Зелена Маргарита
Передвиборний час і передвиборний настрій.
На вулиці часом мирно: дядько і його жінка ставлять намет за "Україну-вперед", по-домашньому всідаються, дістають сніданок, розкладають газетки. Агітаторка "Удару" розказує агітаторці за компартію якусь життєву душевну історію: "І тогда он мне говорит..." Злий дідок, проходячи повз них, патетично кричить: "Та ви за кого агітуєте? За яких комуністів? Ви стоїте по коліна в крові!". І йде собі далі. "Ну причепися – жаліється агітаторка – Можна подумати люди ті газети читають – то ж для упаковки беруть." "Да-да... – погоджується та, що за "Удар" – Ну так он мне и говорит..."
А бувають і негарні речі – в тролейбус заходять мирні малі діти, хапаються за поручні, і одне дитя сумно каже: "О, а сісти нема де". Одразу люто повертається якийсь пасажирисько: "Что такоє! Да как ви вабщє такоє гаваріть можете! Да ви..." Пасажириську не дають договорити люди з тролейбуса, а якась бабця одразу втішає мене: "Та ви не обращайте внимания,это все выборы... На ваш украинский реагируюют... Злые такие все стали... Все выборы..."
Мені стає соромно – з тим всім я забула, що обіцяла підтримувати українську мову у свій спосіб.
Отже – пропоную сьогодні почитати уривок з "Зеленої Маргарити", автор – Світлана Пиркало.
Колись – я тоді ще вчилася в університеті – я писала ресторанну критику для іншого тижневика. Гарні, до речі, були часи – давали грошей на кабак і платили пристойні гонорари. Не те що зараз: рекламний ринок навернувся, власники газет почали вимагати від власників ресторанів грошей за огляди... А я виглядала жахливо: в мене був такий светр із в'язаною жилеткою, і ще я пошила собі спідницю, перешила зі старої, і в такому вигляді ходила в ресторани. І окуляри біленькі пластмасові. І от, якраз тут, приходжу я, сідаю за столик, розкладаю блокнот і починаю переписувати меню. Переписую і не даю забрати офіціантці. Щось там ми замовили, якихось омарів чи кальмарів із салатом, а вона так дивиться на мене зверхньо. Я кажу: "Я ресторанний критик із такої-то газети.". А вона, видно, думає: "Знаємо ми таких критиків, які потім тікають і рахунок не сплачують". Ну, ми поїли, я запитала, чи приймають кредитні картки (хоча на дверях про це висіло оголошення), як звуть директора, з ким я можу домовитися про бесіду з шеф-кухарем, бо на кухню мене не пустили, записала телефон і пішла. Через два дні нам потрібно було сфотографувати інтер'єр. Я потелефонувала директору, а того вже, певно, попередили, що приходило якесь чортзна-що й називалося критиком. Він згодився прийняти фотографа, очевидно, подумавши, що тупий жарт затягнувся. Фотограф прийшов і все те відзняв. Каже, вони так здивувалися мені. А коли вже майже все було готово, стаття зверстана з фотками, редактор змусив мене пояснити суть двох незвичних страв, які я не замовляла, а просто переписала з меню. Я дзвоню директору і сухим голосом кажу:
- Вибачте, що вас турбую, але мені не хочеться припускатися неточностей у статті про ваш достойний ресторан. Ви не поясните технологію приготування морозива-фрі?
І він трохи не заридав у трубку, благаючи мене з фотографом прийти і все попробувати:
- Я вас ОЧЕНЬ прошу, ми всьо вам покажем, покажем ресторан, ведь ви почті нічего не видели и не кушали, как же ви будєтє пісать? Мороженоє-фрі – ето шарик мороженого опускаєтся на секунду во фрітюр. Прієзжайте прямо сейчас, вы посмотритє, ми зделаєм для вас всьо, шо ви захотітє.
Але я так холодно йому відказую:
- Нет, к сожалєнію, я даже при желанії не успеваю под'єхать. Спасіба большоє. Я думаю, у міня дастатачна матеріяла.
Ось так він пережив кілька страшних днів. Хоча, я думаю, після виходу статті він був навіть задоволений: я тоді була добра і писала тільки хороше.
І якщо вам цей уривок сподобався, то навіть не треба йти далеко і по холоду до книгарні. ОТУТ посилання, натиснете його і опинитесь на сайті Світлани Пиркало. Там є продовження.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
