Активісти, комуністи, комсомольці і Голодомор
Перші з них прийшли в село Комиші нині Сумської області, а тоді – Харківської губернії, 1918 року. Ті, перші, були дикі і жорстокі. Вони сказали, що вони – комуністи, нова власть, і першим ділом змусили церкву заплатити їм за те, що вони її не закриють. А потім у селі почався жах.
Ночами вони приходили грабувати тих, хто був багатший, катувати їх, мучити жінок і дітей.
"Твій прадід, – казала мені та, хто це розказувала, – Його дома не було в ту ніч, вбили його батьків. Вони так кричали там, що сусід кинувся через дорогу, і його застрелили прямо там, на дорозі, як біг".
Люди ночами тікали з хат, ночували в куренях, у садках, у полі, аби не бути в хаті, щоб не прийшли вони – по гроші, по золото.
Потім тих всіх розстріляли, і прийшли нові.
Нові закрили церкву, пограбували її, і розкопали могили, щоб дістати хрести з похованих священників – то ж було золото.
А через пару років почалися суди на куркулями.
Їх судили, звинувачуючи в "гетьманщині" і в змові з антирадянськими силами, зриві "заготовок хліба", підготовці збройного повстання до річниці революції і очікування поставок зброї з Китаю. Господарі всю цю маячню заперечували на суді, але були ті – другі, які прийшли в село, вони свідчили, що так, змова була, китаєць приходив, портрет гетьмана висить у хаті. І в тій же справі підшитий папірець – виплати їм за свідчення, і кожен розписався за те, що отримав скількись там рублів і скількись копійок.
Куркулів судили і вислали на каторжні роботи. Їхні родини – жінок, дітей і старих – вигнали з хат, які одразу забрали собі нові "другі", а ті нещасні пішли в ярок, за село, рити собі землянки, щоб хоч перезимувати зиму. Жили вони там потім багато років. У землянках. З дітьми.
Там вони і голод переживали, коли прийшли треті.
Треті були особливо люті – ні сну, ні спочину, ні вдень, ні вночі. Вдень приходили забирати зерно, "ізлішкі зєрна", як вони це називали. І вночі теж приходили – вночі вони вимагали вже грошей, золота.
"У сусідки, – казала бабця, – в неї, казали, золото було. Вони приходили щоночі, били її, як вона там кричала! А одної ночі вже хотіли застрелити, але вона вирвалась, і один з них застрелив другого, того, що держав її".
Але і треті теж зникли з села, так само, як перші і як другі. Правда, треті зникли не безслідно.
В 1934 і пізніше почали вертатися з каторги ті куркулі, яких забрали в 28-29, приходили, знаходили своїх у землянках, брали на руки малу дочку, цілували.
"Як виріс Іван, – казали, – А де Марія?"
"Тату, це я!" – кричала дочка на руках.
Бо де тих сукенок набереш, ходила в братових штанах.
До 37 року колишні куркулі залишались, працювали в селі, тягли тяжке господарство, витягували село після голоду. А в 37 їх знову забрали. Когось розстріляли, а когось – знову на каторгу. З ними разом забирали і нових "ненадьожних".
І от там, в лагєрях зустрічали вони колишніх активістів, комуністів і комсомольців, що ночами ходили, що золото вимагали, що зерно вивозили, що розбивали печі, щоб не варили їсти, що мучили самотніх жінок, виселених в землянки. Активісти і комуністи стояли в черзі за тюремною баландою.
"Ну, – просили, – Настя... Ти ж нас знаєш... Ти ж Комишів... Насип більше!"
"Нема, – казала Настя, – Ви все забрали".
В підготовці матеріалу використанні розповіді моєї бабці, архівні матеріали, справи з судів над куркулями 28-29 а також 37 років і розповіді пасербиці мого прадіда, Maria Hulewicz з документальної книги "From persecution to freedom" з розповідей її мами, яка жила до війни теж в Комишах.
