Про поганські капища, Данила Галицького і паніку
Якби зараз я раптом опинилась там, де є, але сімсот шістдесят вісім років тому, то, по-перше, боляче вдарилася б, упавши з другого поверху, по-друге, побачила б
недалечко поганське капище. Навряд чи воно тоді було дуже закинутим – воно ж і зараз процвітає і приймає людей і їхні жертви. Правда, боги трішечки помінялись.
Іще б я побачила якихось людей, що доживали свої останні дні, бо шостого грудня сімсот шістдесят вісім років тому населення Києва було знищене майже повністю Батиєвим військом.
І зовсім не через те, що люди були якісь ліниві чи перелякані, а тому, що не піддавались паніці. Бо паніка і тривожність, як таргани – душіть їх, травіть і вимітайте віником.
Дніпро зараз замерзає трошки-трошки. Народ бо ж в туалет ходить, руки миє, і тепленька водичка – туди, в Славутич. Треба бути дуже крепкою річкою і міцно берегти автентичні традиції, щоб замерзнути.
Сімсот шістдесят вісім років тому замерзали майже всі.
Шостого грудня, коли річка міцна замерзла, Батий з татарами підкотив з лівого берега важке каміння, і поставивши машини для метання каміння на замерзлому козиному болоті пройшов до Лядських воріт, які були там, де нині поштамт, розбив стіну, захопив Київ, перебив населення, спалив місто.
Через пару десятків років один італієць, проїжджаючи повз руїну, нарахував усього десь коло 200 будинків.
Тільки ж до того Батий і його військо три місяці стояли під Києвом.
Цілих три місяці примірювалися, звідки почати штурм, та облизувалися на золоті хрести київських церков.
Населення, звикле до війн, складало про татар анекдоти, чухалось і позіхало. Поразка на Калці, спалені руські міста – нічого не помогло. Ніякий князь не скликав рідню та не пішов татар побити. Данило Галицький, який якраз захопив київський стіл, поїхав собі в Галич – і правильно, в Галичі угри, поляки нервують, ще нападуть, ой погано буде.
А тут – що? Ну татари. Ну потопчуться. Київ – це вам не щось, а столиця. Ну а як і захоплять, ну пограбують трошки а потім – прийдем, відвоюєм, нам не звикати.
Прогнати паніку! Задушити тривогу!
Пройшло, знач, сімсот шістдесят вісім років, а як було, так і є. Складаємо анекдоти, чухаємось, позіхаємо.
Прогнати паніку! Задушити тривогу!
І зробити вигляд, що не розумієте, про що я кажу.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
