Відлуння травневих виборів
Оце щойно перечитав інтерв'ю з Бутом на УП і чомусь захотілося дописати і викласти враження про травневі вибори, про які вже було писано-переписано...
Слідкуючи за свіжими трагікомічними подіями в українській політиці, ще раз переконуєшся у необхідності люстрації та політичної відповідальності партій за зміст своїх списків. А може ці водевілі безпринципності нарешті відкриють очі суспільству? На цьому досвіді вже давно прийшов час навчитися обирати. Обирати не кольорові фантики партійних брендів і тим більше не зализані фотошопом ікони лідерів. Все більше і більше українців усвідомлюють, що підтримувати варто лише ідеологічно послідовні, принципові політичні сили.
Очевидно, останні вибори у Києві стали для України вододілом. Тою межею, на якій бліднуть і осипаються кольорові маски "мегаблоків" та "гігапартій", тріщать по швах роками нав'язувані стереотипи, у болісних муках розчарування помирають міфи. За даними екзит-полу, проведеного на замовленням ICTV фондом "Демократичні ініціативи" спільно з Київським міжнародним інститутом соціології, об'єднання "Свобода" набрало у Києві три відсотки голосів. Дані були оголошені у перші хвилини після закінчення виборів і стали відром холодної води на голови тих, хто досі повторював заклинання про "непрохідність" націоналістичних переконань.
Опісля, за допомогою адмінресурсу і різноманітних маніпуляцій, первинні цифри, набрані ВО "Свободою", звісно, були підкореговані. Але за час від оголошення екзит-полів і до офіційного оприлюднення голосів сталося дещо важливіше і навіть революційне: країна побачила, що ополчення свідомих українців щоразу помножується. І з цим вже нічого не можна вдіяти. Ті, котрі твердили, що національна ідея ніколи не знайде відгуку у нібито безпробудно байдужій, аполітичній і заклопотаній лишень відчуттями свого шлунка, Україні, тепер можуть вкусити себе за язик.
На Київських виборах "Свобода" пропонувала людям не "перевірений" медовий пряник у вигляді копійчаних соціальних доплат і не повітряні замки, зіткані з утопічних обіцянок. На власний страх і ризик ми винесли на суд громади дещо набагато більше – чітку програму першочергових кроків і шлях докорінних змін. А головне – кришталево чисту, без жодної "ложки дьогтю" (жодних старих компартійних кадрів, жодних олігархів-землевласників-забудовників!) команду. Цього разу вже більше киян мали сміливість за це проголосувати. Вдвічі більше, ніж на парламентських виборах рік тому. Особливо обнадійливо це виглядає на тлі напів "схудлої" підтримки таких парламентських "динозаврів", як Партія Регіонів та БЮТ. І на тлі драматичної картини опускання на дно, ще вчора здавалося б непотоплюваного пропрезидентського "Титаніка" – БНУНС. Про представлених у парламенті (поки що), старих "націонал-демократів" і говорити годі. Якщо Рухові вкотре вдалося "впасти на хвіст" політсилі місцевого рівня – блоку Кличка, то УНП пощастило значно менше. У самостійному плаванні, незважаючи на спроби майже дослівно наслідувати нашу риторику, УНП здобула майже у десять разів менше від "Свободи" – аж... 0,25%, тобто 2 тисячі голосів виборців. Виявилось, що невтомні ініціатори мертвонароджених "правиць" неспроможні тепер досягнути результату "Свободи", навіть з часів її першого самостійного походу на вибори 2006-го року.
Таким чином, якщо не враховувати місцевих політпроектів та іменних блоків-одноденок, то "Свобода" у столиці впевнено ввійшла в п'ятірку лідерів серед загальнонаціональних політичних сил. Показовий результат, особливо з огляду на те, що "Свобода" ніколи не застосовувала брудних технологій: ні підкупу виборців, ні фальсифікацій, ні адмінресурсу. Зрозуміло, що єдину жорстко опозиційну національну силу ніхто не підтягував "за вуха". У нашій команді не було ні прем'єр-міністра, ні віце-прем'єра, ні міністра внутрішніх справ, ні діючого міського голови, ні навіть голів районів чи нардепів. Хоч ми показали не найвищий результат на цих перегонах, зате – чистий. Без махлювання і жодних допінгів від адмінресурсу.
За результатами київських виборів стає зрозуміло, що в політиці назріває епоха змін – політичних лідерів та політичних еліт. Щоразу більше українців опирається тому, щоби їх використовували, як дешеву розмінну монету від виборів до виборів. Відходить у небуття епоха сліпої "помаранчевої любові". Люди не хочуть голосувати за колишніх лідерів Майдану тільки через те, що треба "гідно вшанувати пам'ять про помаранчеві події 2004 року". Українці починають розуміти, що "непохитні, як криця" вожді "помаранчевої революції" насправді були вигадані ними ж – у тодішньому палкому пориві до змін і прагненні відкинути стару епоху. За час же від холодного Майдану його сценічні вожді, підняті народом мало не до статусу богів, так забігалися в погоні за владою, портфелями і маєтками, що вже давно перестали відрізнятися від колишніх своїх супротивників. Помаранчеві "революціонери" якось непомітно злилися з брудним фоном тих, кого урочисто присягали садити в тюрми.
Для "Нашої України", рейтинг якої впав нижче ватер-лінії, прийшов час позбирати каміння. І за послідовне невиконання обіцянок (посадити бандитів у тюрми, створити 5 млн. робочих місць, скасувати депутатську недоторканість, визнати ОУН-УПА до минулого Нового Року, об'єднатися у єдину партію і багато інших), і за цинічні залякування та маніпуляції свідомістю виборців ("Не зрадь Майдан!", "Бандити знову рвуться до влади!" тощо). А ще: за свою безперервну гризню за посади; за постійні підкилимні торги; за безпринципні "політичні хороводи" з Партією Регіонів, замішані на бізнес-інтересах; за нещодавні безсоромні поцілунки (а-ля Брєжнєв) Луценка з Ахмєтовим... Не дивно, що врешті все це, а також висування щонайменше п'яти мисливців за кріслом київського голови від одного блоку, переповнило чашу терпіння людей.
Київські вибори розвіяли міф і про тактичну геніальність та непереможність БЮТу і Юлії Тимошенко. Напів обрізаний (порівняно з попередніми виборами) відсоток БЮТ і поразка Турчинова – свідчення того, що чарівні листочки у квіточці-семицвіточці Юлії Володимирівни закінчуються. Спочатку запаморочення від електоральних успіхів завадило Тимошенко реально оцінити ситуацію у Києві – вона зініціювала перевибори міського голови, сподіваючись хіба власними чарами змусити киян полюбити Турчинова.
Але не так сталося, як гадалося. Посаду "доброго і щедрого татуся" на київських виборах упевнено зайняв Черновецький. І перевершити його сольну партію в опері про крупу, гречку, макарони і доплати пенсії, якими він роками підгодовував свій електорат, не дано було нікому. Тому команда БЮТу на чолі з Юлею Тимошенко не змогла так хвацько осідлати свого улюбленого "коника", зліпленого зі щедрих соціальних обіцянок. "Коника", за допомогою якого раніше визбирувала електорат – як опеньки до кошика. Образно кажучи, коса соціального популізму Тимошенко найшла на камінь такого ж популізму Черновецького – яке їхало, таке здибало.
Заплатила Юлія Володимирівна і за свою давню звичку підбирати сумнівну команду, та ще й схильну до "перелюбу" з іншими "недемократичними" політичними силами. Серед її нинішніх соратників не бракує ні "вічно молодих" комсомольців, ні одіозних олігархів з вражаючим бізнесовим "родоводом", на кшталт губських та фельдманів. Але, як побачила вся країна, не знайшлося жодної самодостатньої та сильної особистості. Особистості, гідної крісла міського голови столиці. От і довелося самому віце-прем'єру Турчинову впрягатися до непосильного для себе "мерського" возика. І ця роль йому відверто не пасувала. Ну, до того не пасувала, що на передвиборчих плакатах мусила Юлія Володимирівна особисто підпирати позаду свого соратника.
Заплатила лідерка БЮТу і за свою погану звичку не виконувати публічні красиві обіцянки про об'єднання, які раніше так зворушували серця електорату. За звичку скручувати в кишені велику дулю, щойно мова заходить про найменші поступки іншим політикам з "демократичного" табору. Чому було Тимошенко не підтримати на виборах хоча б політично нейтрального боксера Кличка, який авторитетно стверджував, що він єдиний спроможний побороти Черновецького? "Як не з'їм, то понадкушую!" – ось що варто було б написати на білосердечних прапорах замість сентенції "Справедливість є...".
Що ж маємо в результаті цього банкету самозакоханості? Поки "демократи" ділили шкіру невбитого ведмедя, здобич, на сміх людський, знову припала Черновецькому. Хоча, яка, зрештою, різниця? Хіба якась нова "демократична" команда діяла би при владі принципово інакше, ніж той же Черновецький, теж донедавна "демократ"? Дайте собі відповідь, поклавши руку на серце: Ви все ще щиро вірите у ці байки? Тоді перечитайте ще раз уважно списки всіх цих "демократів". Врешті-решт, Черновецький мав би поставити Тимошенко і її компанії доброго могорича у найгламурнішому столичному ресторані. Адже саме Юлія Володимирівна необдумано вручила йому ярлик на правління Києвом ще на зайвих два роки.
Політологи нині багато говорять про такий феномен, як "віддані бабусі Черновецького". Насправді ніякий це не феномен, а наша ще одна, щоправда, трохи запізніла, розплата за радянське минуле. Не нині ж і не вчора впали з неба оті бабусі. Вони – посивілі доньки радянської епохи, за якої більшість простих людей бідувала, постійно очікуючи чогось кращого в житті. Спочатку світлого комуністичного майбутнього, потім, коли стало зрозуміло, що його ніколи не буде, – то хоча б якоїсь маленької подачки. Путівки на курорт, вищої на десятку пенсії, невеличкої пільги при оплаті... Черновецький "вирахував" цих пригноблених радянською ідеологією стареньких бідних людей. І тому його, розрахована на конкретний електорат політика, була проста, як двері: я вам – гроші та гречку; ви мені – голос. І все. Замість виступів – поодинокі сонні слова, якими Черновецький вистрілював у виборців – як розм'яклими квашеними огірками. Та ще солодко-кисла, як фруктовий оцет, усмішка "християнського ліберала". Багатотисячне ж військо київських бабусь, по чиїх спинах Льоня-Космос вдруге зіп'явся на вершину київської влади, воістину вражало уяву. Я кажу "військо", бо бачив, як ці бабусі йшли на вибори. Немічні, старенькі, з однією, а часто й двома паличками, – ледве просувалися крізь двері виборчих дільниць, подекуди надовго забарикадувавши рух. Через те деякі дільниці в окремі години нагадувати травматологічні пункти. Бабусі йшли – як на війну. Горді з того, що можуть "покласти" своє життя для повторного царювання Черновецького. "Да благодаря Черновєцкому я на етом свєтє живу" – сказала мені на зустрічі одна старенька. "А що ж ви таке від нього маєте?" – запитав я її. "50 гривень каждий мєсяц" – з викликом відповіла жіночка. Бабусі, попри вік і хворі ноги, ходили агітувати по багатоповерхівках, – від дверей до дверей, не оминаючи жодної квартири, чергували на дільницях. Розповідали випадки, що коли приходив на дільницю який немолодий розгублений чоловік, – бабусі проходили повз нього і стиха шепотіли: "Тридцять перший, тридцять перший". Номер у списку Черновецького. До речі, електоральну міць своїх бабусь Черновецький підсилив хитрим технологічним ходом. Організував під час виборів День міста Києва і концертами виманював з міста чужий йому електорат – молодь. Голова однієї з виборчих дільниць скаржилася, що на її дільниці налічується 700 студентів, а проголосувати прийшли лише... 70. Під гуртожиток невідомі "доброзичливці" підігнали автобуси, і молодь, замість на дільницю, повезли кататися на атракціони... Перемога Черновецького – це не яскрава перемога поглядів і переконань. Наче якісь неприродні пазли, вона скрупульозно складена з нинішньої демографічної кризи (коли на одну молоду людину припадає сім пенсіонерів), з совкових щеплень минулого, з людських злиднів... А також – з дегенеративності і самодурства правлячої верхівки загалом. Бо на тлі цього виродження і всякі черновецькі не так уже й ріжуть око. Особливо, коли ще й якісь копійчані подачки "дарують" щомісяця.
Але завжди так не буде. Бо все, що штучно нав'язане, чужорідне і опирається лише на суспільні болячки – хитке і нетривале. Епоха черновецьких обов'язково закінчиться. Проте, остаточно тільки тоді, коли в Україні завалиться вся влада правлячої лжееліти.
Недоброзичливці Всеукраїнського об'єднання "Свобода" придумали собі нове цікаве виправдання. Свободівці, кажуть вони, тільки тому набирають голоси, що всі решта політичні сили себе дискредитували. Очевидно, що це – чергове пересмикування. Люди голосують за нас не тому, що не мають вибору. А тому, що вони нам вірять. Інакше вони, як і добра половина інших виборців, просто не йшли б на вибори, або голосували проти всіх. Наша політична сила, народжена ще 1991 року, послідовно відстоює націоналістичні переконання, які записані в нашому програмному документі, – "Програмі захисту українців". За час нашої боротьби ми пережили багато бруду і провокацій. Аби зрубати "Свободу" під корінь, наймані політ-технологи обзивали нас то "непрохідними" (які наче б то "забирають" привласнені кимось голоси), то "провокаторами", то "кровожерними фашистами", і ще мало не чортом з рогами. Наймані соціологи навмисно не влючали "Свободу" у свої "найоб'єктивніші" рейтинги. Але час усе розставляє на місця. Ми – живемо і набираємо сили, гуртуємо в своїх лавах і визнаних достойників, і прогресивну молодь. Ми, на відміну від різних кольорових політ-проектів антиукраїнських кланів, – ніяк не пов'язані ні зі старою комуністичною, ні з "новою демократичною" номенклатурою. "Свобода" серйозно готується, щоби прийшовши у владу, кардинально змінити прогнилу систему. У нашому політичному сейфі – власний проект Національної Конституції, розроблений авторським колективом на чолі з професором Київського університету Олександром Шевченком, чіткий план першочергових кроків – "Програма захисту українців" і ще цілий пакет підготовлених законопроектів, які змінять суспільство і життя українських людей.
Принагідно хочу подякувати усім киянам- патріотам, які віддали свої голоси за Всеукраїнське об'єднання "Свобода". Ваші голоси у жодному разі не пропали марно – вони зруйнували підступну, сфабриковану антиукраїнськими силами, небилицю про "непрохідність" і безперспективність національної ідеї. Вони примусили замовкнути тих, хто казав, що українці не мають гідності і голосують тепер тільки в обмін за миску соціальної юшки. Нам з Вами, українці, потрібно ще зовсім трохи попрацювати, – щоб якомога більше людей довідалися правду про те, що насправді відбувається сьогодні в Україні. І коли правда дійде до кожної української хати – лавина націоналізму прорве трухляву стіну системи, змуровану антиукраїнськими кланами. Ми, нарешті, матимемо свою, українську владу. Разом наведемо порядок і повернемо державу в українські руки. І побудуємо таку Україну, – самостійну, квітучу і могутню, – про яку мріяли покоління предків, і яку з гордістю передамо у спадок дітям та онукам.
Боротьба триває.
Приєднуйтесь!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
