Роздуми про сьогодення

Народ України якось уже звик жити очікуваннями, надіями на когось або на щось. Але цей стан затягнувся. Прихід нового месії не відбувся. Надії на, так званих, політиків виявилися марними. Оскільки публічною політикою в країні й не пахло, вона у нас ще й не ночувала. Уся ця псевдополітична метушня в електоральний період під назвою "вибори" жодного відношення до народу, до його інтересів не має.

Ці політичні маріонетки і шахраї борються лише за власні матеріальні інтереси або відпрацьовують чужі гроші. Україна для них жодною самодостатньою цінністю не є, вона для них – тимчасове місце дерибану. З тим самим успіхом вони могли б зібратися й в іншому місці, де ще є чим поживитися. За останні 15 років люди в цьому чудово переконалися. Справжня політика знову повернулася на кухні. Втім і це вже великий крок уперед – народ перестав шукати собі нового господаря.

Настав час народним масам перейти від пасивного очікування кращої долі до більш активної форми життя. Треба самим, на практиці, зайнятися проєктуванням майбутнього країни, нашої нації, сформулювати головну мету, поставити перед собою завдання, розробити стратегію розвитку країни. Самим знайти більш розумний і справедливий спосіб життя. Адже без такого загальнонаціонального стратегічного плану дій, ми знову будемо приречені на примітивну боротьбу за виживання. Потрібні цілі, система національних пріоритетів. Будуть цілі – буде проєкт, буде проєкт – обов'язково знайдуться люди, які ним зацікавляться, підтримають його. Буде напрацьовано форми реалізації політичної активності народних мас.

Хто має розпочати таку роботу? Загалом це – завдання наукової, культурної, політичної еліти нації, її загальновизнаних моральних авторитетів. На жаль, у високому розумінні цих понять, "таких немає". Серед науковців, можливо, й багато розумних людей, але високим патріотизмом і національною відповідальністю вони поки не горять. Переважно скаржаться на слабке фінансування. Безумовно, узагальнювати не треба, але голос науки має стати сильнішим. На заробітчан від культури годі й сподіватися, не тим зайняті їхні голови. Людям, які видають себе за політиків, такі поняття як "високий громадянський обов'язок перед народом", "жертовність в ім'я Батьківщини" теж мало зрозумілі. Бізнесмени як позитивні образи у людей відсутні. З моральних авторитетів у народній душі й досі залишається єдиний Тарас. Церква вже давно перетворилася на церковну організацію, а це – дві великі різниці. Тому на неї як на національну опору нині сподіватися важко. Марно намагатися щось варити на холодній плиті. Треба шукати сили вглибині народу... там є на генетичному рівні історична і національна свідомість, щире занепокоєння за долю країни. Там ще є висока духовність, там ще можуть щось говорити про історичну, політичну відповідальність. Важливо черпати сили з багатовікової історії нашого народу, його культурної спадщини, глибинних історичних традицій. На поверхні таких сил немає. Нагору піднялася лише пінка з клоунів, шахраїв і дрібних політичних самозванців, які метушаться у пошуках багатого господаря і не можуть визначитися: "еліта" вони чи "бомонд". Потрібен справді народний проєкт розвитку країни.

Цією статтею хотілося б розпочати широкий діалог з обговорення національних цілей, інтересів, їхньої пріоритетності, шляхів розвитку нашої країни, її майбутнього. Необхідно визначити, що треба зробити, щоби вивести Україну з глухого кута і зробити справді великою країною. Об'єктивні умови для таких планів у нас є, треба тільки правильно обрати шлях розвитку і рухатися ним. А вже сама робота на цьому шляху сформує справжню національну еліту: проростуть із народних глибин справжні науковці, культурні та громадські діячі, шановані у народі люди.

Програму "Як не треба" ми вже виконали, навіть "перевиконали". Настав час конструктивних ідей та ефективних дій.

Діалог наш відкритий, я пропоную відверту розмову про наше сьогодення, щоби знайти вихід із глухого стану, в якому опинилася вся держава.

Україна зараз перебуває в глибокій морально-правовій кризі. Наслідки цієї кризи – багатосторонні. Це і криза нашої економіки, і низький життєвий рівень нашого народу, і катастрофічна екологічна ситуація, і руйнування здоров'я нації, і загрозливі демографічні процеси, і безліч інших негативних явищ, що набирають силу в суспільстві. Причини цієї кризи глибокі, їх не одразу видно на поверхні. А те, що ми зараз називаємо "великою політичною кризою", – лише дрібний наслідок глибших внутрішніх негативних процесів. Джерела цієї кризи лежать не у 2004-му чи 2006-му роках. Вони набагато глибші й мають не тільки українське походження. В основі всіх кризових явищ – руйнування людської моральності та спотворення системи моральних і духовних цінностей, на яких базуються всі міжособові взаємини в країні. А далі вже по ланцюжку: мірилом людської гідності стали не любов до своєї Батьківщини та народу, не честь і відвага, а гроші. Економіка працює в інтересах не всього народу, а лише незначної купки людей. Нищать природу і здоров'я мільйонів людей лише для того, щоби хтось заробив на цьому гроші тощо. І цей процес назвати природним чи стихійним не можна. За ним стоять певні люди, їхня мораль, ідеологія, які з покоління в покоління руйнують основи здорового суспільства. Знищення суспільної моралі, спотворення духовних цінностей – не лише проблема нашої країни, це – проблема загальнолюдська, цивілізаційна. Це – проблема, так би мовити, боротьби добра і зла. Бо тільки в такому "королівстві кривих дзеркал" негідники, злодії, шахраї, люди, яким у порядному суспільстві ніхто й руки б не подав, вважатимуться великими особистостями, елітою суспільства. Ця думка лунає, може, доволі абстрактно... І не дуже, на перший погляд, прив'язана до щоденних людських клопотів, але наслідки каліцтва людських душ, з якими ми стикаємося щодня, на кожному кроці – реальні. Адже хто б у нормальному суспільстві вирубував дерева, нищив парки, дитячі майданчики лише для того, щоби заробити на цьому гроші? Хто будував би потенційно небезпечні виробництва для довкілля, від чого страждає стільки людей і насамперед діти? У нормальній країні таких лиходіїв було б покарано. Суспільство їх би знищило юридично і морально. У нормальній країні – так, а у нас, на жаль, – ні. Злодії нікуди не ховаються, їздять на дорогих машинах, живуть у розкішних квартирах, красуються по телевізору, вважають себе елітою суспільства, своїм прикладом калічать душі наших дітей. Тому головним гаслом відродження України має стати моральне і духовне відродження нації. Духовність, моральність мають стати головними символами нашої віри, а держава має максимально цьому сприяти. Це завдання здається дуже простим, але за своєю суспільною вагою воно є одним із найважливіших. Тільки суспільство, побудоване на фундаменті духовності, високої моральності, принципах справедливості, буде міцним і стабільним. Кожна людина має відчувати, що у житті все відбувається більш-менш правильно, справедливо. Що її заробітна плата стабільна і конкурентна, що чесною працею можна забезпечити нормальні умови життя для своєї родини, дати дітям гарну освіту... Що більш заможний сусід заробив свої гроші чесно, що багатій заробив свої статки завдяки таланту і великій праці, а не шахрайством або загалом у злочинний спосіб. Що всі нечесні люди, які порушили закон, мають понести невідворотне покарання.

Ще Платон писав у "Державі й законах" про принцип справедливості як про верховний для держави. Бо тільки в державі, де справедливість – не порожній звук, люди можуть і витерпіти, і працювати для спільної справи до втрати свідомості, бо вони знають, що всі зносять, всі так працюють. Нині ж про справедливість у країні у цілому можна розповідати лише у дитячому садочку, щоби над тобою не сміялися. Не хочеться вихваляти старі совдепівські порядки, але старші люди пам'ятають байки про те як Ленін або Дзержинський перебували у стані повного виснаження, їм приносили продукти, а вони їх віддавали у дитячі будинки. Може, й байки, але люди в них вірили. Бо почуття справедливості в людських душах ще жило, і його можна було застосувати як до простої людини, так і до державника. А нині у нас мільйони дітей недоїдають, хворіють, а верховні чинуші думають про те, як витратити мільйони народних грошей на переїзди у нові апартаменти, на нові літаки... лікарню у Феофанії для себе знов-таки осучаснити... і ще багато інших забаганок, про які ми навіть і не здогадуємося. І так по всій країні.

Влада настільки захопилася особистим облаштуванням, що не бачить соціального конфлікту в суспільстві, що назріває. Нині динаміка зростання напруги набагато перевищує ту, що була за "раннього" Л. Кучми, і соціальний вибух може бути неабиякого тротилового еквівалента, що будь здоров! Як казав наш земляк В. Даль: "Народ як хмара, в грозу все вийде!". Тому народ, ЗМІ повинні відстежувати, всенародно оголошувати і карати кожне заступництво влади за норми закону і моралі. Тільки тоді в нашій країні відбудеться переоцінка цінностей, буде відновлено духовність, високу моральність, справедливість. Майбутнє країни – за титанами духу, а не за жадібними, дрібними і малоосвіченими людинками, які тільки й думають про те, де б ще чогось хапнути у народу.

Ще однією складовою у відновленні духовності народу є подолання розірваності нашої національної традиції, засміченості історичної свідомості людей. Ми повинні повернути до розуму і душ наших людей справжню героїчну історію українського народу. Ця історія налічує не одне тисячоліття. Ми стояли біля джерел земної цивілізації. Нам є чим пишатися. Ми маємо пильно і критично переглянути нашу історію, відкинути все сміття, яке там накопичилося. Історія має постати цілісною, безперервною, правдивою, з усіма нашими перемогами й поразками... такою, якою вона була насправді. Ми знаємо, що періоди злету нашого народу чергувалися з періодами занепаду. Пригадайте давню трипільську культуру, славу кіммерійців, велич Русі з її видатними державними діячами такими, як князі Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, перемоги десятків тисяч великих народних патріотів часів Козаччини. Впродовж тисячоліть ми прагнули впливати на довкілля, воїни Русі ходили в далекі морські походи Чорним і Середземним морями. Ми пам'ятаємо, що раніше Чорне море загалом називали Руським. Наші дружинники приєднали до Києва величезні північно-східні території. Але через вкрай бурхливі та несприятливі історичні обставини, справа доходила і до справжньої руїни у власному краї. Попри нашу тисячолітню історію ми мали дуже мало спокійного історичного часу, щоби тихо відстоятися, перейнятися єдиним духом. Проте народ вистояв, зберіг свою культуру, традиції і продовжував свій історичний рух.

Красиві слова можна було б продовжувати писати, але постає питання: чому ж ми тоді не перші, чому, за всіх наших історичних заслуг, пасемо задніх? Складне питання. Я не беруся на нього давати вичерпну відповідь. Багато причин вплинуло на нашу історію. Ми розслабилися, стали більше поважати чуже, ніж своє рідне, ми стали забувати, хто ми є і звідки родом, стали більше покладатися на зовнішнє керування тому, що коли тобою керує чужий, а не твій колишній сусід, – жаба не так душить, і багато інших чинників, що зіграли свою негативну роль.

Тому відновлення у свідомості наших людей найкращих національних традицій, історичної пам'яті залишається одним із найголовніших завдань. Наша історична, духовна, культурна спадщина має жити в голові та у серці кожного громадянина.

Цю низку проблем і завдань можна було б продовжувати, але постає питання: хто це все робитиме? Хто стане тим мотором, який перетворить народні очікування на енергію дій? Де ці рушійні сили? Хто суб'єкт таких перетворень? Коли озирнешся навколо, бачиш, що охочих не так і багато. Ні, поговорити є, а от практично щось зробити – ні. Влада, яка за це і гроші народні отримує, теж мало для такої роботи придатна. Немає для цього в неї внутрішньої мотивації. Поки жоден державний орган: ані парламент, ані президент, ані Кабінет Міністрів, ані суди, ані влада на місцях не відображають адекватно інтереси громадян. По суті, влада в країні практично відсутня. Величезний державний адміністративний апарат є, а влади немає. Бо влада – це добровільне визнання людьми керівних функцій за певними державними органами. Владу в країні, знизу доверху, делегують прості громадяни. А ось такого делегування якраз і немає, бо немає до державних органів народної довіри. Не з професійної причини, а з суто моральної. Поки народ владі не потрібен. Народ це прекрасно відчуває і не довіряє їй. Влада ж вважає себе цілком самодостатньою. Ця самовпевненість дещо похитнулася у 2004 році, але зараз усе стало на круги своя. За зовнішньою псевдодемократичною атрибутикою, у формі мітингового спілкування "з людьми", знову ж таки проглядається повна зневага до них. Тому і відсутній конструктивний діалог державного апарату з народом. І як результат – ми постійно бачимо створення по всій країні протестних акцій у вигляді наметових містечок, пікетів із перекриттям доріг, голодування тощо.

Сьогодні відсутній ані дієвий, зрозумілий простим людям механізм взаємодії державного апарату і народу, ані бажання у влади служити народу. Конституція, політреформа, ухвалена у 2004 році, регулюють в основному відносини Президента, Парламенту і Кабінету Міністрів, а потрібна політреформа, яка б регулювала, переважно, стосунки між владою і народом. Багато разів слова про відкритість влади, про участь громадськості в ухваленні владних рішень, декларовані на минулих президентських виборах, так і залишаються порожніми. У житті цього немає. Немає у влади практичної необхідності враховувати інтереси громадян. Для цього потрібні або високі моральні якості державних службовців, помножені на почуття обов'язку, або ефективні механізми впливу народу на владу. Поки що – ні першого, ні другого.

Розрив між деклараціями і практичними діями влади дедалі зростає. Влада все більше покладає надії на адміністративний ресурс. Люди живуть в умовах повного відчуження від влади. Якщо у цивілізованих країнах народ живе не так і погано завдяки державі, то наші люди виживають усупереч державі. Чому так відбувається? Насамперед тому, що у владних кріслах – люди, моральність і життєві ідеали яких сформувалися в умовах, коли владу делегував їм не народ, а керівництво згори. І тільки перед останнім вони мали б тримати відповідь. Народ же був в їх руках лише знаряддям для виконання волі керівництва. Почуття обов'язку, справедливості, так само як і державна культура загалом, відсутні у національному масштабі. Тому чекати від наших чиновників іншої поведінки наївно. Вони не можуть інакше. Вони позбавлені поваги до людей. Це – люди з колишнього життя. Їх можна змінювати місцями, але від цього ані ставлення до людей, ані сума хабарів не зміняться. Не народжуватимуть вони нові ідеї, не потрібна їм і нова Україна. Навіщо щось змінювати, якщо вони й так непогано почуваються у своїх кріслах, а якщо добре прогнуться, то отримають більш ласий шматок. А якщо й замислюватимуть якісь реформи, то лише в режимі імітації – словесного пилу трохи більше, але щоб суть залишалася старою. Адже більшість службовців дивляться на свою посаду не як на можливість зробити щось велике для народу або країни, а як на засіб досягнення своїх особистих егоїстичних інтересів. А для цього нічого змінювати не треба. Це смертельно небезпечно для них.

Народу немає на кого спертися, немає до кого звернутися по допомогу. Наші, так звані, політичні партії в житті народу також жодної практичної ролі не відіграють. Відсутні вони: по телебаченню – є, а всередині народу – немає. Верхівкові вони всі, бо створювалися зверху, під конкретних персон, з єдиною метою – слугувати трамплінами для десантування "потрібних людей" у депутатські крісла. Єдина була громадсько-політична організація, яку створювали знизу, з народу, – РУХ, але і його керівництво успішно розвалило. Сиділи рухівські вожді роками беззмінно у Верховній Раді та згадували про народ тільки тоді, коли знову, на черговий термін, треба було прохідний квиток у Раду отримати.

Усе б нічого, але згідно з нинішніми законами у руках цих "потрібних людей" опинилася доля країни та людини. Вони, ці люди, вказують нам як жити. А ось за якими законами житимуть вони, залишається тільки подивитися. Втім, всупереч цьому з державними органами країни треба буде працювати. Адже в руках влади зосереджено всі необхідні нам фінансові та адміністративні ресурси країни. Щоби хоч трохи від неї чогось добитися, треба створити дієві механізми народного контролю і впливу населення на роботу всіх державних органів. По можливості владу, що існує, треба змусити слугувати суспільству. Це – завдання мінімум. Завдання максимум – за роботу треба братися самим. Для цього вже зараз необхідно налагодити ефективні канали зв'язку в суспільстві, зайнятися його самоорганізацією, напрацьовувати правила і досвід місцевого самоврядування. Громадська, справжня політична діяльність мають стати невіддільною частиною нашого суспільного життя. Адже або народ візьме на себе владу в країні, або ним знову керуватимуть інші. Наш сумний історичний досвід тому підтвердження. Треба об'єднуватися, треба вилазити зі своєї "крайньої хати". Час іде і треба поспішати, бо попереду – проблема виборів Президента країни, депутатів до Верховної Ради. Чи готові ми зараз до них? Ні. Знову будемо спати? Знову обиратимемо менше зло? Досить! Треба об'єднуватися, разом думати як розбудити народ, навколо чого його згуртувати, що робити?

Треба зрозуміти, що наш спосіб життя і система цінностей руйнують не тільки народ, а й саму державу. На мій погляд, визначальною ідеєю держави має бути ідея морально-етичного відродження України. Головною у державі має бути Людина – людина з великої літери. Треба зрозуміти, що тільки освічена людина в державі може самостійно розв'язувати всі питання, що виникають. Зрозуміти, що замість нас наше питання ніхто не вирішить. Якщо не буде пріоритету професіоналізму, то руйнування держави відбуватиметься прискореними темпами, і ми разом втратимо свій історичний шанс побудови великої України.

P. S. Вибори депутатів Верховної Ради, вкотре призначені нашим Президентом, укази якого ніхто не виконує і виконувати не збирається, ще більше загострять проблему в суспільстві. Надія лише на себе.

Статтю опубліковано в газеті "Голос України", яку наші блогери не всі читають.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.