План "Бармаглот"
Невідомо, чи є в реалі ніби-то американський план із 28 пунктів, сформований у консультаціях із РФ, про який останніми днями так активно пишуть ЗМІ. Але більшість його позицій на цьому етапі виглядають як чистий абсурд.
По-перше. План, який не враховує позицію України та Європи, це дорога без пункту призначення. Тобто, без результату. З моменту ініціювання адміністрацією Дональда Трампа переговорного процесу Європа разом із Україною та США пройшли значний шлях, бо йдеться про війну і безпеку у поствоєнний час на європейському континенті. Трамп казав, що Європа має більше ресурсів виділяти на власну оборону, Європа із цим погодилась, є трьохсторонній механізм PURL, то чому тепер Європа/Україна мають бути осторонь – невідомо.
По-друге. Вимога скорочення озброєнь та армії України – це маячня. Погрожувати зруйнувати Українську державність як таку, щодня атакувати цивільне населення та цивільну інфраструктуру, ставити жорстку умову табу на членство України в НАТО і при цьому казати, що Україна не має права на власні сили оборони – це точно не про конструктив і не про притомність у сприйнятті реалій. Адже усі (у тому числі США) погодились із тим, що одна із найнадійніших гарантій безпеки для України у майбутньому – це наші Збройні сили. Запрацювали двосторонні виробництва, Європа суттєво переглядає стратегію стримування, у якій обороноздатність України (особливо з урахуванням зростаючих гібридних атак проти Заходу) є однією із ключових складових безпеки регіону. У цьому сенсі цей пункт звучить так ніби немає цих реалій, чого, звісно, дуже хотілося б РФ, але вони є.
По-третє. Питання двосторонніх поступок, про які знову сказав Марко Рубіо. Принципова різниця позицій України/Європи та Росії полягає у ключових підходах. Україна готова обговорювати лінію розмежування; і наша поступка полягає у тому, що де-факто частина наших територій знаходиться під окупацією, але ми готові припинити військові дії. Росія ж хоче обговорювати не лінію розмежування та зупинку військових дій, а по суті новий державний кордон (тобто, статус де-юре), при цьому видаючи це ніби-то за "поступку" не захоплення нових територій. Зупинка військових дій – це не про перемогу, це саме про зупинку військових дій, що єдино можливе в умовах полярних позицій сторін. Перемога ж, переконана, буде у поствоєнний час, і залежатиме від того, як кожна з країн розвиватиметься. Росія ж хоче не просто уникнути відповідальності та перевести окупацію наших територій у гео/політичний результат, а й навʼязати усім необхідність подальшого плювання на міжнародне право.
І, нарешті, по-четверте. Про таймінг. Якщо хтось думає, що зараз виник сприятливий момент натиснути на Україну з метою односторонніх поступок (маю на увазі співпадіння у часі з анти/корупційною темою), то це глибоко хибний підхід, за яким маячать російські не те що вуха, а роги із копитами. Бо це російська логіка, що у країні все одноосібно вирішує вертикаль, а точніше лідер на її вершині, а суспільство та вся політична палітра не мають ніякого відношення до прийняття рішень, які стосуються долі держави. Питання територій чи інших положень Конституції вимагають схвалення – як політичного, так і суспільного.
Якщо такий план дійсно існує, то це точно не план руху до миру. У ньому немає жодного конструктиву та жодної позиції, яку б можна було вважати реальною переговорною. Як писав великий абсурдист Льюїс Керрол, "Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
