Марнотні часи постправди
На жаль після епохи Надії ми ввійшли в Марнотні часи.
Свого часу, після падіння прогнилих комуністичних режимів, здавалося, що ми входимо в епоху Правди. І ця Правда – у всьому, як ми гадали, – дасть Надію, надію на те, що вимучені ХХ століттям міжусобних війн народи Европи ввійдуть в епоху Миру.
Головною проблемою ХХ століття був французько-німецький конфлікт, який тривав ще з прусько-німецької війни 1870-1971 року. Ця війна завершилася приниженням Франції і тріумфом Німеччини – вона у Версалі (!) проголосила свою Німецьку імперію. Потім була Перша світова і тепер вже приниження Німеччини та тріумф Франції – підписання Німеччиною ганебного миру у вагончику в Компєнському лісі. Потім Друга світова війна – і знову приниження Німеччини. Тому перед Европою та світом постало запитання – а що далі?
З цим порочним колом потрібно було якось закінчувати.
І були створені міжнародні механізми, які, після століття війн у Европі, мали б забезпечити епоху Миру та примирення.
У сфері безпеки, для того, щоб европейські народи, а особливо французи та німці, не кидалися один одному з ножем до горла, було створено блок НАТО – принаймні всередині цього військово-політичного союзу конфліктів масштабу двох світових війн мало б не бути.
У сфері економіки було створено Союз вугілля та сталі, який потім трансформувався у ЕС. Це економіко-політичне об'єднання мало б врегулювати економічні протиріччя, які були причиною війн.
А у гуманітарній та ідеологічній сфері було запущено масу спільних культурних та навчальних проектів, на кшталт Erasmus'а в науці чи Arte в телебаченні – вони мали б зняти задавнені образи та порахунки і говорити в імені Правди. А складні взаємні порахунки мали б перейти, і таки перейшли, в наукову академічну сферу.
Я кілька разів згадую тут якусь Правду з великої букви. Тоді, у далеких 1990-х, ми ще вірили, в своїх раціоналістичних ілюзіях, що є якась спільна для всіх нас, і французів, і німців, і поляків та українців єдина Правда, яку, якщо ми її пізнаємо та оголосимо, то всі житимуть у відповідності з нею. Які ми були наївні...
Але тоді, на своє нещастя, десь на межі тисячоліття ми почали виходити з епохи Просвітництва та раціоналізму, яка завершувалася, та входити в епоху Постправди, в епоху суцільного релятивізму та аморалізму.
Виявилося, що єдиної, відповідної фактам Правди немає. Тобто вона теоретично, напевно є, але в епоху Постправди вона стала неактуальною.
Тому є моя правда, твоя правди, а врешті ґудзик правда – тобто Правди, обєктивної Правди як такої немає. А тому, перефразовуючи відомий вислів – якщо Правди немає, то все можна...
Воістину, як написано в Об'явленні Івана з Патмосу "сатана буде звільнений з темниці своєї і вийде спокушати народи" (Апокаліпсис, 21,7).
Свого часу ми, а я пишу про середовища довкола малесенької львівської громадської організації, яка називається "Журнал Ї", пробували перенести успішний досвід французько-німецького примирення після Другої світової війни на польсько-український кордон.
Ось декілька прикладів таких зусиль:
Журнал Ї, N10 Україна-Польща. Наприкінці століття. 1997.
Журнал Ї, N11 Україна-Польща. Діалог над кордоном. 1998.
Журнал Ї, N12 Україна-Польща-Франція-Німеччина. Другий діалог про кордони. 1998.
Журнал Ї, N14 Україна-Польща. Роль та місце у европейській інтеґрації. 1999.
І це були не лише видання журналів та книг, а й спроби активно працювати з різними середовищами в обох країнах – точніше в чотирьох країнах – Україні, Польщі, Німеччині та Франції. Тобто була мозольна робота "в полі". Безліч семінарів, дискусій, діалогів, інтерв'ю...
А потім було епічне українсько-польське примирення на Личаківському цвинтарі, на могилах українських і польських воїнів, що боролися за свободу своїх народів і на жаль поборювали одні одних, за участі майже всієї посутньої польської та української інтелектуальної еліти того часу на чолі з Яцеком Куронем (Jacek Jan Kuroń, 1934 – 2004) та Мирославом Мариновичем.
Написав ці прізвища, і зрозумів, що сьогоднішнім адептам Постправди ці важливі для нас імена нічого не означають...
Для них це справи давно минулих днів. Дощі якось так непомітно змили багато чого...
Але на той час видавалося, що цей процес взаємного порозуміння, як і у випадку паризького польського журналу і середовищ "Kultura" на чолі з князем Єжи Ґедройцем, сформує загальну атмосферу польсько-українських стосунків. Ми пробували формувати українсько-польський інтелектуальний контекст. Не одні ми, звісно. І це в час, коли українські еліти захоплено дерибанили постсоціалістичний спадок УССР! Ми, як ті дон кіхоти жили в ілюзії Правди, яку на міру своїх сил пробували доносити українському загалу.
При цьому ми не оминали ні добрих, ні поганих сторінок українсько-польських стосунків. Як от Катастрофи, що сталася на Волині 1943-1944 років. Пробували їх справедливо і різносторонньо осягнути.
Ось декілька прикладів таких зусиль:
Журнал Ї, N28 Волинь 1943. Боротьба за землю, 2003
Журнал Ї, N74 Волинь Wolyn 1943, 2013
Це матеріали і сотні семінарів, в яких ми, з позиції Правди пробували осмислити те, що сталося.
Але метою було не лише формальне віднайдення Правди. Метою було найголовніше – дати шанс Майбутньому, як для українського, так і для польського народів, якому б не заважали демони минулого.
Та, наш успіх виявився тимчасовим. На якийсь час взаємне поборювання і оскарження пішли під землю.
Тай не були ми титанами, яким було до снаги змінити хід історії.
Тай епоха титанів духу на кшталт Єжи Ґедройця (Jerzy Władysław Giedroyc, 1906 – 2000), Юліуша Мєрошевського (Juliusz Mieroszewski, 1906 – 1976), Богдана Осадчука (1920 – 2011), Чеслава Мілоша (Czesław Miłosz, 1911 – 2004) відійшла.
Провідники народів здрібніли.
Прийшла епоха Хама, натовпу, соціальних мереж, де кожен міг підпалити "наш тихий рай". І почалося...
Появилися трубадури постправди і аморальності – і не лише в Польщі та Україні – це і Владімір Путін, і Сільвіо Берлусконі, і Ніколя Саркозі, і Дональд Трамп, і Віктор Орбан – яке прекрасне гроно! Я б їх до себе додому не запросив – бо ж точно вкрадуть ложечку.
Причому постправда вправних маніпуляторів полягає не лише у брехні, але і в тому, щоб говорити тільки половину правди, тільки свою "правду" – польську чи українську, французьку чи німецьку. Сьогодні це з маніакальною впертістю робить Кароль Навроцкі. А разом з ним величезна маса прихильників простих рішень. Бо ж як легко спокусити наївних. Про злостивих і не говорю...
На це накладається ще й реальний страх тих, хто так направду розуміє складність і неоднобокість ситуації, перед огромом охлосу, хамоти, яка запінилася і звідусіль полізла з свого підпілля... Вони знають свою половину правди, і цього досить... Чи свою половину неправди від лукавого, і їм цього досить, щоб пінитися далі та бризкати слюною...
Тай ми, українці не маємо права носитися лише з своєю половиною правди – трагедія була по обидва боки кордону...
Разом з тим у ці марнотні часи я зі страхом придивляюся до своїх давніх знайомих, і українців, і поляків, тих, з якими колись шукали тієї ефемерної Правди та Справедливості, чи їх не уразила ця проказа. Бо ж лепра буквально літає у повітрі...
Що ж, знову перефразую, Правда померла, то хай живе Правда! Українсько-польське примирення зруйнували, що ж, будуємо нове! Мусимо знову і знову розпочинати спочатку. Взаємні прокльони – шлях в нікуди. Точніше і до української, і до польської катастроф.
Тому, тим, кого ще не заразила порча постправди важливо, не дивлячись ні на що, бути виваженими, і знову шукати цю таку важку Правду і голосити в її імені.
У всіх цих українсько-польських справах настільки, наскільки нам вистачить сил говорити Правду – "Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого" (Євангелії від Матвія 5:37).
Хоча зрозуміло, що стояти на боці Правди в ці марнотні часи, ой, як нелегко...
А хто не чує в собі сили, то хай краще промовчить... Хоч це теж співучасть у неправді півправди...
Сьогодні важливо, щоб разом з помиями ми не викинути на помийницю і наше Майбутнє.
Наше і українське і польське Майбутнє.
А на те заноситься...
Тай взагалі – сьогодні під знаком запитання Майбутнє всього цього вже такого скромного закутка світу, який ми гордо називаємо Европою.
Упирі повилазили і знову готують нам пекло взаємного поборювання.
Помиляються ті, хто наївно гадає, що пекло ХХ століття не може повторитися.
Здичавіння homo sapienos'а ми вже побачили і в Бучі, і на Донбасі... І межі здичавінню немає...
Впиваються взаємною ненавистю.
Отож, повернуся до одвічної боротьби Правди та постправди. У ній немає нічого нового – цей бій триває одвіку, і свідченням цього є знову ж Об'явленні Івана з Патмосу – "...нині з'явилося багато антихристів. Із цього дізнаємося, що це остання година..." (Апокаліпсис, 2:18-19). Кожен антихрист вдає з себе месію, кожен неначе голосить правду, однак це омана. Тому не піддаваймося спокусам ненависті. Починаймо все спочатку. Як бачимо, іншого нам не дано.
2 липня 2026, Львів
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
