До візиту патріарха РПЦ МП Кіріла в Україні
Не будучи вірним ні Київського, ні Автокефального ні Московського Патріархатів до вчорашнього дня я не вважав за доречне реагувати на події пов'язані з візитом закордонного гостя – патріарха РПЦ МП Кіріла (в миру Владімір Гундяєва) в Україні.
Та події останніх днів, стиль в якому здійснюється неначе б то пастирський візит патріарха РПЦ МП не дає змоги мовчати. На ціле щастя я живу у поки-що вільній і незалежній державі з можливо й простим, однак добрим народом. Тільки такий зичливий народ може поблажливо вислуховувати все те, що виговорює наш закордонний гість. Ба більше – поблажливо не звертати уваги цього гостя, бо ми ж гречні, на те, що він веде себе, м'яко кажучи, не гідно ні як гість, ні як пастир, ні як доктор богословія врешті решт.
Однак коли у Свято-Успенській Святогорській Лаврі та у Донецькій області доктор богословія Гундяєв нарешті понизив планку пристойності до неможливо низького рівня мовчати стало просто нестерпно. І не тому, що марширував з господарем краю Януковичем чомусь під духовий оркестр та військові марші – ну немає у хлопців відчуття стилю – що виглядало доволі кумедно, а з огляду на те, які пастирські послання він там проголосив. Бо ж до якої міри ми можемо, з міркувань галантності та хлібосольства, дозволяти плювати собі в обличчя.
Доктор Гундяєв ще в Києві, користуючсь невизначеністю про який народ він говорить – божий, православний чи російський – вперто повторював, що приїхав до свого народу. До єдиного і неподільного народу. Таке мовне шулерство в устах духовної особи такого рангу виглядало доволі убого. Зрозуміло, що підтекстом, який і пробував донести доктор Гундяєв, потрафляючи двом сучасним "самодержцам российским", до провінційної пастви була стара, як валуєвські укази теза "единага русскага народа". Очевидно, що постійно підтасовуючи поняття, він пробував вплинути на підсвідомість своїх вірних і таки вмовити йому, хай навіть через "фігуру умовчування" що іншого народу, окрім єдиного православного "русскага" (читай російського) немає і бути не може. А хохляцька схизма – це не що інше як австрійська провокація. За його словами, "усе це єдиний простір Святої Русі, як і Білорусія, і багато інших країн" – це вже Горлівка. Байка стара як світ.
Хоча дійсно – в Україні є велика російська етнічна громада. Для неї духовна опіка патріарха РПЦ МП доречна. Принаймні на даному етапі. Так само, як і збереження культурного зв'язку з Росією. Але тоді так і потрібно говорити – РПЦ МП є етнічною церквою – церквою для етнічних і православних росіян в Україні. А така тенденція у РПЦ МП все більш очевидна. Що різко знизить потенціал цієї церкви. І патріарх Кіріл це розуміє. Тому й пробує, хоч і у непрямій формі, поставити під сумнів існування окремого українського народу взагалі.
Однак відмовляти, хоча й у прихованій і не зовсім формі, величезному європейському народові в його існуванні у 2009 році, та ще й у нього вдома, та ще й у присутності президента цієї країни! А братія тільки очима лупа. Та ковтає, що їм вмовляє голосом старорежимного унтера доктор Гундяєв. Про "подобострастного истово православного лідера оппозиции" не говоритиму – для цього новонаверненого православного саме перебування поруч патріарха РПЦ МП – мед на груди. Особливо в контексті відученості від цього духовного спілкування з патріархом РПЦ МП своєї опонентки і ще однієї фаворитки президентських перегонів в Україні Юлії Тимошенко – очевидно не достатньо православна.
Вразила й сама форма донесення пастирських послань. Очевидно патріарх РПЦ МП уявив себе щонайменше Мойсеєм, що сходить з гори Синай з Божими заповідями до якогось здеградованого та здичавілого народця, що забув ким він є, що не має жодної пам'яті, культури чи національної традиції. І от появився пророк, що його навчить. В пророчому натхненні його голос, поруч з тремким голосом вже зовсім слабкого (у всіх сенсах) митрополита Володимира (Сабодана), та як завжди занадто толерантного (у всіх сенсах) Віктора Ющенка, мав би звучати, як труби Судного дня. Однак мені, людині, попри те, що не православній, однак трохи обізнаній у російській літературі, вони нагадали радше глас унтера Пришибєєва, що прибув "построить и приструнить" здичавілий народець. Бо ж чого варті заяви про те, що він, цей народець, не вартий жодної автокефалії. Ба більше – потрясаючи патерицею та пропалюючи своїм поглядом екрани телевізорів патріарх Кірілл перейшов вже зовсім до погроз, про кару, яка впаде на той маріонетковий народ. Ну геть як Карабас Барабас. І ніби страшно мало б бути. Але чомусь смішно. Особливо для тих Пінокіо, що не пришпилені на ваші шпильки і дивляться на світ відкритим дитячим поглядом. Смішно, бо така недоброта, яку у народі називають злобою, насправді є свідченням радше слабкості, ніж духовної сили та міці. Ой, забув, ой, забув доктор богословія просте християнське вчення про силу слабкості. Як не у Христа, то у папи Івана-Павла ІІ міг би повчитися. А голова синодального відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ – фактично міністр закордонних справ РПЦ – яким і був ще тоді митрополит Кіріл мав змогу бачити папу особисто. Однак очевидно, що уроки християнського смирення йому не потрібні.
Емоційний зрив доктора Гундяєва зрозумілий – у Києві йому не вдалося переламати ситуацію. Богослужіння та хресний хід УПЦ КП на день святого Володимира були чисельнішими і переконливішими. І це в день ангела. А локальні вікторії на донецькому кряжі мало втішають. А тут цей підступний Ющенко ще й калину, а не берізку заставив висаджувати на Меморіалі жертв Голодомору. Геноциду, якого, як і українського народу немає, не було, і бути не могло. Ой не похвалять "российския самодержцы" агента "Михайлова" (а злі і, зрозуміло, що брехливі, язики твердять, що саме таким з 70-х рр. є псевдо теперішнього нашого гостя у старому КГБ) за такий прояв слабкості.
І ще одне. Україна багатоконфесійна і багаторелігійна країна. У нас, на відміну від Російської Федерації, ніхто не обмежує нікого в його релігійних практиках і не обтичує свої канонічні території. Не заганяє євреїв у юдаїзм, татар у іслам, а росіян у єдину істинну церкву. У нас хто що обирає, те й має. І слава Богу, що конфесійне протистояння у нас останнім часом не стоїть на першому місці. Однак мене, як громадянина України, не може не обурювати та зневага, з якою доктор Гундяєв говорить про "раскольникав, католикав и униатав" – зберігаю фонетику для кращого розуміння того презирства, яким доктор богословія обдаровує братів во Христі. Зрештою, це постійна практика РПЦ МП. Чого варті хоча б таблички, вивішені явною релігійною чорною сотнею про заборону вступу до храмів РПЦ МП "раскольникав, католикав и униатав". Я об'їхав півсвіту. Перебував у десятках синагог, мечетей і костьолів. Однак ніде не бачив такого мракобісся. То що ж – Марії Магдалені чи ще якомусь грішнику і зайти покаятися до храму зась?
Найсмішніше, коли зайти не можна греко-католикам до Свято-Успенської Почаївської Лаври. Наш російський гість щось говорив про не повернуті храми. Але ж пане докторе, Успенський храм Почаївської Лаври, однієї з п'яти у вашому Патріархаті, було збудовано римо-католиком, а потім, що ще гірше – греко-католиком (по вашому – "униатам"), Миколою Базилієм Потоцьким як греко-католицький храм для отців василіан. То може повернете?
Але чи можемо ми дозволити, щоб іноземний візитер вносив релігійний розкол у наше і так доволі розділене суспільство. Чи може варто все ж йому нагадати про межі пристойності. Он занадто ревним ФСБешникам у дипломатичних мундирчикам нагадали.
Зрозуміло, що попри те, що візит проголошувався пастирським, він спланований як чисто політичний. Найостаннішому убогому розумом у Україні зрозуміло, що він покликаний дисциплінувати "воїнство світла" перед наступними, дійсно вирішальними для України президентськими виборами. А пастирські питання є тільки на маргінесі. Найважливішим є виконання завдань поставлених двома "российскими самодерцами". Що патріарх Кіріл і робить.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
