О спорт! Ти – мир?
Заяви деяких європейських лідерів, які намагаються бойкотувати Євро-2012 в Україні через справу Юлії Тимошенко, виглядають щонайменше дивно. Навіщо змішувати спорт і політику? Навіщо велике спортивне свято перетворювати на заручника політичних непорозумінь? Бойкоти Олімпійських ігор, починаючи з 1920 року, показали неефективність цього інструменту для вирішення політичних та міжнародних питань.
Припустимо, що пані Меркель та пан Баррозу не приїхали на фінал Євро-2012. І що у результаті? В Україні політики масово розкаються, одягнуть хламиди з грубого полотна і босоніж відправляться у Каноссу вимолювати прощення? І потечуть у нас молочні ріки, і "Freedom House" відзначить нас у черговому щорічному звіті, і у рейтингах демократії ми займемо почесне місце між США та Канадою, і Тимошенко вийде з в'язниці, і ВВП стрибне вгору... Одним словом, яким є коефіцієнт корисної дії від подібного кроку? Чи не здається вам, що у даній ситуації Захід не карає українську владу, а просто умиває руки від тих проблем, які можна було би вирішити спільно?
Один психолог говорив якось у приватній бесіді: "Янукович за своєю психологічною конструкцією не сприймає будь-який тиск. Він автоматично починає чинити спротив тиску. Майже за третім законом Ньютона. З ним потрібно говорити – спокійно, виважено, аргументовано. Політика тиску і шантажу ні до чого не приведе. А західні лідери, бажаючи досягти якогось результату, починають диктувати йому менторським тоном свої умови".
То чого хоче досягти Захід? Невже у пані Меркель немає досьє з чіткою психологічною характеристикою українського лідера? Точно є. Це загальносвітова практика – для лідерів країн готуються дуже детальні інформаційні файли, що в тому числі містять рекомендації, базовані на багаторічних спостереженнях за тими чи іншими лідерами, їх публічними виступами, поведінкою в побуті, пристрастями тощо. Це дуже допомагає під час переговорів. Здається, пані Меркель, знаючи психологію українського президента, робить усе, аби діяти всупереч рекомендаціям, ведучи справу до загострення стосунків, а не до залагодження непростої ситуації у стосунках між двома країнами.
Минулого тижня шість провідних німецьких концернів виступили зі зверненням до Ангели Меркель з вимогою лібералізувати візовий режим з Україною та іншими державами Східної Європи, як з важливими економічними партнерами, а також ліквідувати розкол між Заходом і Сходом Європи. Звернення мали доволі значний резонанс в Німеччині (див. наприклад http://www.ost-ausschuss.de/wirtschaftswachstum-durch-visa-liberalisierung або http://www.ost-ausschuss.de/visa-appell-der-deutschen-wirtschaft), проте не мали відповіді зі сторони федерального канцлера. До слова, українські ЗМІ в цей час з більшою радістю обговорювали природу синців на тілі Юлії Тимошенко чи запущену брюссельськими журналістами "качку" про слова Валерія Хорошковського щодо готовності обміняти Тимошенко на Асоціацію.
Де логіка у цій затятості? Німецький канцлер хоче продемонструвати принциповість? Тоді виникає питання: чи так само Ангела Меркель відмовиться їхати на зимову Олімпіаду в Сочі? Чи – навпаки – своїм візитом до Росії вона підтримає демократію по-російськи? Здається, її позиція щодо Ходорковського не настільки категорична? Також, очевидно, пані Меркель подобаються свобода слова по-російськи, свобода виборів по-російськи, свобода зібрань по-російськи? А от те, що відбувається в Україні, їй не подобається...
Багато що в Україні і мені не подобається. Але коли про українські справи починають говорити іноземці, я згадую слова російського класика, який писав про те, що він може ненавидіти те, що відбувається у його Вітчизні, але він не дозволить публічно ганити її будь-кому з іноземців. А у нас вже стало традицією – постійно апелювати до Заходу чи Сходу, демонструючи на весь світ власну брудну білизну, та ще й дивуючись після цього – а чому нас там, за кордоном, так зневажають? Та тому, що їхня думка для нас важить більше, ніж наш власний здоровий глузд.
Особливо коли там, за кордоном, демонструють відсутність здорового глузду.
Колись політичний попередник Ангели Меркель на посту канцлера Німеччини, Адольф Гітлер, під час Олімпійських ігор 1936 року в Берліні відмовився з політичних та расових мотивів привітати з перемогою та чотирма світовими рекордами чорношкірого американського легкоатлета Джессі Оуенса. Це досі згадують історики як приклад політичної зверхності та недалекоглядності. Принципи принципами, а спорт – це спорт.
Коли у спортивні змагання втручаються великі гроші – це обертається потворними наслідками. Там, де великі гроші і великі ставки, з'являються допінг, договірні матчі, підкуп суддів, спортивна мафія. Коли у спорт починає втручатися велика політика – це обертається ще більш потворними речами. До всього вищеперерахованого додаються заяви фрау Меркель та сеньйора Баррозу з їх слабко аргументованою позицією, яка до спорту не має жодного стосунку.
Зрештою, П'єр де Кубертен понад майже 120 років тому написав: "О спорт! Ти – мир! Ти встановлюєш чудові, добрі, дружні стосунки між народами. Ти – згода. Ти зближуєш людей, що прагнуть єдності. Ти вчиш різномовну, різноплемінну молодь шанувати один одного. Ти – джерело благородного, мирного, дружнього змагання. Ти збираєш молодість – наше майбутнє, нашу надію – під свої мирні знамена. О спорт! Ти – мир!".
Шкода, що європейські політики рідко читають слова великого француза – відновлювача олімпійського руху. Бо спорт покликаний об'єднувати, а не роз'єднувати. І вже точно – не для того, щоби влаштовувати політичні розбори та організовувати бойкоти.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
