Від 33-го до Індіани
Перед тридцять третім роком по багатьох селах була така схема: господаря забирали в Сибір, а жінку з дітьми – викидали десь за село, забираючи хату під колгоспні потреби. Ці нещасні рили собі землянки: викопана в землі хатина з піччю, завбільшки з кухоньку в хрущовці, земляна лежанка, і там мати і її діти, малі.
Хто вижив у голод – по тих землянках жили ще вісім років, до 41-го, коли в села прийшли німці. Німці були теж ніякий не мед – розстрілювали за найменші провини, вбивали дітей, але коли війна стала закінчуватись, то всі оці, з землянок, відступили разом з німцями. Щоб там не було страшного і жахливого, що б німці не робили – такого, як "за комуністів", не було і бути не могло. Діти, що пережили голод в чорній землянці без вікон, готові були йти пішки через всю Україну, плисти повільним кораблем через океан в Америку, працювати на фабриках, вживатись у чужу культуру – тільки б не лишатись у селі, де марою при порозі стояли ті, хто в цій землянці помер у Голодомор.
Минулого літа Марія Гулевич з штату Індіана, США, яка все дитинство прожила в селі сумської області, в землянці, рятувалась від голоду чаєм з бурячка, приїхала подивитись на своє село та сходити на могилки.
"Бач як воно зараз, – сказала про той ярок, – Виглядає так, що сюди на пікніки в неділю люди ходять".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
