Музика нашого майбутнього
Китай – імперія, яка існує вже три тисячі років. Мало яка держава проіснувала так довго. Причина цього довголіття адекватна кожному часу система правління. Але яка основна характеристика цієї ефективної системи правління? Як не дивно – гармонія. В давньому Китаї, коли з столиці у провінцію приїжджала імператорська інспекція, то першим, що вона перевіряла була гармонійність музики, яку виконували та слухали у цій провінції. Якщо музика була негармонійною, то і управління провінцією вважалося неефективним.
Україна як самостійний управлінський організм існує всього 17 років. Продовжуючи аналогію, можна сказати, що вийшла вона з всім набридлої радянської патетики – всіх тих комсомольських бадьорих пісеньок, "что строить и жить помогают".
Напевно однією з найточніших характеристик нашого попереднього президента Леоніда Кучми були кадри, коли він пробував пригадати якусь з пісень його молодості акомпонуючи собі на гітарі. Це виглядало трішки кумедно. Однак досить по-людськи. І разом з тим точно позиціонувало його як пострадянського управлінця, червоного директора та парторга. Тому й країну Україну від впродовж двох каденцій свого президентства розбудовував під цю нехитру музику як країну перш за все пострадянську з наголосом на "радянську". Він будував Україну під музику комсомольського модерну 60-х років.
Натомість наш наступний президент Віктор Ющенко весь заглиблений у українську архаїку. Навряд чи він бренькав би під гітару комсомольські пісеньки. Йому ж, звичайно, ближчою є народна пісня чи мелодика Володимира Івасюка. А вершиною смаків дійсно геніальна Квітка Цісик. Можна кпити з всіх його брилів, горщиків, Трипілля чи Батурина. Але це перший саме український президент. Може не занадто сучасний, не готовий до побудови держави у постмодерну епоху, президент, що не розуміє іронії. Але він перший почав надавати Україні українського вигляду, наповнювати її українською суттю. Хоча тут його підстерігала типова українська пастка – хуторянство з його кумівством, любов до родини часто набирала не лише кумедних, але й гіпертрофованих і безкритичних форм. Але такими і є більшість з нас – українців. Держава за його президентства нагадує радше українського воза, якого тягнуть меланхолійні українські воли. Хотілось би швидше – та "не врем'я", як кажуть на Полтавщині. І тужлива українська пісня у степу саме те, що й стало моттом його епохи.
Та що ж нас очікує в майбутньому? Перед нами вибори – кілька шляхів, якими може піти Україна. І вони персоналізовані у вже сьогодні заявлених кандидатах на пост президента України.
Найімовірнішим кандидатом є Віктор Янукович. Іншої музикальної фрази, ніж "Вышел в степь донецкую" йому не припишеш. І країну цей "парень молодой" розбудовуватиме під баян, як Кучма під гітару. Очевидно, що це буде велика автобаза з-під Єнакієво. Та в умовах відсутності дармового та краденого газу й нафти її просто дорозкрадуть. Хоча кінця світу не буде. Донеччани вже трохи інакші, ніж 2004 року. Але ніякої модернізації країни не буде. І взагалі Віктор Федорович якийсь невдаха – лузер, сказало б молоде покоління. Його постійно прокидують та дурять. Особливо Юлія Тимошенко – інколи аж жаль дивитися. Може тому його й любить значна частина робочого люду – тому, що й вони такі ж бідаки. Україна Януковича це буде просто стагнація. Хтось собі щось урве. Але й уривати ставатиме щораз менше. Мелодія Януковича – це десь 60-ті роки минулого століття.
Музикальні преференції Юлії Тимошенко блискуче проявилися на прощальному шоу Алли Пугачової. Це опера-буф. "Шык, блеск, красота!" Юля+Алла, Алла+Юля, Юля=Алла. Важко уявити Юлію Тимошенко, яка ридає на пам'ятному концерті Квітки Цісик. З Аллою – інша справа. Це рідне. Це своє. Сигнал поданий дуже чіткий – Юля претендує на голоси всіх, хто виріс під музику Алли. А це Схід і Центр України – тут вона знову обійшла вайлуватого Віктора Федоровича. І це 70-80-ті роки. Зараз людям покоління Алли Пугачової по 50 рочків. Чи це майбутнє нашої країни? Не думаю. Молоді self-made man-и та self-made woman-ші з іронічною поблажливістю спостерігали за ностальгічним прощанням естрадної діви Радянського Союзу з сценою. А отже і з світом. В минуле відійшла "Зайк' мая" і навряд чи тепер хтось кинеться до неї з рефреном "Я твой зайчик!" Але у випадку, якщо Тимошенко стане президентом, то багато кому прийдеться бути "зайчиками". Ними стало чимало колишній політичних тигрів у її блоці. А що країна? Дивитиметься оперу-буффф. А реальність буде поза контекстом – картинка у телевізорі переважить все. Чи будуть зміни? Так. В бік ручного управління. Тобто можливо більш соціалістичного підходу, ніж при Кучмі. Це тільки законсервує процес змін в країні. Однак не змінить.
Третім претендентом є справді подібний до кролика (сам признався) Арсеній Яценюк. Це ще не реп, але й не старомодна Пугачова. Це типовий джазовий імпровізатор. Вільно володіє мелодиками, легко імпровізує, перескакує з ритму на ритм, ситуативно може синкопувати, іроніст і пересмішник. Весь цей музикальний інструментарій чи не найбільше адаптований до сьогоднішньої постшьонбергівської епохи. Епохи віртуальних грошей, системних криз, тектонічних геополітичних зсувів. Однак легкість, з якою він імпровізує може заронити підозру у тому, що ситуативно він не запреться, як Ющенко чи Тимошенко. гнучкість на верхатурах влади часто перетворюється на безпринципність.
Анатолій Грищенко. Багатьом його зашпилений на всі ґудзики піджак видається шинеллю. Є стереотип, що його основною мелодією буде якийсь військовий марш. Радше український, ніж радянський. Однак його рубана мова, яка радше нагадує віддавання наказів не накладається ні на яку музику. Це телеграфні повідомлення. Чи вони укладуться в гармонійне полотно – не знаю. Гадаю, що його речитатив міг би доповнити більш ширший музикальний твір. У кожній опері він присутній. Однак важко уявити оперу, яка складалася б з одного речитативу. Свого часу кілька фраз його телеграфних повідомлень врятували країну від не передбачуваного протистояння.
Десь на горизонті проявляється і фігура Сергія Тигіпка. Це фігура радше перехідна між "Зайк' мая" та "Віагрою". Очевидно за задумом вона має відтягнути голоси від Яценюка – бо ж вони доволі подібні. Хоча не зовсім. У Яценюка немає такого міцного комсомольського запліччя. А у Тигіпка немає імпровізаційної легкості – тому йому буде важко сподобатися сучасному молодняку, що у Яценюка виходить з легкістю. Хоча будуватиме він країну, як на мене, набагато адекватнішу, ніж Янукович чи Тимошенко.
"Україну нашу радянську" представлятиме і Володимир Литвин. Пеани вже померлому колгоспному селу теж навряд чи реанімують совкову Україну. Він хіба що відірве частину електорату у Тимошенко. Матиме свій окраєць хліба у Верховній раді. І не більше. Він не соліст. Отож співатиме другі партії. Завжди. І завжди це будуть українські радянські пісні про минуле.
Про "Ленинские марши" молодого татуся Петра Симоненка, здається, вже слід забувати. "Труд, май, домино" відходять у минуле, як і шанси отримати милостиню за виконання цих хітів 30-х років.
Отож маємо вибрати мелодію. Мені здається, що така неначе б то дивна характеристика наших політичних лідерів теж щось додасть до осмислення нашого політичного вибору. Чи до вибору нашого майбутнього.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
