бодай розуміння суспільства.
Однак влада вже тривалий період часу приймає та вперто впроваджує рішення, які, без перебільшення, шокують суспільство. Демонструється повне ігнорування суспільного діалогу, "продавлюється" політика, яка викликає сумніви в адекватності її носіїв та лобістів. Замість солідарності та консолідації суспільству нав'язуються зневіра та безнадійність.
Не є таємницею – навіть при майже нульових рейтингах політична еліта марить пролонгацією свого існування біля керма. Будь-який президент наступного дня після вдалих виборів прокидається із думкою про наступний (другий) термін, прем'єр-міністр мріє про наступний рік імунітету від звільнення, парламентарій – про наступну каденцію. Але погодьтесь – перспектива свідомого повторного обрання представників влади після здійснення ними публічного акту відвертого грабунку населення, на кшталт запровадження "справедливих тарифів", – це з галузі фантастики. А те, що таке позачергове обрання не виключається, свідчать заяви, зроблені наввипередки керманичами держави про неочікувано-термінове збільшення розміру мінімальної заробітної плати. До речі, цей широкий жест влади має елементарні пояснення. По-перше зарплатний "аврал" міг бути викликаний розумінням прогнозованого шоку суспільства після обнародування декларацій – невеличкий "хабар" суспільству є справою давно вже неоригінальною. По-друге – після встановлення нової "мінімалки", багатьом доведеться перерахувати субсидії в бік зменшення, а дехто зовсім позбавиться права на їх отримання. Поклавши гроші в один карман, влада забере їх із іншого.
З усіх сторін, тарифна історія може сприйматись як публічне харакірі "реформаторів". Попри те, що тарифи дійсно треба було доводити до економічно обґрунтованого рівня і людям це було б зрозуміло, "арифметика" захмарного підвищення розмірів тарифів так і не була розкрита – вони запроваджені у шокуючому український загал розмірі! І все. Крапка.
Тож виникає питання: ЧОМУ вони так діяли – попри здоровий глузд?
Не повірю, що ідеологи цієї дикої "реформи" не розуміють як її фатальної ролі для своєї політичної кар'єри, так і того, що їх обґрунтовано підозрюють або у корупційному лукавстві, або у дурості.
Думаю, перша підозра може мати місце. Щодо другої, віддамо нинішнім управлінцям належне – вони не дурні. Принаймні не зовсім. І чітко знають, що роблять: окопуються, зміцнюються у владі, розправляються з опонентами, тобто зашліфовують український простір під себе. Але не за звичайною логікою, а навпаки!
Алгоритм розвитку тарифної історії, свідчить про свідомий вибір владою технологічної мети: досягнення абсолютного контролю держави над людиною та повної залежності громадянина від волі державного апарату – як економічним інструментарієм, так і через розшарування суспільства на окремі конфліктні групи. Плюс тотальний силовий контроль за цими групами.
І все це, не виключено, – на фоні збагачення нових причетних до тарифної "схеми". Бо розпочався і триває досі перерозподіл "ринку" енергоносіїв і власників генеруючих кампаній та заміна їхнього менеджменту.
Суспільству, задля того, щоб винайти засоби протидії, треба чітко зрозуміти складові цієї "спецоперації", яка, здається, виходить на фінішну пряму.
Захоплення плацдарму
Відомо, що прем'єр-міністр Володимир Гройсман прийшов показувати, як керувати державою, із сфери місцевого самоврядування, а перед цим – із галузі комунального господарства. Це те, на чому він дійсно знається. І, на мою думку, очевидно розуміє, що "правильна" інтеграція інтересів та людей у цю сферу, вибудовує необмежений часом і фантастично прибутковий бізнес-проект.
За законами жанру тут застосовувався логічний ланцюг – отримати контроль над ринком, а потім – диктувати свої умови, встановлювати правила і розцінки. Тому першим кроком став Закон України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", який набув чинності з 1 липня 2015 року. Цим Законом, серед багатьох змін до Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", встановлюється наступне: "У разі якщо протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом співвласники багатоквартирного будинку, в якому не створено об'єднання співвласників, не прийняли рішення про форму управління багатоквартирним будинком, управління таким будинком здійснюється управителем, який призначається на конкурсних засадах виконавчим органом місцевої ради, на території якої розташований багатоквартирний будинок".
Начебто – нічого підозрілого. Усе, поміж іншим, організаційно вирішено. Однак незабаром усі будинки, де мешканці не прокинуться і не створять ОСББ (з різних причин), отримають на свою голову загадкову "управлінську компанію", визначену на конкурсі виконкомом місцевої Ради. Зайве нагадувати, як проходять конкурси і до кого зазвичай лояльні місцеві виконкоми. Тобто було створено плацдарм для того, аби приватні структури (які, зрозуміло, можуть бути створені під це завдання "близькими" людьми) захопили в управління частину житлового фонду. Ласий шматок в масштабах країни!
Запрограмований конфлікт
Наступним кроком стало безпосередньо введення в дію нових тарифів, розмір яких досі, не дивлячись на те, що ідуть судові процеси за позовом кількох політичних сил до кабміну та окремих осіб до місцевих органів влади у різних регіонах, жодним чином не обґрунтований і не пояснений в публічний спосіб. "Європейські тарифи" просто існують в розмірі, про який "доторгувались" на печерських пагорбах високі чиновники і нові (читай – свої) керманичі енергетичного ринку після його перерозподілу.
Чи розуміли причетні до формування такої "ринкової" – без справжнього ринку! – ціни, небезпеку соціального невдоволення їхніми апетитами? Звичайно. Бо як, постійно нишпорячи у кишенях населення, убезпечитись від суспільного невдоволення і залишитись при владі? За логікою, відповідь на це запитання однозначна – ніяк. Але ж ми маємо справу з дійсно унікальною владою! "Державницька" філософія якої продовжує базуватись на сприйнятті соціуму як ворожого для себе середовища. В цій філософській позиції – ключ до пояснення впертості, з якою влада їде на своєму тарифному танку, демонструючи рішучість розчавити кожного, хто стане на її шляху.
Прем'єр-міністр безапеляційно відносить усіх невдоволених його тарифною політикою до "класових ворогів", інші високі посадовці вважають їх "елементами гібридної війни". А почуваючись у ворожому середовищі, вони починають діяти за "умовами воєнного стану". Є ворог – його треба якщо не повністю знищити, то ослабити до неймовірності! Як? А просто!
Основною зброєю суспільства у захисті своїх прав та можливостей контролю дій влади, є його єдність. Солідарна, спільна позиція суспільства не раз вигравала з різних питань у влади. А суспільство, розшароване на групи, що мають різний стан залежності від влади та, відповідно, погляди на систему відносин із нею, – на перемогу не спроможне. Усвідомлюючи це, владна "еліта" почала закладати у свої ініціативи "міни" суспільного конфлікту! Такий "сюрприз" міститься навіть у законі, про який йшлося вище: уявіть собі, що на "житлово-комунальному ринку" з'являються дві групи мешканців будинків – ті, якими управляють самі ОСББ, і такі, куди вдерлися чужі "управлінські компанії". Перші відстоюють у відносинах с державою свої інтереси, а другі – імітують підтримку чергових драконівських "реформ" і дисципліновано виконують усі "хотєлки" горе-реформаторів. Можливо при цьому конструктивно вирішити будь-який конфлікт? Звичайно, що ні!
Усе, що "намутили" навколо тарифів, свідомо наповнене такою ж конфліктною складовою. Перш за все – система субсидій. Той, хто сів на голку "держдопомоги" і той, що не зміг або на захотів цього робити, стають представниками різних суспільних таборів.
Представники першого – залежні від подачок влади та контрольовані нею через систему збирання повної особистої інформації про отримувача субсидії. Вони керовані та не протестні, бо влада фактично забезпечує їхнє фізичне виживання. До цього прошарку потрапляють не тільки пенсіонери, соціально незахищені категорії, а й улюблена електоральна база – бюджетники. Тобто – залежні двічі. У державі рідко хто замислюється, що 80-90 відсотків населення країни знаходиться на дотаційному держзабезпеченні. І це точно не ринкові відносини. Самі люди точно не думають про це, бо головне для них при цьому рівні "забезпечення" – вижити, пережити.
Друга частина суспільства, яка залишається поза "субсидійним раєм", – незалежна та непідконтрольна, а це означає – протестна та небезпечна для влади. Тож її намагаються у свою чергу також розшарувати. Скажімо, ті, хто пристане на "розстрочку", – яка фактично втягує людину у замкнений цикл постійного зростаючого боргу, – також потраплять у залежність. Для влади це буде справжньою перемогою, бо тут вона "розбирається" фактично із представниками залишків того прошарку, який колись звався "середнім класом", що у класичному суспільстві завжди є рушійним носієм прогресу.
В лещатах страху: "Решті – закон!"
Таким чином влада планує отримати майже тотальний контроль – здебільшого психологічний. Але не тільки.
Для посилення "впливу" та забезпечення "комунальної слухняності", людей триматимуть на гачку, періодично жахаючи перспективою щось відібрати. Скажімо, 2 червня 2016 року серед інших реформаторських законів судової реформи, Верховною Радою України було ухвалено Закон України "Про виконавче провадження", в якому вперше з'явився інститут приватних виконавців. При цьому спроби деяких політичних партій внести зміни до цього Закону в частині щодо заборони конфіскації майна за борги по оплаті житлово-комунальних послуг, поки що не дали результатів. Таким чином легалізована діяльність "колекторів", які, серед іншого, можуть завітати і до тих, хто заборгував уряду. Попри усі заяви пана Гройсмана про недопустимість цього явища, потенційна небезпека залишається на тепер та перспективу.
Ці побоювання, на жаль, отримують реальні підтвердження, причому з зовсім іншого боку. Поки прем'єр грає у "доброго поліцейського", до "тарифної теми" нишком підібрався... Національний Банк України! Вчора ЗМІ повідомили, що НБУ дозволив виконавцям списувати борги за комуналку з кредитних банківських карт боржників. При тому, що відповідно до статті 92 Конституції права, гарантії прав людини, основні обв'язки громадянина регулюються виключно законами України, нова "зірка" не тільки Інтернету, а й, виходить, українського конституціоналізму – пані Гонтарєва – постановила, що Нацбанк може вирішити питання "примусового" розпорядження коштами людей, чим би Ви думали – своєю Інструкцією! "Оригінально, зі смаком" за одне вирішити кризу комунальних неплатежів, на очевидності якої наполягають експерти та опозиційні політики.
Ця криза вже розгортається. Нещодавно були опубліковані дані незалежних аудиторів щодо стану соціально-економічного розвитку у столиці-місті Києві, у тому числі стосовно платіжного балансу в тарифній сфері. Зокрема, в столиці відбулося двократне збільшення тарифів на житлово-комунальні послуги. При цьому заборгованість із виплати заробітної плати також збільшилася вдвічі. Заборгованість бюджету з виплати субсидій – у шість разів. Заборгованість населення за спожиті комунальні послуги зросла на 95 %.
Можемо тільки уявити, що відбувається подалі від Києва. Адже інформації офіційно не надають. Однак нездоровий рівень страху людей за власне майбутнє, посіяний "реформаторами" по усій країні, виглядає очевидним.
Рвати на частини українське суспільство та продукувати страх за майбутнє, не даючи надії – єдиний варіант, обраний нинішньою управлінсько-політичною популяцією, задля примарного утримання влади. І поки що вони ним успішно користаються.
Щоправда, залишається "критичний" прошарок невдоволених – які не отримують субсидій та не бажають жити у борг. Для них владою запрограмовані інші варіанти контролю. Тут доцільно згадати, що в проект бюджету на наступний рік закладено рекордне фінансування поліції – МВС отримає навіть більше, ніж армія! Для країни, яка знаходиться в стані війни з агресором це нонсенс. Але для влади, яка знаходиться в стані конфлікту з народом – абсолютно логічно.
Додамо сюди перспективи значного посилення позицій силовиків на кшталт "презумпції правоти" для поліцейських, презумпції винуватості для громадян, процедури так званого заочного засудження, режиму так званої спецконфіскації. Про ці та інші ініціативи влада в Україні не забуває... І навіть заклала в основу майбутнього бюджету країни на 2017 рік. Без цього, мовляв, ніяк не забезпечити його виконання. Цей "журавель в небі" навіть є публічним предметом торгу у боротьбі за ресурси. Крім того, він ймовірно буде аргументом у боротьбі за анонсоване підвищення зарплат та з тими, хто проти закладення в Держбюджет міфічних коштів, що надійдуть від міфічної спецконфіскації. От де справжній махровий популізм – продаж народу "повітря", яким він має ще декілька разів дихнути...
Вибір життя
Отже, начебто все прораховано в цій безсовісній схемі: ринок захоплено, умови нав'язано, розцінки встановлено, цербери розставлені, "лохи розведені"... І все ж є те, чого не може прорахувати влада – росту своєї власної прогресуючої жадібності. Яка руйнує всю добре продуману конструкцію. Бо попри субсідійні подачки вкупі із популістськими обіцянками щось "підвищити" і когось "захистити", люди поступово доходять до розуміння – їм просто фізично не вижити. Нещодавно пролунав "дзвіночок": під час засідання виконкому міськради Ізмаїлу, мер міста Андрій Абрамченко повідомив, що вперше (не просто вперше, а вперше в історії держави) до ДП "Ізмаілтеплокомуненерго" звертаються пенсіонери із проханням... не підключати їм опалення! У столиці ж ще з літа пенсіонери масово звертаються із проханням відключити їм гарячу воду. Такий-от опір від "ощасливлених" субсидією!
Європейська країна, 21-е століття на дворі. А хтось вибирає від чого відмовитись – від комунальної послуги, приватизованої #новоючесноювладою, чи від їжі, ліків, одягу?
За логікою, рано чи пізно переможе бажання відмовитись від влади. Бо треба їсти, лікуватись, одягатись, зрештою – просто жити. Кінець-кінцем, люди завжди обирають життя. І бажано – не у розстрочку.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
