Тернові хустки – на онучі. Про Голодомор
Вона багато любила розказувати про себе. Про те, як батько її шив чоботи, як вона впала з коня, як ходила до школи, як валили в селі церкву і розкопували могли священників, щоб дістати золоті хрести.
Вона – моя бабуся.
Ми тоді лущили квасолю. Я, вона і моя сестра.
"Квасоля... – казала бабця, лущачи її, – Нею тільки в голод і спасались... Батька ж мого, вашого прадіда, забрали в Сибір, як куркуля, а ми лишились – мати наша, і ми, чотири сестри. І от перед голодом все батько сіяв квасолю. І в діжки її складали. Нащо вона була? Стояла собі. І от як прийшли ті – активісти. Вони ж все шкребли: картоплю, зерно, все забирали, курей позабирали, корову, все-все, тільки квасолі не брали, бо нащо квасоля? Кому вона треба? Не було в них наказу на квасолю. От ми в голод і варили її, і смажили, і розтирали на борошно... пиріжки з нею робили".
Сестра запхала в полущену квасолю руку і ворушила пальцями.
"Від тих пиріжків вийшла раз біда. Ми ж всім старались помогти. То мати забрала хлопчика – рідня наша, всі в хаті вмерли, тільки він один лишився. Голодний такий, тиждень вже нічого не їв. Дали йому одного пиріжка, спати вклали. А він вночі встав, знайшов макітру. Як знайшли ми вже його, то він корчився від тих пиріжків, лізли вони йому з рота, а він тільки пхав назад... Помер до ранку".
"А мати всі носила ту квасолю в торбинках, усім родичам, – казала бабця далі, – Знаєте, село стало таке порожнє в голод, буряну наросло повно. От мати мене посилала з тими торбинками. І от занесла я раз своїй бабі, це вам вже прапрабаба буде, і лишилась в них ночувати. А вони з багатших були, і ці активісти, комсомольці, все в них позабирали, все чисто, нічого на дворі не було, і ще ж приходили, дивились, чи їм ніхто нічого не приніс. І комини їм в хаті повалили, щоб нічого варити не могли. То мій дід, знаєте, вікна позакривав дошками, і вночі, щоб ніхто не бачив, вони розпалили вогонь, як змогли, і вже варять жменьку тої нашої квасолі. А тут комсомольці, двері вибили, троє їх було, і ще дівчина з ними, така в кожанці. "Ще не вмерли?" – стали кричати, та і перевернули ту квасолю, вилили у вогонь, перебили всі горшки в хаті, а та дівчина ще насміхається, взяла кухля розбитого, і тикає моїй бабі – нате, води нап'єтесь як вмиратимете".
"Вони, комсомольці, до багатих ночами ходили, вони золото шукали, гроші, хустки, намиста, все, що було, все забирали для революції. Онучі в них з тернових хусток були – хвастались. А двоє найгірших все вчащали до одної Тетяни, чоловіка її теж забрали в Сибір, а про неї казали, що гроші має. Так одної ночі стали їй казати, що пристрелять, як не отдасть. Один тримає її, до стіни приставив, а другий з пістолета цілиться та стріляє. А вона кричить, рветься, викручується, та шарпнулась, та він свого того товариша, який її тримав, і застрелив. Як вона це побачила, то вибігла, біжить по вулиці і кричить-голосить, а вулиця порожня, тільки всі чують, що Тетяна біжить і кричить, і ніхто не виходить".
"Ховали своїх в городах... Ми того хлопчика теж в городі поховали, за садком. Досі хрестик стоїть... Як поїдете якось до прабаби, то побачите".
Ми малими так і не поїхали до прабаби – дуже далеко, Сумська область, а ми жили в Рівному. Коли ми зрештою приїхали туди – були тинейджерами, нам хотілось на річку, до місцевих дівчат і хлопців, троюрідні брати нас катали на човні, на мотоциклі, водили на дискотеку... але одного разу ми йшли городами з гостей від якихось родичів, і я побачила ці хрестики в городах за садками – в кожному дворі, майже в кожному.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
