КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА ВІЙНИ
Культура ніколи не може бути осторонь війни. Ніколи не буває так, що в країні іде війна, а культура знаходиться поза війною. Культура, якщо це справжня культура, зобов'язана воювати у війні на боці осмисленості, перспективи, всезагального добра.
Досить довго багато діячів культури намагалися бути осторонь – осторонь Майдану, осторонь війни Росії з Україною, повсякчас роблячи вигляд, ніби вони не беруть участь в цьому конфлікті, ніби вони вищі за це в їхньому розумінні дрібне протистояння.
Так не може бути. Бо протистояння російського імперського режиму та українського революційного режиму не є дрібним протистоянням. Протистояння свободи, доброї волі українських волонтерів та милосердя української громади з імперською кабалою, злою волею російсько-терористичних бойовиків та істеричною агресією зомбованої частини російської громади – не можна назвати дрібним протистоянням.
Немає сенсу бути над сутичкою добра і зла. Потрібно вибирати бік. Для торжества зла потрібно лише наша відмова від добра. Бути над сутичкою добра і зла це бути на боці зла.
Культура війни принципово інша, ніж культура миру.
В культурі війни неможливо залишитися осторонь. Або ти на боці імперської культури – і тоді ти проти України, яка веде антиколоніальну війну. Або ти на боці постколоніальної культури – і тоді ти твориш нову постколоніальну Україну.
Війна це завжди "або те – або інше". Війна це завжди диференційована культура. Тільки закінчення війни дає шанс повернутися до схеми "і те – і інше". Тільки мир дає шанс мультикультуралізму та культурній толерантності. Але мир потрібно ще завоювати.
Отже культурна політика війни побудована на диференціації "або – або", де культурний діяч має зайняти свою місце, має виробити свою позицію, має публічно заявити сою позицію.
Ворог українською культури – не російська культура, а імперська культура, штучно сконструйована путінським режимом. Другом української культури є ліберальна російська культура.
Вороги українських митців не російські митці, а ті російські чи іноземні культурні діячі, які прямо чи опосередковано підтримують путінський режим. Другом українських митців є російські чи іноземні культурні діячі, які зреклися путінського режиму, які не підтримують імперську культуру.
Така позиція українських митців безумовно породжує втрати: втрати колишніх друзів, які не змогли зробити вибір, заплуталися або піддалися ворожій пропаганді; втрати доходів у бізнесі, який був тією чи іншою мірою зорієнтований на колишню дружню сторону, а тепер вже ворога; втрати творчих колаборацій, союзів та співробітництв, в складі яких є ті, хто підтримує путінський режим.
Війна без втрат не буває. Якщо Україна несе втрати своїх громадян на фронтах російсько-терористичної війни, то українська культура неодмінно несе втрати на культурному фронті. Ці втрати потрібно прийняти як громадянський обов'язок.
Митець це щонайперше громадянин. Якщо митець не громадянин, то в ситуації революції та війни він має публічно відцуратись не від держави, а від вітчизняної громади, а це, так чи інакше, призведе до втрати його громадянським чином активованої аудиторії, до його власної дезорієнтації, депресії, прострації. А це завжди на шкоду творчості.
Що таке культурний фронт для кожного митця України?
Український культурний фронт це диспозиція вибору культурних митців, де відбувається диференціація зразків, еталонів, норм та стереотипів поведінки щодо опозиції "імперська культура – постколоніальна культура".
Цей фронт проходить на рівні зміни еталонів: від пострадянських та російських еталонів – до світових і зокрема європейських еталонів.
Цей фронт знаходиться на рівні зміни онтології нормотворення: від сприйняття норм ззовні, тобто від відтворення норм – до творення нових норм, тобто до конструктивного нормування наново та перенормування наявних малозмінних норм.
Цей фронт також знаходиться на рівні зміни набору зразків: від орієнтації на пострадянські зразки – до інноваційних власних культурних зразків, зокрема також традиційних і самобутніх, але значною мірою зорієнтованих на світові зразки і світову культуру.
Цей фронт знаходиться на рівні зміни стереотипів поведінки: від поведінки, що задається імперською державою, тобто згори, з центру, від влади – до поведінки, що випрацьовується публічно всередині української громади.
Якщо культурний продукт українського митця активно сприймає українська громада, то такий продукт в принципі може бути сприйнятий будь-де в світі. Якщо культурний продукт українського митця українська громада не сприймає, то або митець має на це зважати і відмовитися від трансляції культурного продукту, або стати вигнанцем української громади – втратити її довіру, її підтримку і зрештою державну ліцензію, зв'язок з державою. Саме така суть орієнтації української культури в часи війни.
Якщо ж митець бажає робити вигляд, що він на боці української громади чи що він підкоряється державній культурні політиці в ситуації війни, але насправді він буде "тримати дулю в кишені", то така позиція, рано чи пізно, приведе його саме до громадянського конфлікту.
Культурний фронт мистецтва є боротьбою за нову ідентичність. Завжди, в будь-якій країні, в будь-які часи, в будь-яких умовах. Саме тому ідентифікаційний вибір для митця є не просто особистісним, це також професійний вибір, творчий вибір, а також вибір між різними типами і спрямуваннями культурного продукту.
В мистецтві приховати свою ідентичність неможливо. Мистецтво завжди побудоване на ідентичності. Ідентичність безпосередньо впливає на мотивацію творчості і на активність сприйняття аудиторією культурних продуктів. Якщо митцю ще можна обдурити самого себе, то аудиторію обдурити дуже складно. Аудиторію можна дурити недовго і в якихось непринципових речах. В принципових речах і довго аудиторію дурити не вдасться.
Громадянська лояльність митця не означає автоматично його творчого лідерства. А творче лідерство не завжди означає громадянську лояльність. Коли настає час вибирати, потрібно визначатись.
Неефективно творити в рабстві. Нічого хорошого всередині колоніальної ідентифікації створити неможливо, особливо коли приходить кінець імперії. Творчий потенціал неодмінно падає від колоніального вибору митця на користь вмираючої імперії.
Стаючи вірним псом імперії, втрачаєш повагу свого колоніально поневоленого народу. Та й імперський режим ніколи не поважатиме за це. Бо імперський режим ніколи нікого з колоніальних митців не поважає інакше, ніж поставивши собі на службу – особливо агресивний та істеричний імперський режим, який дивиться в минуле і прагне реваншу у теперішньому.
Отже культурний фронт сьогодні проходить через розум, серце і душу кожного митця. Цей фронт зрештою визначається самоідентифікацією митця – він на боці колоніалізму чи він на боці свободи від імперії.
Яка має бути культурна політика української держави?
Культурна політика держави в ситуації війни має бути побудована на ідентифікаційній диференціації культурних продуктів, митців, аудиторії, культурних середовищ та базових культурних процесів (науки, мистецтва, освіти, дитячого виховання).
Держава прямо і безпосередньо має підтримувати культурні продукти, які спрямовані на утвердження постколоніальної ідентичності. Держава має сприяти митцям, які не є носіями колоніальної свідомості. Держава має активно формувати постколоніальну аудиторію в країні. Держава має сприяти організації власних культурних середовищ, що не залежать від зовнішніх ресурсів, традиції, концепцій, підходів. Держава має підтримувати базові культурні процеси всередині постколоніальної ідентичності, ведучи війну з імперською культурою всіма засобами – культурною політикою, інформаційною політикою, освітньою політикою.
Саме тому митецькі об'єднання, видавництва, телеканали, наукові установи, учбові заклади – все те, чим опікується держава, мають бути зосереджені на просуванні постколоніальної громадянської ідентичності.
Така культурна політика української держави має повну легітимність у очах української громади. Політика держави під час війни це по суті політика української громади.
Один телеканал якось вирішив піддати сумніву уважність української громади, а тепер виглядає дуже невпевненим у своєму майбутньому. Саме тому можна порадити митцям, видавництвам, митецьким об'єднанням, телеканалам, науковим установам та учбовим закладам не гратися з українською громадою у несвідому поведінку, невизначеність, позицію "над сутичкою" та "тримання дулі в кишені". Це програшна громадянська позиція і це програшна культурна позиція.
Пряме послання до власників підприємств культурного виробництва – зважайте на культурну політику держави, бо в ситуації війни через вашу неуважність вона може перетворити вашу капіталізацію на нуль.
Держава Україна має розпочати творення нової постколоніальної культури. Причому ставлячи так завдання, ми маємо розуміти обмеженість такої позиції. Той, хто творить постколоніальне, завжди негативно залежить від імперії. Тому така позиція добра лише як стартова, але не більше.
Найбільш вигідна позиція творчості має виходити на принципово нові ідентичності – де вже немає згадки про імперію та постколоніальні стосунки.
Отже нова вільна конструктивна мережева ідентичність – ось за що має іти культурна війна.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
