21 листопада 2014, 13:51

Що сьогодні святкуємо?

Не треба святкувати – кажуть деякі, це просто день пам'яті, могло б усе закінчитись абсолютно не так, було страшно, дуже страшно. І досі нічого не закінчилось – додають інші. Але я з ними не згодна.

День пам'яті має бути в день пам'яті. А в сьогоднішній день рік тому на Майдан вийшли романтики і мрійники, розуміючи всю безперспективність своїх дій, бачачи стіну, що не чує, яку криками не повалити – вийшли, бо були романтиками і мрійниками.

Спочатку якесь радісне піднесення – всі ці картинки, ящичок для обміну книжками, пару наметів, невеличка сцена, нас просять зробити якісь читання – ми робимо, хтось приходить з дітьми, ми говоримо зі сцени Майдану, але це не справжнє все, іграшкове, ми згадуєм свою революцію, ми не віримо в успіх, і ці листівочки кольорові "як не розчаруватись після Майдану" – ми справді думали, що це закінчиться за пару тижнів і без результату, або з мінімальним. У мене вдома жили студенти, я не пам'ятаю, як їх було звати, після першого грудня я їх не шукала якось, не знаю, що з ними сталось. Я їх підібрала на Майдані, бо вони мерзли.

Але уже тоді було ясно всякому, хто думав: ми стоїмо не проти отого з унітазом, а проти Росії. Тільки тоді ще ніхто не знав, яка вона дика, тупа і страшна, яка в неї сила, і що вона готова бити нас, душити нас. Ми не вірили, ми розімліли в тих роках, коли ніхто нас не зачіпав, дозволяючи гратись у своїй пісочниці. Ми не розуміли, що це лінь дуже великого ведмедя, який точно знає, що в будь який час може задушити оцю Україну, коли захочеться її з'їсти.

І от вона почала бійку – несподіваний перший удар, і одразу в кров, а далі – або тікай, або бийся.

А потім – вся нереальність Михайлівської площі, свічки. Досі не розумію, нащо там роздавали свічки, ніби було якесь передчуття ще тоді, що нічим іншим, як поминальними свічками, це не закінчиться. На картонці нашкрябано – "Правий сектор", і там з десяток людей муштрується – це так починалась справжня наша українська армія. Ота, що зараз в Донецьку.

І потім, в неділю, Банкова – по цих ґаночках мої діти лазити любили, як в садок йшли, і машинки возили. Ці ґаночки в мене досі вважалися для дітей, а тут люди на них ховаються, поранені на них тікають. Цього не буває. Мій чоловік там, я бачу це по "маячку", він не бере слухавки, і що мені робити?

А потім з нами почались перетворення – ми всі переживали якийсь момент і переставали боятись. Я раз пройшла крізь щільні лави беркуту, коли вони йшли на штурм – бо мені треба було забрати дітей. До того я їх боялась, а після того – вже ні.

Все ламалося, світ ставав іншим, і треба було вчитись у ньому жити.

Весною ми поїхали до Львова і дуже здивувались – як там все спокійно. Які там розслаблені люди. Ми тоді ще боялись російських бомб по Києву. Щодня боялись. У пошту кидали листівки – як вести себе, коли бомби, куди йти. Люди збирали "тривожні" рюкзаки. Люди пишались своєю зібраністю і постійною напруженою готовністю до всього, що б не сталось.

Дехто назавжди лишився на Майдані, він досі там, і, здається, проживе там життя, але більшість ні.

І сьогодні – насправді свято.

Не тільки для тих хто чай розносив, чи ходив зі щитом або в касці (в мене така біленька з логотипом недружньої Майдану організації), чи грузив сміття щовечора в машину, і пакети рвались. Сьогодні свято для всіх-всіх, хто брав у Революції участь. Надсилав гроші. Писав про це для іноземців (мій далекий брат, американський лікар, написав про наш майдан для американської газети, взявши інформацію і фото з моїх постів у фейсбуку). Розносив листівки по далеких районах. Носив стрічку на одязі, коли в місті ганяли дикі тітушки. Та навіть просто дивився стріми, бо тоді бо він формував попит на стріми, і вони існували, дякуючи тим, хто їх дивився, люди відчували, що це потрібно, бачачи, скільки в них глядачів.

І ніяк не применшуючи пам'ять тих, хто поліг, я думаю – вони були б раді, побачивши нашу радість, вони б самі прийшли на це свято.

Активісти, комуністи, комсомольці і Голодомор

Перші з них прийшли в село Комиші нині Сумської області, а тоді – Харківської губернії, 1918 року. Ті, перші, були дикі і жорстокі. Вони сказали, що вони – комуністи, нова власть, і першим ділом змусили церкву заплатити їм за те, що вони її не закриють...

Ветерани Великої Вітчизняної

Я сиділа в архіві СБУ і читала справу. Справа була товста, по одному вбивству комуніста судили шість чоловік. Всі вони на допитах признавались спокійно і щиро, що вступили в УПА, що ходили на збори (збори?) і читали листівки (нащо?) а потім признавались, що вбили "комуніста", прийшли на вечорниці де він випивав, викликали за хату і вбили а труп кинули в річку Устю...

Тернові хустки – на онучі. Про Голодомор

Вона багато любила розказувати про себе. Про те, як батько її шив чоботи, як вона впала з коня, як ходила до школи, як валили в селі церкву і розкопували могли священників, щоб дістати золоті хрести...

Путін не спить

Є така традиція – проводити паралелі. "От в Росії такого-то року було так", ну і в нас теж має бути, як в Росії того року. Ці всі прогнози зазвичай не збуваються, просто потім той, хто писав, тихо не нагадує, що він був говорив...

В Росії зараз відбувається Майдан

Коли я натрапляю на чергову статтю про те, що Росії скоро кінець, уже навіть не серджуся. Це наш інформаційний фон з ранньої весни. "Зелені чоловічки захопили Крим, Росії скоро кінець", "В Донецьку, Луганську і Харкові зворушення, але не бійтесь, бо Росії скоро кінець"...

Що сьогодні святкуємо?

Не треба святкувати – кажуть деякі, це просто день пам'яті, могло б усе закінчитись абсолютно не так, було страшно, дуже страшно. І досі нічого не закінчилось – додають інші...