"Вхід за запрошеннями"
Тут така справа виникла. Є в Польщі блискуча актриса – Катажина Фігура. Славу вона собі здобула в кіно ще на початку 1990-х як "польська Шерон Стоун", але, як усі по-справжньому добрі актори, охочіше працює в театрі. І є в неї хітова (уже 4-й сезон у Варшаві аншлаги) моновистава – Badania terenowe nad ukrainskim seksem, – за однойменним романом вашої покірної. І оголошуються в Києві Дні Варшави (агов, кияни, хто-небудь із вас про них чув?). І присилає, значить, Варшава в подарунок Києву цю виставу – жест красивий, навіть елеганцький: вашим добром – вам же чолом, мир-дружба-співробітництво, словом, повне благолєпіє і во чоловіцех благоволєніє.
А далі починаються речі, яких я не розумію.Як багато чого не розумію в нашій "зоні культурного лиха" (спасибі братам Капрановим за цю влучну формулу, вона куди вдаліша од моєї "гуманітарної катастрофи", дуже сподіваюся, що приживеться!).
Ні, я, звісно, розумію, що моновистава вимагає малої сцени, – я бачила Badania на театральному фестивалі в Любліні в залі на 300 душ, і то була якраз оптимальна місткість для "театру одного актора", – втім, Гришковець, приїжджаючи з Москви, отримує в Києві зали й на 500 душ, і нічого, не нарікає... Правда, Москва для нас – то все ще "ближче" зарубіжжя, ніж Варшава, ну, та хай уже – приймімо як засновок, що вистава "не для широкої публіки". Як розв'язує таку ситуацію департамент культури будь-якого європейського міста? Елементарно, Ватсоне, – віддає приїжджу "зірку" місцевій театральній школі. Тобто: партер – фахівцям (режисерам, акторам, критикам), гальорку – студентам, відеозапис вистави – театральній бібліотеці, для використання на заняттях із акторської майстерності, а зараз-таки по виставі – обговорення, порядком імпровізованого майстер-класу. Нормальна практика. Здається, логічно було б і в Києві вчинити так само – в нас же, нівроку, купа молоді в трьох театральних закладах навчається (помагайбі їм, сердешним!), то не все ж їм у Поплавського вчитися?...
Але Київ – не Париж і не Варшава, в нас свої "департаменти культури", із своєю логікою, якої мені не збагнути. Не знаю, хто придумав надати Фігурі "домашньо-салонову" (і досить-таки незручну для модерних декорацій!) сцену театру "Сузір'я", ані хто й за яким принципом поширював запрошення, – мене при тому "не стояло", та й взагалі в ці дні в Києві не було... Знаю, що якась сотня киян, тулячись "по троє на два стільці" (!), як то було оголошено перед початком вистави, Катажину Фігуру в її "коронній" ролі в неділю ввечері все-таки побачили, – "мєропріятіє" відбулося. В кращих традиціях українського гламуру – як у нічному клубі, де вхід за запрошеннями. І ще знаю, що жодного впливу на наше мляве й сонне театральне життя така "закрита гастроль" видатної актриси мати не буде: як приїхала, так і поїхала, хто бачив – молодець, скільки вкусили, те й ваше... (А хто не бачив – звиняйте, молоді люди, є ще "Корнети" по телевізору, і взагалі, в кожного українського актора є шанс знятися в російському серіалі, на що вас, в принципі, і вчать...)
І якісь подібні сюжети в нас трапляються повсякчас. Відколи Україна трохи привідкрилася до Заходу, для фахівців, гріх нарікати, відкрилися й можливості з перших рук прилучатися до світового мистецького "мейнстріму" в його цілком-таки першорядних зразках – і нове покоління митців ростити вже на інших стандартах, без провінційних комплексів. І я, хоч убийте, не розумію, чому ці можливості щокрок так легковажно марнуються. І де та "консерваторія", в якій треба щось "помєнять" (c), щоб було інакше.
Я не розумію, чому, коли в Україну приїздить Жерар Депардьє, армія наших журналістів гасає за ним із телекамерами, розпитуючи його "про все для таблоїда", – від його стосунків з ВАЮ до вмісту винового льоху в його маєтку, – але жоден співаючий ректор не тягне його до майбутніх творців укр. кіно й театру для професійної розмови, – чи не знайшлось би про що поговорити, крім карти улюблених вин?...
Я не розумію, чому Кшиштоф Зануссі, приїхавши на запрошення Богдана Ступки ставити в Києві "Маленькі подружні зради" Е.Шміта, півмісяця вештався по Хрещатику без діла, хоч залюбки провів би з українськими студентами майстер-клас, як він робить у кожній країні, де буває навіть із коротким візитом. Тимчасом студенти з Карпенка-Карого нудилися через дорогу на своїх звичних парах, і реально з роботи Зануссі в Україні скористали хіба що безпосередньо зайняті в спектаклі "франківці"... Що ж, може, хоч вони тепер розкажуть молодшим колегам, як довго й трудно "ламав" Зануссі їхню радянсько-"станіславську" школу гри (за якою в нас вчать і досі) та волав на репетиціях із своїм чарівним акцентом: "Это не Чехов! Чехова здесь нет! Антон Павлович отсюда вышел, вышел, забыли!..."
Я не розумію, і ніколи не зрозумію, – чому це все нікого не обходить і не шкребе: коли справді великі митці сучасності ходять нашими вулицями, і, не виключено, зустріч із ними могла б змінити чиюсь творчу долю, – а ми навіть не знаємо, як їх "використати за призначенням"? По губах тече, а в рот не попадає. Вхід за запрошеннями, дякуємо, приїжджайте ще. Інфраструктури нема? Чи належного культурного менеджменту? А чи, може, страх сказати – професійного мистецького середовища, котре справді б потребувало перемін?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
