Системність завжди виграє у авантюри: протистояння вдовгу РФ та Європи, і якою буде роль США
Свого часу Дуайт Ейзенхауер, складаючи президентські повноваження, сказав, що "він дуже хотів дати Землі мир, однак виявився спроможним лише на те, що разом з іншими завести її в глухий кут".
Це я до того, що проблема "завищених очікувань" може бути застосована і до лідерів глобальних країн. Питання у тому, чи самі ці лідери здатні визнавати помилковість/недієвість тих чи інших підходів.
Є навіть такий термін "когнітивна ілюзія", коли хибні переконання приймаються за істинні. Мається на увазі те, що людям властиво триматися за одного разу встановлені переконання, навіть коли проявилась їх хибність.
От, ніби, пройшло уже достатньо часу, щоб переконатись, що підхід, який обрала адміністрація Дональда Трампа для досягнення припинення війни Росії проти України, – недієвий, а все одно його дотримується. В основі якого – демонстрація поступок без створення передумов, коли б Росія продемонструвала зустрічні поступки зі свого боку.
У цьому сенсі дивним виглядає порівняння Трампом Росії та України як "дітей", які посварилися, і "яким треба дати трохи побитися". Як і те, що Україна, розбомбивши третину російської авіації, дала привід для ударів РФ по українських містах.
Тому що автоматично виникає два запитання/зауваження.
По-перше, "бійка" (у стилістиці Трампа) триває вже три з половиною роки, і з боку РФ носить явне прагнення не "трохи побитися", а фактично знищити Українську державність (саме на це спрямовано список політичних вимог російського меморандуму). Удари ж Росії по українських містах та обʼєктах цивільної інфраструктури тривають постійно, бо Кремль відкрито заявив про прагнення створити "буферну зону" за рахунок наших же територій. І якщо ми не протистоятиме, то Кремль зазіхатиме на окупацію ще більшої кількості українських областей.
По-друге, автоматично виникає питання: а що в цей час роблять дорослі? Якщо, виходячи з логіки "діти-дорослі", дітям притаманні несвідомі дії, то дорослим – по ідеї, навпаки, усвідомлені та чіткі. Але це якраз не про Трампа.
Крім того, Трамп у своїх публічних заявах/дописах нерідко висловлює якщо не симпатію, то лояльність до лідерів-автократів (Путіна, Сі), при цьому, можливо, недооцінюючи факти з довгої політичної історії. Автократи, особливо агресивні, можуть вдаватися до будь-яких волюнтаристських рішень (бо їм не треба їх ні з ким погоджувати), навіть, якщо вони є руйнівними для їх же країн; але саме через це (відсутність обʼєктивної, незалежної, альтернативної думки/поради) з часом вони зазнають краху. Системність (в основі якої лежить вивіреність, точність, зваженість усіх факторів) завжди виграє у авантюри.
У Європі це розуміють, перебудовуючи зараз оборонну політику як довгострокове бачення (де Україна – частина безпекового простору європейського регіону). Що наглядно видно, зокрема, по суттєвому посиленні кроків по стримуванню, які обговорюватимуться на саміті НАТО 24-25 червня.
У цьому контексті хотілося б сподіватись, що США найближчим часом визначаться зі своєю роллю у глобальних процесах на цьому етапі. І що поряд із лояльною стилістикою, яку обрав Трамп, принаймні дії, підштовхувані законодавчою владою США (щодо створення передумов всередині РФ для руху до миру) з часом будуть балансувати позицію Сполучених Штатів.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
