Істерика
Цього разу я не голосую (ні перший ні другий тур), бо в нашій країні, скасовано інститут прописки. Це я собі сама повторюю кожного разу – як мені, наприклад, нагрублять в лікарні, чи в дитячому садочку, чи на виборчій дільниці "за місцем проживання", де я пробувала проголосувати, як воно ніби-то можна нині. Але я не про прописку, я про вибори.
Оскільки я не голосую, бо їхати до місця прописки по слизькій дорозі з малими дітьми небезпечно – то я спокійно і відсторонено дивлюсь на все, що відбувається. Бо й справді, нащо мені купи компромату? Оберемки агітаційної преси (жаль, що скоро перестануть роздавати, та преса – незамінна річ, коли в хаті є малі діти, що привчаються до горшка якраз)? Агітатори в пальтечках, що роздають торбинки з ручками і календариками? Нічого з цього мені не треба. Я не голосую. Просто спостерігаю цю біганину. Це цікаво.
От, наприклад – істерика.
Ввечері, в кінці першого туру, коли пішли екзит-поли, а потім і перші результати, в українській "блогосфері" можна було спостерігати бурхливу істерику. Цілком адекватні і розумні люди, котрі нібито не повинні були б мати ніяких ілюзій, ридали як діти і писали багато слів і знаків оклику, дивувались, як юні ельфи: "Чого? Чого такі результати, якщо і я, і всі мої друзі проголосували за...?" Здавалось – всі сподівались на якесь диво, всі сподівались якщо не на Друге Пришестя, то на ангела з вогняним мечем – точно. Нічого такого не сталось: життя, рутина, ніяких чудес.
Здається – вийдіть на вулицю... Ні-ні, не до наметового містечка, де за 80 грн. на добу (до речі, а чого так дешево?) сидять оті веселі люди, а просто проїдьтесь в електричці і почуєте глас народу, чітко і ясно. Досі не можу забути бабцю мирну-мирну. Їй заспокійливо казав незнайомий водій маршрутки влітку 2004: "Кого б не вибрали, аби не война!" А вона відповідала: "Ех, нє, луччє вже война, як таке!".
Тепер же в маршрутках... ні, не переказуватиму – агітація ж вже заборонена. А інтелігенція тим часом питає одне в одного – а? Або проводить віртуальні опитування в своїх інтернет-щоденниках і на соціальних мережах, а потім знов дивується – чого? Чого?
Істерика, тим часом, не вщухає. Щоб переконатись – навіть далеко йти не треба. Бо вона вже перелилась в журналістські матеріали, в паперові газети і журнали, вона вже всюди, навіть на стінах мого обдертого, неприбраного під'їзду – істеричні викрики, надписи, фотографії, плакати.
А я – та, що не може, на жаль, проголосувати – стою собі збоку і дивуюсь: нащо стільки нервів даремно? Стільки криків даремно? Хіба ж ви не бачите, що далі буде? Я от – бачу...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
