Кіно і Медведчук
Із сценарію майбутнього фільму про Василя Стуса вилучили сцену про те, як його "захищав" на судовому процесі Віктор Медведчук. Тоді захисник, по-суті, виконав функцію обвинувачення й визнав "провину" українського поета. Результат теж нам відомий: Стуса було фактично закатовано у радянських таборах.
Але зараз мова про кіно, яке намагаються знімати в Україні. Отже, за повідомленням "Української правди", митцям зателефонували з офісу Медведчука й так м'якенько натисли. Зовсім трохи так налякали: мовляв, якщо не хочете провокацій, вилучіть сцену із сценарію. І знаєте, що зробили творці? Вони таки вилучили ту кляту сцену! Ні, ну пояснили, звісно це тим, що не вистачило хронометражу. Творчі натури – знають що говорити і як діяти. І що в цьому дивного? – запитаєте ви. Всі ми живемо у світі суцільних компромісів. Таких щоденних угод у нашому житті – хоч греблю гати. Ми всі – діти компромісів, а не лише своїх батьків. Й з дитинства розуміємо: аби справа рухалась, треба "домовлятися", йти на угоду із власним сумлінням й іншими учасниками процесу. Та й історія, яку друкують у книжках, а потім екранізують засобами кінематографії, знала вже стільки компромісів й домовленостей, що не дуже то й постраждає від малесенької угоди між сценаристами, режисерами й акторами з людьми з офісу Медведчука.
Але, друзі, прикрість полягає у тому, що з маленького компромісу починається велика брехня. Про це точно знав сам Василь Стус, про якого намагаються зняти кіно. Йому багато разів пропонували "невеличку угоду". Треба було лише погодитись з тим, що радянська влада – не така вже й тоталітарна, а Україні у Радянському Союзі не так вже й погано. Не зважаючи на мільйони жертв голодомору й страшенні репресії та погроми інтелігенції. Одного слова Василя на судовому процесі вистачило б, аби не було мордовських таборів й смерті в штрафному ізоляторі у розквіті життя. "Маленький компроміс" відкрив би дорогу додому, до сім'ї, до спілки письменників й поетів, до будинку творчості в Ірпіні. При цьому залишився б великий простір для цієї самої творчості. Можна було б оспівувати юнацьке кохання й красу природи. Розуміючи все це, Стус прийняв інше рішення. А творці фільму про нього, зваживши всі за і проти, вирішили інакше. Обрали цей чудовий компроміс, який дозволяє всім бути задоволеним: й кіно зняти, й офіс Медведчука заспокоїти.
Але у мене залишається невеличке питання – чи варто державі спів-фінансувати картину, яка починається з маленької, зовсім такої малесенької неправди? Бо ж коли навіть ти про щось, що реально було мовчиш, ти теж брешеш. Пасивно так, але брешеш. Й, відповідно, чи варто мені купувати квиток на цей фільм, який починався із легесенької такої маніпуляції мною, глядачем? Можливо, такі фільми, про таких людей мають знімати люди, які мають свою позицію? Й не бояться дзвінків й дзвіночків?
Бо ж, якщо так піде й далі, уявімо собі наступну ситуацію: хтось захоче зняти фільм про Олега Сенцова, його життя й супротив у далекій якутській колонії. Але йому, раптом, зателефонують з офісу Медведчука із наполегливим побажанням прибрати з фільму згадки про Путіна, його режим й анексію Криму. І якщо творці майбутньої стрічки пристануть на таку непристойну пропозицію, підкріплену легеньким залякуванням й погрозами, що ми з вами побачимо на екрані? Розповідь про сучасного графа Монте – Крісто та його страждання у неволі. А поза кадром залишиться історична правда про те, чому головний герой опинився у в'язниці і ким були ті персонажі, які його туди спровадили. Або цьому сприяли, як і у випадку з Василем Стусом. Тому я не певен, що куплю квиток й піду дивитись компромісну кіно – версію історії життя Василя Стуса. Шкода, звісно, бо українське кіно, хоч і на підйомі, але ще не так багато картин у прокаті на наших екранах. Але у авторів фільму ще є шанс виправити ситуацію. Потрібно повернути у сценарій викинуту з нього сцену про участь Віктора Медведчука у процесі над Василем Стусом.
І, наостанок. Сам факт дзвінків із пропозиціями секвеструвати сценарій мені щось нагадав. Це було не так давно, коли редакції телеканалів отримували інформаційні "темники", у яких було розставлено правильні акценти новин. Як і про що потрібно розповідати. А деякі теми рекомендували ігнорувати. Це було за часів, коли Віктор Медведчук обіймав посаду глави адміністрації президента Леоніда Кучми. Тоді деякі журналісти, не схильні аж до таких глибоких компромісів, звільнялись з роботи, а цілий телеканал "1+1" колективно вибачився за участь у спотворенні інформаційного поля держави. Пройшли часи, відшуміли дві революції і якесь дивне дежавю знову накотилося на наш берег. Було би прикро, якби, отримуючи Золоту гілку Канського кінофестивалю, автори фільму, стоячи на сцені, вибачались перед глядачами за те, що свого часу "попрацювали ножицями" й вирізали з картини епізод, який не подобається людям з офісу Віктора Медведчука. Це було б прикро й дрібнувато для такого масштабу роботи.
