Сергій Дацюк Філософ

ЧИ МОЖЛИВА СПІЛЬНА КОЛЕКТИВНА ПАМ'ЯТЬ УКРАЇНЦІВ?

12 грудня 2018, 12:46

Колективна пам'ять це диктатор, оскільки вона дуже часто змушує пам'ятати те, що варто забути, і забувати те, що варто пам'ятати. Сама сила колективної пам'яті полягає у жорсткому виборі лише двох альтернатив – пам'ятати чи забути. У неї немає середньої позиції, хоча носії колективної пам'яті – здебільшого посередності.

Колективне пригадування керується певними умовами, свідомо вибраними установками чи навіть несвідомими схильностями. Почнемо зі схильностей.

Емоціоналізація колективної пам'яті криє в собі головну проблему – переважання негативної енергетики над позитивною. Люди, що схильні любити, шанувати, толерувати, примиряти, завжди скупіші у прояві емоцій, бо фанатизм у цьому швидко переводить їх на бік негативних емоцій.

Люблячий фанатик дуже швидко обертає свою любов до когось або до чогось на ненависть до інших, хто не любить об'єкт його любові. В емоційному плані емоції ненависті, заздрості, ревності та помсти завжди більш сильніші, ніж емоції любові, пошани, толерування, примирення.

З одного боку – колективна пам'ять це лише те, що болить. З іншого боку – колективна пам'ять це відрефлексований досвід, який вже пережив свій біль.

З одного боку, на колективну пам'ять мають право лише жорстко організовані та ідеологізовані спільноти. З іншого боку, на колективну пам'ять має право договірна спільнота.

З одного боку, колективна пам'ять будується лише на усуспільнених уявленнях про спільне минуле, тобто колективна пам'ять відірвана від колективної уяви. З іншого боку, колективна пам'ять виникає лише на основі колективної уяви, на основі також образів майбутнього.

Друга проблема колективної пам'яті полягає у невизначеній в суспільній свідомості суб'єктивації меморанта, тобто носія колективної пам'яті. Адже хто є носієм колективної пам'яті – народ, нація, громада?

Вибір носія, по суті є вибором ступеню емоціоналізації.

Це дуже важливий момент – не вибір суб'єктивації породжує емоціоналізацію, а, навпаки, суб'єктивація підбирається під ту чи іншу емоціоналізацію. Тобто, люди певної психічної організації вибирають як спільноту для своєї ідентифікації – або народ, або імперію, або націю, або громаду.

Більш емоційні та стихійно соціально активні люди вибирають націю. Менш емоційні і більш пасивні люди вибирають народ. Більш схильні до підпорядкування та належності до чогось єдиного і великого вибирають імперію. А люди з врівноваженим емоційним інтелектом і раціональним чином самі соціально активні вибирають громаду.

Самі по собі – ні народ, ні нація, ні громада не є індивідуально активними, щоб кооптувати у сферу своєї колективності того чи іншого свого члена, якщо мова звичайно не йде про імперію. Вочевидь інституціонально, тобто за допомогою освіти чи пропагандою у ЗМІ це можна якось трохи змінити, але не принципово.

Відтак і колективне пригадування з різними суб'єктиваціями є різним.

Мовчазна, пасивна, спрощена, незадоволена пам'ять народу. Народ як випадково збірна спільнота території, упокорювана владою, пам'ятає лише те, що йому дозволяють пам'ятати – або колонізатори, або правлячий чи навіть привілейований клас. Зокрема народ пам'ятає найбільш погане і найбільш хороше. Тому в колективній пам'яті народу – великі прогалини. Пам'ять народу – це державна пам'ять, і вона в принципі не може бути інакшою. Імперія лише доводить цю тенденцію до абсолюту.

Спокійна, глибока, осмислена пам'ять громади. Такою пам'ять громади постає в республіці як структурах громадянського суспільства, де прислуховуються до інтелектуалів. Тобто саме прошарок інтелектуалів формує цю виважену і зорієнтовану на перспективу пам'ять.

Агресивна, ненавидяча, підозріла і розкольницька пам'ять націоналістів. Така пам'ять виходить з того, що нація живе відмежуванням від чужих і експансією щодо невизначених, і хто не піддається експансії, для націоналістів – підозрілі. Пам'ять нації зосереджується на обра́зах, втратах, провинах з минулого та помсті за них в теперішньому винуватцям і на бажанні переробити всіх під свої уявлення.

Звичайно колективна пам'ять більшості якої-небудь країни є контамінацією колективної пам'яті цих меморантів. В чистому вигляді вони існують не завжди, але доволі часто. Колективна пам'ять народу не вимагає чіткого розмежування, вона завжди спрямована на еклектичне поєднання. Але імперія, нація та громада розмежовуються доволі суттєво.

Третя проблема виникає, коли різні типи колективної пам'яті зустрічаються в конфліктах різних типів колективностей. Оскільки народ зазвичай пасивний і в конфліктах участі не бере, то конфліктують колективні пам'яті імперії, нації та громади.

Для нації колективна пам'ять має бути побудована на мовно-культурних і експансіоністських чинниках і коли вона зустрічається з іншою експансією, наприклад, наднаціональною імперською, вона розколює суспільство і приводить його до війни.

Громада існує через договірну колективну пам'ять. Договір це певна установка на згоду і результат цієї згоди, який породжує особливу дворівневу ідентичність – громаду та республіку, де республіка домовляється про більш загальні, більш масштабні, більш перспективні речі.

Договірні спільноти громади описують свою історію і переживають свій біль, але в договірну колективну пам'ять республіки вони мають закладати лише відрефлексований досвід для коммеморативної угоди і республіканської згоди. Ніякої єдності і ніякого тоталітаризму.

Договірні спільноти – громади-республіки – не є пасивними щодо свого захисту, вони теж протиставляються тим, хто не входить до договору, але вони діють на основі принципу недомінації, домовляння, переконання, процесуальної згоди, раціональної стратегії захисту.

В цьому сенсі, найперспективніше будувати колективну пам'ять на договірних засадах громад через відрефлексований досвід республіки. І українські націоналісти, як і російські імперіалісти, хоч і по різні боки барикад, однаково заважають.

Для громади колективна пам'ять має бути договірною, базованою на інтелектуальних конструктах. Але справа в тому, що ані імперці, ані націоналісти ні з ким домовлятися не збираються.

Правда щодо них різні стратегії у республіканців – імперців знищити чи поглинути, а націоналістів переконати і домовитись з ними.

Щоб це зрозуміти, нам потрібно більш детально розглянути введене П'єром Нора поняття "коммеморації". В цьому сенсі я буду розвивати теорію "коммеморації" Нора, тому що в своєму наявному вигляді вона не дозволяє навіть приблизно розуміти те, що відбувається в Україні.

Коммеморація та контр-коммеморація

Ми будемо розглядати проблему усуспільнення колективної пам'яті (коммеморації) з різних моделей колективної пам'яті (меморацій), які початково належать меншинам пам'яті (П'єр Нора). До речі, сам Нора не розрізняв негативну коммеморацію як негативну спільну пам'ять чи взагалі відмову від пригадування якихось подій і власне контр-коммеморацію як протистояння різних меморацій, які претендують на спільну коммеморацію.

Меморація є вибіркове колективне групове пригадування, яке доводиться до певної моделі колективної пам'яті деякої меншини. Коммеморація є процес модельного усуспільнення задля всього суспільства, який відбувається після, на основі і у зв'язку з вибірковим колективним пригадуванням.

Зверніть увагу, що в процесі усуспільнення колективного пригадування конфліктують між собою зовсім не меморації, яким байдуже до інших меморацій, бо над ними не надбудовано ще ніякого рефлексивного установчого процесу. Конфліктують між собою саме коммеморації, бо вони виникають всередині рефлексивної установки на спільну колективну пам'ять. Тобто конфліктують різні способи процесу усуспільнення колективної пам'яті, бо вони роблять це ідеологічним чином: оскільки конфліктують їх ідеології, то конфліктують і моделі колективної пам'яті, що намагаються створити-усуспільнити ці ідеології всередині колективної пам'яті.

Одні (націоналісти, комуно-соціалісти та імперці) наполягають на виборі лише власної меморації як основи для коммеморації. Інші (народ) згодні на еклектичну коммеморацію з різних меморацій, яку має виконати держава, але сам народ не мусить дотримуватися якоїсь спільної меморації. Ще одні (громада) погоджуються на рефлексивне конструювання та наступний договір про коммеморацію з різних контр-коммеморацій.

Отже, на відміну від Нора, я жорстко розрізняю меморацію як колективну пам'ять здебільшого меншин, та коммеморацію, тобто групову пам'ять з установкою на усуспільнення. Тобто меморація – певна групова, ще не усуспільнена, модель колективної пам'яті – протиставлена коммеморації – моделі спільної колективної пам'яті. В процесі різного усуспільнення, тобто в процесі виникнення різних коммеморацій, вони протиставляються одна одній як контр-коммеморації. При цьому договірна коммеморація конструюється не з меморацій, а вже з контр-коммеморацій. Тобто це головний момент того розвитку теорії "коммеморації", який я пропоную.

Якщо пригадування до рівня меморацій має здебільшого груповий характер (інтелектуали, певні активні соціальні групи, наприклад, націоналісти, комуністи, імперці), то коммеморація має об'єднавчий надгруповий, здебільшого загальносуспільний, характер. І тут проблема виникає у ідеологічному розумінні простору об'єднання: народ-держава, нація-національна-держава, піддані-імперія, громада-республіка.

Отже всі меншини чи групи меморацій постають як контр-коммеморанти, тобто усуспільнена пам'ять яких протистоїть іншим способами усуспільнення і не згодна домовлятися з ними (як от наприклад, націоналісти, комуністи та імперці). І лише громада, яка разом з іншими громадами творить республіку, здатна творити коммеморацію без контр-коммеморацій.

Процес коммеморації – усуспільнення колективної пам'яті – відбувається у структурах різного змісту. Перехід від меморацій до коммеморацій в Україні є особливо драматичним. Причому Україна є нажаль найліпшим з об'єктів для дослідження такого розшарування коммеморацій. Отже колективна пам'ять існує у нас в настільки різних проявах, що саме на такому об'єкті дослідження як України лише і можна розвивати теорію коммеморацій (у множині).

Ось коммеморативна картографія України.

Інституційна коммеморація: (джерело – народ, суб'єкт – держава (влада), носії – піддані, спосіб – інституційний диктат, операціональний процес – примус, цільова якість – єдність, простір спільності – самостійна Велика Україна безвідносно до політичного режиму, стану інтелекту та стану свободи, установка – на меморацію з еклектичною коммеморацією).

Націоналістична коммеморація (джерело – нація, суб'єкт – організації націоналістів, носії – національно свідомі, спосіб – нав'язування в структурах громадянського суспільства, операціональний процес – домінування, цільова якість – свійність, простір спільності – самостійна нація з націоналістичним домінуванням безвідносно до єдності Великої України, до стану інтелекту, до свободи, установка – на контр-коммеморацію).

Комуно-соціалістична коммеморація (джерело – клас, суб'єкт – партія як авангард класу, носії – класово свідомі, спосіб – диктатура класу, операціональний процес – домінування, цільова якість – класова солідарність по всьому світу, простір спільності – соціалістична Велика Україна безвідносно до її самостійності, стану інтелекту та свободи, установка – на контр-коммеморацію).

Імперська коммеморація – Австро-Угорська та Російська (джерело – імперія, суб'єкт – організації імперського спрямування, носії – піддані (або імперці), спосіб – колоніалізм, операціональні процеси – дійсні чи уявні війна, окупація, поневолення, цільова якість – імперська велич, простір спільності – Україна в дійсному або уявному просторі імперії без свободи зі специфічним інтелектом, установка – на контр-коммеморацію).

Договірна коммеморація (джерело – громада, суб'єкт – інтелектуали, носії – громадяни, спосіб – договір, операціональний процес – переконання та домовляння, цільова якість – згода, простір спільності – самостійна Велика Україна як республіка зі свободою, інтелектуалізмом і вільною самоорганізацією громад, установка – на нетрайбалістську та нееклектичну коммеморацію). Договірна коммеморація не підтримуються сьогодні ні народом, ні владними інституціями, ні націоналістами, ні комуністами, ні імперцями обох імперій.

Як бачимо, визначальним для договірної (або республіканської) коммеморації є самостійна республіка Велика Україна з дійсними свободою та інтелектуалізмом. Інституційна коммеморація не обстоює свободу та інтелектуалізм у Великій Україні. Націоналістична та комуно-соціалістична коммеморації є трайбалістськими, тобто такими що невідворотно розколюють суспільство, не сприяють його єдності у Великій Україні, не сприяють його свободі та інтелектуалізму. Імперські коммеморації взагалі сепаратизують суспільство, оскільки Велику Україну практично неможливо відродити в імперській парадигмі. Лише договірна коммеморація республіканського спрямування з громадою як самоорганізацією у стані свободи та інтелектуалізму мають найбільшу перспективу.

Коли П'єр Нора говорив про пам'ять меншин, то цього було замало для розуміння процесу коммеморації, бо жодна з меншин не може претендувати на коммеморацію так, щоб вона уникнула контр-коммеморації. Лише громада, яка не є меншиною, яка є мікро-моделлю всього суспільства, може уникати контр-коммеморацій і претендувати на республіканську договірну коммеморацію.

Отже проблемою коммеморації в Україні є найменшою мірою комуно-соціалізм (через декомунізацію), явно виразні контр-коммеморації націоналізму та російського імперіалізму, а також явна інтелектофобія з еклектикою інституційної коммеморації, яка хоч не є контрарною, але змушена опинятися під впливом постійного протистояння двох контрарних і трайбалістських коммеморацій – російсько-імперської та націоналістичної.

Окрім цього існують прямі наслідки контр-коммеморативного конфлікту між російською та австро-угорською імперськими контр-коммемораціями – це маргінальні їх прояви як так звані сепаратні меморації, що прямо та публічно відмовляються від коммеморації задля Великої України і пропонують лише контр-коммеморацію дійсної чи уявної імперій.

Сепаратна меморація "Новороссии" є дійсною спробою Росії відродити імперію, де б Велика Україна чи хоча б значна її частина була би колонією Росії. Ця меморація перестала претендувати на коммеморацію, відтоді як так чи інакше почала приводити до війни та публічно знищувати уявлення про Велику Україну.

Другою, менш очевидною і значною мірою як реакція на першу, але так само маргінальною імперською, є Зазбручанська сепаратна меморація – уламок Австро-Угорської імперії, що розглядає себе окремо від Великої України і тяжіє до зазбручанського сепаратизму в разі, якщо Росія поглине решту України. Тут мова йде поки що скоріше про уявну імперію (процес конституйовано у виданні "Збруч" для Галичини та у вигляді угорського сепаратизму на Закарпатті).

Отже коммеморація як усуспільнення пам'яті з точки зору джерел, суб'єктів, носіїв, базового процесу, способу, операціонального процесу, простору спільності, цільової якості та установки не є простим однокроковим процесом. Коммеморація, на яку претендують деякі частини суспільства, породжує контрарні моделі, які виступають як контр-коммеморація, тобто як конкурентні моделі коммеморації.

Для конфліктів колективної пам'яті використовуються контр-коммеморативні точки розмежування: історичні періоди та історичні структури. Для зв'язування, з'єднання, сполуки контр-коммеморацій використовуються історичні особи та історичні структури. Отже існують способи роз'єднання контр-коммеморацій та їх зв'язування – і те, і інше, є власне процесом "рекоммеморації".

Рекоммеморація

Рекоммеморація це продовження процесу коммеморації, який зазнав проблем через протиставлення контр-коммеморацій. Інакше кажучи, процес рекоммеморації не виникає як установка колективної пам'яті з самого початку. На самому початку, коли існує набір меморацій різних суспільних груп (меншин пам'яті), виникає процес коммеморації. Лише потім, коли виявляється, що коммеморація у різних груп теж різна, що кожна з них налаштована проти інших коммеморацій, з'являється власне необхідність рекоммеморації. Причому процес рекоммеморації оперує уже контр-коммемораціями, а не мемораціями.

В процесі рекоммеморації ці контр-коммеморації протиставляються, селективно співвідносяться, селективно або повністю поєднуються, селективно або повністю роз'єднуються. Якщо в процесі рекоммеморації відбувається селективне поєднання деяких контр-коммеморацій на об'єкті деякої стійкої спільноти більшості, то мова може йти про договірну або республіканську рекоммеморацію.

Сам Нора підозрював, що у процесі коммеморації все не так просто. Проте він вочевидь не послуговувався Україною як об'єктом глибокого теоретичного дослідження, де виникає драматичний процес коммеморації. В Україні ми маємо всю складну структуру виникнення багатосторонніх конфліктів і спроб їх залагодження щодо колективної пам'яті.

Відтак ось повна схема процесів колективної пам'яті. Активні меншини колективної пам'яті створюють свої меморації. Щоб сприяти їх закріпленню у суспільстві, вони вдаються до спроб зробити колективну пам'ять меншості колективною пам'яттю більшості. Відтак перебування кожної суспільної групи у множинні меморацій інших суспільних груп призводять до усвідомлення необхідності спільної колективної пам'яті – коммеморації. Різні спроби усуспільнення колективної пам'яті як множини коммеморацій різних суспільних груп на основі вже їх ідеологій призводять до конфліктів між ними – так виникають контр-коммеморації.

Оскільки ідеології засновані на цінностях, а поєднати різні цінності неможливо, контр-коммеморації поєднується селективно або не поєднуються зовсім. Деякі контр-меморації підлягають поєднанню, деякі підлягають відчуженню, таким є процес рекоммеморації. Процес договірної рекоммеморації є бажаним, але до нього можуть вдаватися лише перед лицем повної втрати спільності країни-території-держави. Проте іноді навіть перед цією загрозою не роблять жодних інтелектуальних зусиль.

Ось рекоммеморативна картографія України.

Найпотужніші конфлікти розгортаються між контр-коммемораціями: 1) між українською інституційною та комуно-соціалістичною коммемораціями (весь період СРСР і початок незалежної України); 2) між українською інституційною та імперсько-російською коммемораціями (період 1991-2018 рр.); 3) між націоналістичною та комуно-соціалістичною коммемораціями (період 1941-1953 рр.); 4) між націоналістичною та імперсько-російською коммемораціями (період 1917-1922 рр.).

Порозуміння різні учасники коммеморації намагаються досягти: 1) між націоналістичною та українською інституційною коммемораціями (Петлюра, Бандера, українські ополчення-армія); 2) між комуно-соціалістичною та російсько-імперською коммемораціями (Сталін, Друга світова війна); 3) між націоналістичною та зазбручанською коммемораціями (культурні структури, релігійні структури, Шептицький); 4) між договірною та інституційною коммемораціями (нинішній процес переосмислення колективної пам'яті).

Поки що в Україні відсутнє теоретичне бачення рекоммеморації, проте власне процес рекоммеморації відбувається стихійно, на основі окремих концептів колективної пам'яті. Відтак в Україні відбувається селективна рекоммеморація.

Ми маємо поставити важливе питання селективної рекоммеморації: чи існує історичний період, на якому ми можемо побудувати договірну рекоммеморацію?

Найкраще тут підходить звичайно період Київської Русі, який потрібно переіменовувати в період Русі, здійснюючи негативну коммеморацію щодо Московської Русі. Але щодо Русі контр-коммеморантами виступають ворожі російсько-імперці та комуно-соціалісти (через свої імперські установки), байдужі австро-угорські імперці, байдужі націоналісти. Козаччина не підходить. Періоди Першої світової війна та Другої світової війни не підходять.

Найкраще для договірної коммеморації підійшов би також період Гетьманату 1918 року. Але йому конфліктно протистоять петлюрівці всередині своєї націоналістичної контр-коммеморації.

Період Петлюрівщини і фігура Петлюра не підходить для договірної коммеморації, тому що Україна, бо петлюрівців характеризує відмова від договірної коммеморації, зниження інтелектуальної планки. Тому петлюрівці однозначно розколюють Україну.

Бандера і період діяльності УПА не підходить для договірної коммеморації, оскільки створює Україні зовнішньо-політичні проблеми з Польщею. Так само немає щодо цього позитивного сприйняття всієї української громади, тобто це однозначно націоналістична контр-коммеморація, щодо якої немає всезагальної підтримки. Окрім того дуже агресивними коммеморантами тут виступають російсько-імерці та комуно-соціалісти, чим можна було б знехтувати, якби не попередньо описані проблеми.

Друга світова війна як Велика Вітчизняна війна використовується для рекоммеморації російсько-імперцями та комуно-соціалістами, але вона дуже агресивно сприймається націоналістами та австро-угорськими імперцями. Будучи переосмисленою як Друга світова війна вкупі з діяльністю УПА вона все одно несе не собі вищеописані проблеми.

Лише інтелектуальні зусилля, створення нових теорій, нових коммеморацій можуть привести до республіканської рекоммеморації.

Але велика присутність в органах державної та муніципальної влади, в інститутах гуманітарної, зокрема історичної, проблематики націоналістів (петлюрівців та бандерівців) не вирішують проблему рекоммеморації, бо створюють нові конфлікти.

Зараз в Україні здійснено подолання комуно-соціалістичної коммеморації. Інакше кажучи, інституційна коммеморація фактично знищила легітимність комуно-соціалістичної контр-коммеморації. Але лишився ще не менш проблемний контр-коммеморант – націоналісти, які намагаються захопити і використати інституційну коммеморацію.

В цьому контексті Інститут національної пам'яті України демонструє одразу декілька проблем: 1) Спроба монополізації інституційної коммеморації всередині винятково націоналістичного дискурсу; 2) Відмова від наукового дослідження на користь пропаганди, що зрозуміло в процесі війни, але створює проблеми на майбутнє, бо спрощує ситуацію; 3) Редукція рекоммеморації винятково до процесу негативної коммеморації – декомунізації, а також ототожнення десовєтізації з дерусифікацією; 4) Відмова від практики інших дискурсів, окрім націоналістичного, що створює неможливість договірної рекоммеморації.

Перспективи рекоммеморації

Проти України ведеться війна Росії, яка підживлює російсько-імперську та комуно-соціалістичну коммеморацію. Цій війні найбільш послідовно протистоїть націоналістична коммеморація, яка намагається стати інституційною коммеморацією, але в ситуації обмеження інтелектуалізму та суспільної свободи. Водночас свою гру ведуть австро-угорські імперці. Причому цю гру австро-угорських імперців потрібно відрізняти від роботи українських націоналістів на Велику Україну. Зазбручаньский сепаратизм може стати не менш небезпечним, ніж російсько-імперський сепаратизму в окупованому Криму та в окупованих ТОТ ДЛО.

Відтак республіканська коммеморація не відбувається з тих причини, що інституційна коммеморація в Україні значно слабша, ніж трайбалістська коммеморація націоналістів, що зумовлене слабкістю постколоніальної держави, на яку здійснюють вплив також імперські контр-коммеморації...

В ситуації війни Росії з Україною саме трайбалістська коммеморація намагається домінувати і саме вона намагається закріпити себе як інституційна коммеморація. Націоналісти не претендують на примус, вони навіть допускають різноманіття, але за умови, що національна (а направду націоналістична) колективна пам'ять має домінувати.

Причому коли ми говоримо про трайбалізм, то маємо на увазі як етнічну націю, так і політичну націю. Навіть в політичній нації трайбалізм неуникненний, бо політична нація в розумінні українських націоналістів є лише політичною формою домінування національного дискурсу, навіть якщо визнається сполука різних етносів. Політична нація формується не обов'язково через примус до національного дискурсу чи до національної культури, вона є скоріше республікою, відданістю політичним інститутам чи демократичній культурі.

Неможливо рівноправно практикувати інші дискурси, коли національний дискурс домінує. В політичній нації свій це є той, хто хоча б практикує національний дискурс. Українським націоналістам легше знайти мову з польськими, угорськими і навіть російськими націоналістами, ніж з українськими ненаціоналістами. Нація ототожнює себе з суспільством, але не надає суспільству договірних інструментів, блокує його колективну уяву, піддає сумніву модернізацію і нав'язує уявлення про вічність нації.

Водночас розуміння національного контексту в процесі модернізації зникає. Нація як "уявна спільнота" потрапляє в пастку. Що буде як суспільна уява вийде за межі нації, держави, території, культури, мови? Чи маємо ми послабити уяву, щоб зберегти націю? Що буде, як нація як "щоденний плебісцит" вийде за межі національного дискурсу? Чи маємо ми змушувати щоденний плебісцит до національних рамок, чи залишимо його вільним?

Під час війни націоналізм безумовно має право на існування, тому що є носієм великої енергетики. Але якщо війна затягується з причини слабкості держави і неможливості чіткого розмежування на інституційні і договірні сегменти коммеморації, трайбалістська контр-коммеморація сама по собі стає процесом напруження, який генерує проблеми.

Тому в Україні ми маємо великі проблеми з колективною пам'яттю саме через домінування трайбалістської контр-коммеморації в суспільстві, яка не дозволяє здійснити модернізацію колективної пам'яті і здійснити республіканську рекоммеморацію.

Зрештою, що таке модернізація колективної пам'яті – вона вже відбувається, чи вона завжди попереду, тобто її можна відтягнути або знехтувати нею? Адже якщо модернізація завжди вже відбувається, то ми маємо завжди апелювати до синтетичних, нових, зразків колективної пам'яті.

Є ще більш проблемне – модернізація навздогін. Україна це вічна модернізація навздогін і колективна пам'ять українців це пам'ять навздогін, без колективної уяви, де модерним завжди можна знехтувати, бо НЕ НА ЧАСІ, І НА ЧАСІ НЕ БУВАЄ НІКОЛИ.

А є ще гірше – модернізація як фундаменталізація, тобто повернення до архаїчних засад. Я б сам ніколи не повірив, якби на власні вуха не почув це на недавній конференції про національну ідею – "модернізація національної ідеї це повернення до її корінних засад".

З точки зору перспективи, національна ідея поглинається республіканською ідеєю, принаймні в колективній пам'яті. Маргінальні сьогодні рекоммеморанти як носії республіканської ідеї мають найбільш позитивну перспективу.

Договірна коммеморація не може бути здійснена лише на рівні мережі громад, які проте здатні замістити інституційну коммеморацію та показати вихід з конфлікту трайбалістських контр-коммеморацій. Водночас лише республіканська рекоммеморація на ідеологічному рівні здатна створити справжню договірну коммеморацію.

В цьому сенсі дворівнева соціальна структура громада-республіка здатна створити мережу громад для заміщення держави, а також республіку, яка вже може діяти цивілізаційним чином. Але тут потрібен вже вихід за межі колективної пам'яті – у колективну рефлексію та колективну уяву майбутнього. Рекоммеморація без уяви про майбутнє неможлива – пам'ять без уяви мертва.

powered by lun.ua
Коментарі — 35
Petr Harchenko _ 13.12.2018 10:14
IP: 91.234.140.---
Матеріал для докторської або з докторської дисертації. Потрібне і таке.
Petr Harchenko _ 13.12.2018 10:14
IP: 91.234.140.---
Матеріал для докторської або з докторської дисертації. Потрібне і таке.
Petr Harchenko _ 13.12.2018 10:14
IP: 91.234.140.---
Матеріал для докторської або з докторської дисертації. Потрібне і таке.
Petr Harchenko _ 13.12.2018 10:14
IP: 91.234.140.---
Матеріал для докторської або з докторської дисертації. Потрібне і таке.
Ya Yurkiv _ 13.12.2018 09:30
IP: 95.132.173.---
А куди ж це згинуло Обчєство "Память"?
Корж Микита _ 12.12.2018 21:04
IP: 95.132.135.---
По моему,п Дацюк, вы не совсем понимаете то, о чем пишете, каким боком теория Нора приемлема Украине. Как тот кот ученый – всё ходит по цепи кругом.
Ya Yurkiv _ 12.12.2018 21:03
IP: 95.132.173.---
Український Націоналізм, як Ідея, – абсолютно прийнятна для творення Національної Пам'яті, а не якоїсь колективної:)

Український Націоналізм врятував Українську Націю від зникнення в сутінках Історії!

Кожний Українць має пам'ятати, що Український Націоналізм, він від БОГДАНА до СТЕПАНА, і від Сяну до Дону, а тому кожний з нас знайде в історичній пам'яті свого роду ознаки його присутности.

І не забувати, що Гімн України був створений сумісно Східняком та Західняком!

А усім прибульцям, в тім числі, історичним, можна порадити тільки одне – вчити історію і мову української нації, і вливатися в неї, як вливаються в Дніпро безліч річок.
Ya Yurkiv _ 12.12.2018 16:52
IP: 95.132.173.---
ЧИ МОЖЛИВА СПІЛЬНА КОЛЕКТИВНА ПАМ'ЯТЬ УКРАЇНЦІВ?
================
При наявности спільних Українських Мізків, чому ні?
Елена Величко _ 12.12.2018 13:46
IP: 178.95.192.---
"Найкраще тут підходить звичайно період Київської Русі, який потрібно переіменовувати в період Русі...", (с).
Так, повернення до коріння, до періодів розвитку та становлення такої Держави, що була відома та успішна, та уособлює Нашу історію як древню та на рівні зі світом. А ще ретроспективно проаналізувати та прийняти подвиг нашіх людей по захисту та свідомого відчуття своє країни та людей, що, говорять, зеиля дає та родить таких людей, що ми здатні до знань, але втратили суспільну вихованість та знання дійсного керування країною на користь суспільного та кожного, а також свою властивість бути попереду та вести.
Vladimir Dubina _ 12.12.2018 13:28
IP: 193.239.180.---
Укр память – это не память, а сплошное злопамятство
Україна та Європа1065 Aтака Путіна1187 Корупція1288 Уряд реформ392 тітушки18
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter