Що таке Україна?

Повний текст доповіді на тему "Проект "Україна"" в Полтаві 2 червня 2023 року

ˑ

Щоб обговорити "Проект Україна", потрібно домовитися про те, що таке Україна.

Ми не знаходимось в спільній позиції проектування, бо в нашому суспільстві – різна оптика такого проектування. Ми поки що не домовилися, що саме ми маємо проектувати.

Теоретичні передумови проектування України

У нас немає солідарних відповідей на два запитання.

Навіщо українцям бути разом? Що таке Україна?

Чи варто саме зараз відповідати на ці питання? Я думаю, варто, бо хто не знає себе, не знає свої обмежень і можливостей, той не може перемогти ворога.

Готуючись до доповіді в Полтаві, я прочитав доповідь професора Ярослава Грицака, виголошену на конференції "Стійкість: UA" 24 квітня 2023 р. в Українському католицькому університеті "Спасти себе і спасти ціле людство".

Ця доповідь мені сподобалася в основних своїх історичних оцінках і розчарувала в смислових та перспективних візіях.

Ярослав Грицак дає лиш одну відповідь на обидва запитання.

Україна – це нація, і ми маємо бути разом, щоб зберігати націю.

Ярослав Грицак добре починає з розрізнення народу та нації. І добре говорить, що виживає повсякчас народ. Але коли справа доходить до нації, він продовжує говорити про народ, але з інституціями. Це дуже дивно і суперечить його попереднім виступам, де він говорить про еліту, модернізацію і різноманітні зміни.

Виживає народ. Змінюється і розвивається нація.

Як би це не звучало дивно, Грицак тут народник, а я – націоналіст. Чи принаймні, більший націоналіст, ніж Грицак. Нас Європа примушує бути нацією, навертаючи до реформ і всяких інститутів, а ми пручаємося і намагаємося бути народом.

Якщо почитати Грицака, то виходить, що Україна має бути народом з інституціями. Тобто це інституційний формалізм, бо про зміни Ярослав Грицак нічого не говорить.

Ярослав Грицак говорить, що було три періоди в українській історії, коли України майже не було. Це – кінець 18 століття після ліквідації козацтва. Це – з 1850 року після Валуєвського указу. Це – кінець 1970-х – початок 1980-х. Але Україна типу вижила.

То що ж таке виживання України? Що саме виживало протягом всієї історії України?

Виживала українська мова в селі, література в столиці, інтелектуальні осередки в діаспорі. Тобто виживав народ, бо квазіеліта фактично не генерувала концепції змін.

Мислення, філософія, інженерія, інтелектуалізм не виживали, бо ніколи не були структурною традицією в Україні. Тобто нація не виживала.

В будь-якому усуспільненні є дві межові умови: екзистенційна (як бути) та транзистенційна (як змінюватися).

Екзистенційна умова усуспільнення істот може бути виражена в сталості роду, клану, народу, нації, цивілізації, людства. Україна лише тоді може мати окрему суть, смисл та перспективу, коли вона здатна до самовиживання.

Якщо Україні для того, щоб виграти війну, критично потрібні чужі байрактари, хаймарси, патріоти, F-16 і т.д., то це значить, що Україна не являє собою окрему суть, тобто Україна як народ є частиною чогось іншого, що власне і забезпечує її виживання.

Транзистенційна умова усуспільнення істот може бути виражена як зміни в певному просторі, території, часі. Україна лише тоді може зберігати тяглість своєї назви, історії, спадкоємності, коли вона може самостійно змінюватися, відповідаючи на нові виклики часу.

Якщо для того, щоб змінитися, Україні як нації потрібні зовнішні сили чи умови (ВКЛ, Польща, Росія, Австро-Угорщина, СРСР, Європа, США), то вона є під управлінням тієї зовнішньої сили, яка забезпечує її зміни.

Грицак вважає, що виживання народу найкраще забезпечується виживанням нації, тому що вона забезпечує зміни. Але це не так, бо сама нація в Україні розуміється вкрай спрощено – як лише мовно-культурні зміни, тобто сюди не відносяться мотивації, трасценденції, помислення про початки, межі, орієнтації.

Дуже смішно було читати в доповіді Ярослава Грицака про галицькі пляцки і шоколад по-львівськи, які рухаються по Україні. Такі розумування в мирний час могли би бути навіть цікаві. Але зараз? Під час війни? Нам ракети збивати пляцками і шоколадом?

Україні потрібне таке усуспільнення, яке виробляє танки, кораблі, ракети, літаки, ПРО, ППО і т.д. І це точно – не нація. Нації поряд з імперіями довго існувати не можуть. Вони або стають цивілізаціями (хоча б імперіями, якщо інакше не можуть), об'єднуються в цивілізації, виходять на масштаб цілого людства або руйнуються.

Для мене Україна як нація – це не просто інституційна здатність до модернізації. Для мене Україна цікава як критична маса мікрогруп людей мислення (це не креативний клас, а саме інтелектуали – філософи, вчені, інженери, лікарі, вчителі і т.д.), організації людей волі (це не лише козацтво, а й політики та бізнесмени), угрупувань людей віри (це не лише церкви, а й богослови, нецерковні осередки різних вір, містичні практики, візіонери і фантасти), клубів митців та літераторів (це не лише письменники та поети, але різні мистецькі, естетичні та психологічні практики), які дозволяють прийняти виклики епохи та відповісти на них.

Тобто, я пропоную піти далі, ніж нація, я пропоную цивілізаційний вимір України – структура мотивацій, трансценденцій, наявність мікрогруп мислення, легітимних та затребуваних в думаючому суспільстві. І лише на основі мікрогруп – творення суспільних інституцій, які менш тривкі в історії і менш значимі, ніж це здається інституціоналістам.

Такої України і сьогодні нема.

Я – більше, ніж народник, більше, ніж націоналіст України. Я – цивілізаціоніст України.

Сьогодні Україна – невповні нація, оскільки вона як незмінна мовно-культурна спільнота, в тому сенсі, що вона не модернізується, оскільки у неї відсутнє думаюче суспільство.

Думаюче суспільство – це не те, де всі думають, а де є місце для мислення-змін.

Україна постійно була поза духом часу в усі періоди свого існування. Адже дух часу не було кому осмислювати. Відповідні мислительні структури не були власними і навіть не могли бути запозичені, бо нема було на кому їх розташувати.

Культурні передумови: міф України

Тому сьогодні я буду говорити про передумови проектування. Зокрема, про культурні та цивілізаційні передумови.

Ярослав Грицак говорить:

"...Кожна людина в кожному суспільству потребує міфу. Без міфу ніхто не може жити, жодне суспільство. Без міфу ми всі перетворюємося на таких собі егоцентриків-егоїстів, які не мають спільної мети, нас нічого не клеїть. Міфи – те, що нас клеїть. Міф – це не про створення якоїсь зручної правди. Міф – це про те, що робить нас великими, про те, що дає нам відчуття, що ми більші насправді, ніж ми є, і що маємо якусь особливу місію."

Що взагалі з українцями трапилося, що вони усуспільнюються міфами, а не релігіями і тим більше, не філософськими концепціями сукупно з науковими теоріями?

Міфи характерні для народу. Нації все-таки керуються ідеологіями, значною мірою філософськими та науковими.

Але, менше з тим. Хочете міф, на якому засновано Україну? Я вам його покажу.

ˑ

В 1827 році в Україні сталася подія, яка значно вплинула на її долю, на її подальшу історію.

Про цю подію всі ми з вами знаємо, бо вчилися в школі.

Не пригадуєте вірш Тараса Шевченка (1814-1861) "Мені тринадцятий минало..."?

Це якраз весна 1827 року.

Що там відбувається в цьому вірші?

ˑ

Малий Шевченко пасе ягнята за селом, молиться і переживає містичний досвід. Він сам свідчить, що перебував тоді у зміненому трансцендентному стані:

"Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога..."

ˑ

В цьому зміненому стані йому приходить видіння:

"Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята -

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати -

Нема в мене хати!

Не дав мені бог нічого!...

І хлинули сльози..."

З точки зору психоаналізу, це опис відмови Бога у молитовному зверненні. Тобто малий Тарас переживає усвідомлення покинутості Богом і плаче.

Його плач спостерігає дівчина, яка підходить до нього, заспокоює, витирає сльози, і далі вдвох вони женуть "чужі ягнята до води".

Цей вірш Шевченко пише в другій половині 1847 року, в Орській кріпості, де вже цілком по-дорослому усвідомлює, що саме з того моменту починається його ненависть.

Через 175 (195) років мною це буде названо ресентиментом, як основним патичним засновком української волі, історії і теперішньої війни росії з Україною. 1827 – рік народження національного ресентименту в Україні. Скоро буде 200 років ресентименту.

"...Бридня!... А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і Бога не прокляв!"

Шевченко шкодує, що не залишився доживати в тім раю. Бо він розуміє, що саме з того моменту народжується злість, ненависть до своєї долі, яка приводить до прокляття Бога і людей.

Шевченко чітко формулює кривавий ресентимент в своєму "Заповіті" (1845):

"Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори -

Все покину і полину

До самого бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте."

Власне саме усвідомлення Шевченком містичного досвіду припинення відносин з Богом, де умовою продовження відносин Шевченка з Ним є відновлення справедливості Бога щодо України через криваву помсту ворогам і робить Шевченка українським пророком. Саме "Заповіт" формулює головну передумову виживання українства: "передавайте з покоління в покоління ненависть до ворогів і готуйтеся їх вбивати".

Зверніть увагу, що "Заповіт" написаний за два роки до "Мені тринадцятий минало..." Вочевидь Шевченко хотів знайти витоки свого настрою і своїх закликів в "Заповіті", і знайшов їх в містичному переживанні своєї юності.

Так Шевченко стає ресентиментальним пророком в Україні.

Тобто український міф має чітку символічну структуру: молитва – відмова Бога – злість на відмову Бога – прокляття Бога та людей – конструювання ворогів, кров яких спокутує цю відмову і поверне назад віру в Бога – опис війни з ворогами у вигляді "Заповіту" як наміру, який має передаватися з покоління в покоління.

В своєму "Заповіті" Шевченко висуває Богу ультиматум: лише за умови крові ворожої в морі він знову визнає Бога.

Відмовитися від Бога, бо не дав йому ні ягнят, ні хати, і повісити провину на ворога – класичний же ресентимент з перенесенням провини і заміщенням.

Як взагалі можна бути християнином і прихильником шевченківського міфу водночас? Як в українців в голові це поміщається?

Дуже просто. Шевченко порадив їм не мислити, бо думати – це лихо, а думки – це нікому не потрібні сироти ("Думи мої, думи мої").

Подобається вам такий міф? Не подобається? Але це і є наш український міф. Просто ми не хочемо його помічати. Ми здебільшого йдемо на будь-яке лукавство, релятивізм чи фанатичне заперечення типу "інакше було неможливо, щоб вистояти".

Допоки українські школярі будуть вивчати в школі "Заповіт", українці будуть приречені на ресентимент, періодичні війни, руїни.

Саме з цього ресентименту постає терпіння Лесі Українки і повстання Івана Франко, концепція волі Донцова і вся філологічна незалежність України 1991 року.

Культурні передумови: розмиття ресентименту

Світ Шевченка доволі похмурий: плач, ненависть, прокляття. Це світ містичних стосунків Шевченка з Богом, де віра в Бога – заручниця волі України.

В світі Шевченка у мене зовсім нема свободи, бо кожен українець приречений на нещастя. В цьому світі безліч поколінь українців змушені ціною ресентименту і великої кількості своїх жертв зруйнувати російську імперію. І для цієї мети – Бог в заручниках, мислення знехтуване, віра спаплюжена, патія збочена, воля однобоко напружена.

З язичницької езотеричної точки зору, Шевченко заповідав нам не благу місію, а криваве закляття на війну. Ініціація національним ресентиментом в дитинстві українців – це входження в простір закляття. Якщо хто йому опирається, закляття діє як прокляття.

В цьому сенсі, міф Шевченка набагато потужніший за націоналізм, бо він апелює до трансцендентних квазіцивілізаційних засад, хоча і шляхом кривавого закляття.

Світ Франка вже не такий похмурий, бо він інтелектуально переосмислює ресентимент Шевченка, розвиваючи метафору сізіфової праці: боги прокляли Сізіфа вічно піднімати камінь на гору, щоб він потім скочувався вниз. У вірші "Каменярі" (1878) скеля, яку лупають каменярі, конечна, і є перспектива "що аж тоді підуть по сій дорозі люди".

Світ Лесі Українки ще більш позитивний, бо вона вчить нас заміщувати негативні емоції позитивними, без надії таки сподіватись, хоч ще і послуговується метафорою сізіфової праці у вірші "Contra spem spero!" (1890).

Мене малого вірш "Каменярі" дуже схвилював. Він став і був програмним для мене до 29 років. А потім я його переосмислив у простих метафоричних уявленнях: а чому б не скористатися машинами для розбиття скелі чи може динамітом? Правда, для цього потрібне мислення, інакша воля, інакша віра, інакша патія. Так я вийшов зі світу Франка, бо в світі Шевченка, я пам'ятаю, ніколи жити не хотів. Навіть світ Лесі Українки мені подобався більше, бо зазвичай його несли в українську сім'ю матері.

Поезія дуже добре відображає зміни психічних станів українців у відношенні до України. Майже до кінця XX століття в Україні була народна поезія. Національна поезія почала складатися лише в часи незалежності – її можна означити в переліку поетів Бу-Ба-Бу та Академії Бу-Ба-бу. Але за великим рахунком, національна українська поезія ще не відбулася. Бо досі в українській поезії замало про зміни, про розвиток, про майбутнє, нема інтелектуалізму і мислення, немає фантазійної уяви.

Культурні передумови: поетичні стратегії України

Далі Ярослав Грицак говорить:

"...Коли бачиш оцей перелік подій, то розумієш, що національна стійкість українців є навіть вищою, ніж стійкість українців як народу.

Чому? Бо завше є хтось серед тих садівників, які представляють іншу етику, – чи, можна сказати, естетику або метафізику. У кожний із цих моментів появляється хтось, хто, за словами Франка, вирішує "проти рожна перти, проти хвилі йти". Спрощуючи з необхідності: завше є люди, які не звертають уваги на нібито об'єктивний стан історії, а починають розвивати свої проєкти, які йдуть проти історії. Дуже умовно кажучи, ними є Тарас Шевченко у першому випадку, коли зникала козацька Україна; Франко – у другому випадку, коли зникала Україна в Галичині; та Василь Стус – у третьому. Ми зазвичай вживаємо імена національних поетів, бо вони є найбільш символічними. Це фігури першого ряду, а за ними тисячі менш знаних."

Добре.

Я теж вважаю, що поет для України – більше, ніж поет. Власне, як і в росії, але то таке. Бо поет в Україні – це, перш за все, пророк.

Можна посперечатися – вірші чи пісні важать для народу більше, але нехай будуть вірші. Їх швидше можна дослідити.

Я взяв найбільш відомі українські вірші з двох перших посилань у пошуку Гугл по запиту "кращі українські вірші", тобто – тут і тут. Окрім того, я поза цією вибіркою додав ще декілька не менш відомих цитат. У цих поетів є багато інших віршів, але стали відомі саме ці. Я виходив з того, що вірші ці стали найбільш відомими саме тому, що вони містять пророчі стратегічні меми, які власне найбільше сподобалися людям. Давайте подивимось, що це за меми.

ˑ

"Дивлюсь я на небо – та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крила не дав?

Я б землю покинув и в небо злітав..."

[Цитата, 1841, Михайло Петренко, поза вибіркою, (1817-1862) ]

Стратегічна проблема – людина не літає, бо крил немає.

ˑ

Ліна Костенко заперечує:

"Людина нібито не літає...

А крила має. А крила має!"

[Цитата, 1958, Ліна Костенко, поза вибіркою, 1930 р.н.]

Стратегічна проблема – людина не літає, хоч крила має.

ˑ

"Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори -

Все покину і полину

До самого бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте."

[Цитата, 1845, Тарас Шевченко (1814-1861) ]

Стратегія – передавайте цю ненависть з покоління в покоління, аж поки кров ворожа не потече в синє море.

ˑ

"Плачте, діти козацькії, -

Така ваша доля!"

[Цитата, "Тарасова ніч", 1840, поза вибіркою, Тарас Шевченко (1814-1861) ]

Стратегія – плакати, тобто заряджатися негативною енергією ресентименту, щоб далі ненавидіти і бажати ворожої крові.

ˑ

"Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!"

(Думи – це сироти, яких він жене в Україну, може там найдуть правду і славу)

[Цитата, 1839, Тарас Шевченко (1814-1861) ]

ˑ

"Гетьте, думи, ви хмари осінні!

...

Жити хочу! Геть, думи сумні!"

[Цитата "Contra spem spero (Без надії сподіваюсь) ", 1890, Леся Українка (1871-1913) ]

Стратегія – не думати, бо від цього сумно і стає важко на душі.

ˑ

"Я була малою горда

І нічого не боялась.

Хоч до серця біль доходив,

Щоб не плакать, я сміялась..."

[Реконструкція цитат, 1897, Леся Українка (1871-1913) ]

Стратегія – терпіння в сміхові крізь сльози.

ˑ

"Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать."

[Цитата "Contra spem spero (Без надії сподіваюсь) ", 1890, Леся Українка (1871-1913) ]

Стратегія – здійснювати сізіфову працю та ще й з піснею, тобто без надії сподіватись.

ˑ

"Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

сталить твій дух – тож і терпи, терпи..."

[Цитата, опубл. 1986, Василь Стус (1938-1985) ]

Стратегія- терпіти, бо це зміцнює дух.

ˑ

"Вічний революціонер -

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю..."

[Цитата, 1880, Іван Франко (1856-1916) ]

Стратегія – революція як духовна дія для волі (свободи).

ˑ

"У приміщенні духа відкрита розруха..."

[Цитата, 1991, Юрій Андрухович (1960 р.н.) ]

Власне фіксація того, до чого призводить така стратегія духу.

ˑ

"І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить."..."

[Цитата "Каменярі", 1878, Іван Франко (1856-1916) ]

Стратегія – циклічні вольові дії: "раз по раз гримати о кам'яне чоло".

ˑ

"Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

[Цитата "Каменярі", 1878, Іван Ффранко (1856-1916) ]

Стратегія – бути рабами волі (воління, а не свободи).

ˑ

"Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу..."

[Цитата, 1943, Павло Тичина (1891-1967) ]

Стратегія – екзистенційне утвердження (після перелому у Другій світовій війні, коли ще був якийсь оптимізм, що тепер в Україні все буде інакше).

ˑ

"Сьогодні усе для тебе -

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба -

Гляди ж не проспи!

ˑ

Бо ти на землі – людина,

І хочеш того чи ні -

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні..."

[Цитата, 1962, Василь Симоненко (1935-1963) ]

Стратегія – бути людиною, спішити жити.

ˑ

"Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь."

[Цитата, 1972, Василь Стус (1938-1985) ]

Стратегія – не боятися смерті, прийняти посмертне визнання як продовження життя.

ˑ

"Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну."

[Цитата, 1944, Володимир Сосюра (1898-1965) ]

Стратегія – любити Україну і її солов'їну мову. Найбільш зрозуміла і найбільш популярна псевдостратегія. Це стратегія так званих професійних патріотів.

ˑ

"Пливи, рибо, пливи -

ось твої острови,

ось твоя трава,

ось твоя стернова:

править твій маршрут,

шиє тобі парашут,

пасе тебе в глибині

при своєму стерні..."

[Цитата, 2013, Сергій Жадан, 1974]

Сучасна кон'юнктурна модна стратегія – плисти в повсякденності, де не зрозуміло хто і чим управляє, але де є маршрут, засоби безпеки (парашют) і т.д.

ˑ

Нема тут ніде ні про мислення, ні про складність суспільної моделі, ні про солідарність, ні про договір, ні про розкуту уяву, ні про довгострокове бачення України. Нічого цього нема.

Давайте коротко зафіксуємо поетичні стратагеми.

...Крил ми не маємо. Плакати треба. Терпіти треба. Треба займатися сізіфовою працею, хоч би й лупати велику скалу. Повставати треба. Утверждатися, плисти за течією, любити Україну і її мову треба. Спішити жити і вмирати можна. Думати неможна...

Це дослідження підтверджують трохи не те, що говорить Ярослав Грицак. Саме такі стратегії дозволили Україні вижити як народу, але не як нації, бо ніде тут нема ні про зміни, ні про модернізацію, ні про нові проекти, ні про візії майбутнього.

Отже, чи подобаються нам зараз такі стратегії в українській поезії? Ви справді вважаєте, що українці мають жити за цими стратегіями поетів?

Українці, батьки дітей, дідусі та бабусі онуків, краще не давайте без психоаналітичної критики дітям читати українську поезію, якщо не хочете, щоб Україна знову опинилися з масовими жертвами і в руїнах. Давайте дітям краще читати філософів або давайте їм переклади західних поетів. Бо українська поезія програмує українців лише на смерть, а Україну – на руїну.

Можливо така поезія потрібна була, поки не справдився "Заповіт" Шевченка. Але тепер-то як? Вже море крові ворожої, душа Шевченка ось-ось полетить молитися до Бога. А ми все ще ресентименталимо про націю.

Україна як нація

Ярослав Грицак говорить: "Обнадійливою в цій історії є стійкість українців та України. Це досвід, який треба вивчати. Коли мене питають про причини стійкості, то моя перша і чесна відповідь: я не знаю, бо в цьому є багато чого метафізичного, що не піддається раціональному поясненню."

Трохи далі Ярослав Грицак говорить:

"Найближче тут мені пояснення Бенедикта Андерсона, відомого теоретика, який, до речі, за фахом був марксистом – і то цікаво, що саме він, марксист, найбільш позитивно, найбільш емоційно написав якраз про націоналізм. Він казав, що є дуже поширений стереотип, наче націоналізм – це про ненависть до інших. А він переконує: ні, націоналізм є дуже важливим, тому що це про любов до когось, до ближнього, це максимальна емоція, яка тебе штовхає на велику емпатію, на самопожертву."

Давайте спробуємо висунути гіпотезу, як влаштована стійкість українців, бо відповідь від вченого Ярослава Грицака мені геть не подобається.

Є декілька уявлень про націоналізм. Вони маніпулятивні тим, що постійно мають різні настанови, але всі під спільним словом "націоналізм".

Вважається, що політичний націоналізм – більш загальний, ніж етнічний. Але Левко Лук'яненко придумав, як стерти між ними межу. "Політичний націоналізм – це етнічний націоналізм, який здобув політичну владу". Це визначення не суперечить жодному з розумінь націоналізму, але викриває його маніпулятивний характер.

На противагу цьому я дам визначення націоналізму з реальної політики.

Щоб вижити, Україна та українці створили особливу структуру виживання – націоналізм та націоналістів. Це не експансіоністський нацизм, це саме націоналізм виживання нації.

Для цього націоналістам довелось створити орден чи корпорацію націоналістів, яка власне майже професійно зайнялась виживанням України.

Створення такої структури виконувало потрібні функції для збереження України. Але чи завжди була прийнятна ціна чи ті обмеження свободи, які ця структура примусово поширювала в Україні?

Оскільки Бенедикт Андерсон говорить, що нація – "це уявна спільнота", то до в корпоратизованій уяві до нації належать лише ті, хто уявляє себе нацією або контролює такі уявлення. Якщо такі уявлення породжує, поширює та контролює певна група, то ця певна група і являє собою осередок нації. В Україні нація не є вільним громадянським утворенням.

Нація в Україні – це корпорація чи орден націоналістів, які мають свою корпоративну етику, ритуали, дрес-код і виготовляють корпоративну продукцію чи послуги для примусового несолідарного використання, тобто створюють та контролюють уявлення про те, що таке українська нація в рамках реалізації мовно-культурної спільності націоналістичних міфів: породження в суспільстві мови ненависті щодо ворогів, підозра щодо можливих колаборантів та зрадників, помста зрадникам, мовно-культурний контроль і радикальна українізація, ритуальні приписи, патріотичні примуси, кенселення і переслідування підозрілих осіб, відбір колективної пам'яті, люстрація пантеону героїв, захист своїх корпорантів, які постраждали у протистоянні і т.д.

Корпорація націоналістів здійснює вплив на будь-яку політичну владу, відтак в окремі моменти корпорація націоналістів здійснює функції навіть політичної нації.

Корпорація націоналістів не терпить повної свободи, не потребує різноманітності чи множинності, бо все це загроза нації. Отже консервація та архаїзація стають основою діяльності націоналістів.

Тобто корпорація націоналістів – це не про любов до ближнього і не про республіканський договір, це – про примусове виживання.

І до речі, мова не про ненависть націоналістів, яку критикує Андерсон, мова про весь ресентиментальний комплекс, започаткований Шевченко, і розвинений пізніше націоналістами: плач, прокляття, підозра, заздрість, ревнощі, злоба, злопам'ятність, зловтіха, ненависть, помста.

З часів незалежності України 1991 року ресентиментальний комплекс націоналістів отримує свою дзеркальну проекцію в імперській росії, яка власне стала агресором нинішньої війни.

Окрім шевченківського міфу у націоналістів є ще петлюрівський міф УНР (геть усіх зайд, подалі від Москви, геть аристократів, інтелектуалів і євреїв), який протистоїть підходам Держави Скоропадського (розвиток інтелектуалізму, створення інститутів державності, промислових проектів і т.д.). Є також ритуалізований екстремістський бандерівський міф (лише збройна боротьба, авторитарність, ієрархія, дисципліна), ініційований КДБ і не перевідтворений і не сконструйований наново націоналістами.

Корпорація націоналістів визначає, що значить бути українцем і стоїть між кожним громадянином України та українською етнічною нацією, видаючи громадське визнання "справжнього українця": такий-то свій, такий-то підозрілий, чужий, колаборант, зрадник або ворог. Громадське визнання передається по корпоративній мережі, в яку для своїх можна зробити запит: а такий-то справжній українець, свій?

З точки зору корпорації націоналістів, якщо ти українець, то маєш читати ось такі книжки, ось таку музику слухати, ось таких героїв шанувати, ось так інтерпретувати ті чи інші історичні події, бо інакше ти – неправильний українець.

Щодо неправильних українців вона застосовує різні громадські переслідування, комунікативну агресію і т.д. Тобто неправильних українців корпорація кенселить. Поки що словами. Але до хунвейбінства лишився один лиш крок.

Ось до яких громадських структур призвела стійкість народу або затятість націоналістів в Україні.

Чи можна обійтися в Україні без корпорації націоналістів? – питання риторичне.

Ярослав Грицак ніби не помічає цієї громадсько-політичної практики в Україні. Нація Андерсона – це нація, що гармонічно живе в злагоді всередині себе і з сусідами. Але Україна – не така нація.

У тому, як бачить націоналізм Андерсон, справді немає ненависті. Бо ненависть до неправильних українців з'являється всередині корпорації націоналістів, озброєних шевченківським, петлюрівським та бандерівським міфами.

Україна як різноманітні групи

Корпорація націоналістів створює середовище націонал-патріотичного трайбалізму, в якому швидко досягають небачених розмірів інші дві корпорації – олігархи та корумповані чиновники.

Націоналісти, олігархи та корупціонери складають руйнівний для України тріумвірат в установках на архаїзацію та консервацію. Націоналісти здійснюють консервативне мовно-культурне виживання, а олігархи та корупціонери здійснюють станову консервацію ексклюзивного доступу до влади та багатства.

Вони не конфліктують між собою, бо ресентимент націоналістів не заважає олігархам визискувати, а корупціонерам руйнувати інститути, бо ресентимент лише відволікає від соціальних та економічних питань. Між ними є багато спільного: авторитаризм, партикулярність, опортунізм, антиінтелектуалізм, домінантна дискомунікація (або срач). Олігархи довели домінантну дискомунікацію майже до взірця – довоєнні політичні ток-шоу були фактично ідеальними для цього.

Символічно, що ці три групи злилися в особі Порошенка: олігарх-корупціонер-націоналіст, проти кого відбулась електоральна революція і чиї прихильник навіть під час війни здійснюють домінантну дискомунікацію.

Складається унікальна ситуація: незалежна Україна є, але руйнівний триумвірат націоналістів, олігархів та корупціонерів настільки ефективно підтримує режим ресентименту, нищення свободи, антиінтелектуалізму та домінантної комунікації, що стратегічний розвиток України вже протягом 30 років неможливий.

Цьому триумвірату протистоять мікрогрупи інтелектуалів, професіоналів та груп соціальної самодіяльності – волонтерів.

Тобто окрім нації в Україні є мікрогрупи неполітичної активності, інтелектуальні мікрогрупи, урбаністичні структури громадянського суспільства, професійні об'єднання. І все це – ніяка не етнічна нація, бо віднесення себе до мовно-культурної спільноти в них або відсутнє, або далеко не на першому місці.

Інтелектуали, професіонали та волонтери по факту нічого не можуть вдіяти для розвитку України, бо їх таврують як непатріотів та колаборантів ворога, шельмують в домінантній дискомунікації як неправильних українців, піддають мовному остракізму, зваблюють корупцією та роботою на олігархів або маргіналізують, коли вони відмовляються.

Виявилася неприємна річ – належність до корпорації націоналістів виключає можливість бути в корпорації інтелектуалів. З професіоналами там буває по-різному, але з інтелектуалізмом націоналізм точно не поєднується.

Інтелектуал, що став націоналістом, принципово не може далі бути інтелектуалом: він втрачає критичну позицію та рефлексивність. Навіть просте загравання з націоналізмом чи націоналістами може нанести невиправну шкоду мисленню та психіці того, хто заграє.

Підозру, контроль, примус, та ненависть в корпорації націоналістів неможливо поєднати зі свободою та довірою в середовищі інтелектуалів та професіоналів.

Якщо українська нація виживе у війні з росією, то ця корпорація мала би віддати свою громадську владу контролю та впливу. Але ніхто просто так владу не віддає, бо завжди будуть нові загрози.

Потрібно мати мужність визнавати реальну політику націоналізму, а не прикриватися авторитетами. Націоналісти корпоратизували націю, і ціною цього стали свободи українців, контрольована комунікація, тоталітарні та авторитарні соціальні практики, розколи та дискомунікації в суспільстві (зокрема мовна дискомунікація), психічний стан українців.

Затятість та самославність українців

Грицак говорить, що стійкість потрібна, щоб вижити. А я кажу – затятість потрібна, щоб була стійкість. Окрім основної якості українського стратегування як стратегій глухого кута, є ще окрема характеристика українського стратегування – затятість.

Ти йому хоч кілок на голові теши, але українець буде вважати Шевченка пророком, бо це ж Шевченко, це ж святе, не можна піднімати руку, чи голос, чи мислення – на святе.

Давайте подивимось на заклики українства.

"Слава Україні!" – "Героям слава!"; "Слава нації!" – "Смерть ворогам!"

Ознакою продовження українського страждання є славослів'я Україні, славослів'я нації, славослів'я героям і ненависть до ворогів.

Українці – не стільки православні, скільки самославні.

""Гей!" і "Нумо!" – це основні закличні установки українців.

"Подумай!" і "Придумай!" – ніколи не були установками українців.

"Вір наперекір" як установка фанатизму не може бути поряд з закликом: "Відкрийся інакшій вірі", бо це нібито святотатство.

"Підозрюй!" і "Ненавидь!" – це для українського ресентименту основні установки. А заклики "Відчуй!", "Довірся!", "Домовся!" є небезпечними для ресентименту.

Славити самих себе – це переживати гострий, психосоматичний комплекс неповноцінності.

Політична Україна: три політичні лінії українства

В засновку творення національної України лежали мислительно помилкові засади: опора на волю національного егоїзму, інтелектофобія та ресентимент, здебільшого антиросійський, але також антипольський, антиугорський, антиєврейський.

Національна Україна постала з соціалістичної України, але лінія стратегічна опинилася осторонь.

Три лінії українства мали різну долю.

Лінія національного спрощення:

- національна солідарність (надкласовість і антипартійність);

- авторитарність (особиста відповідальність керівників всіх рівнів за свої дії);

- якісна суспільна ієрархія і дисципліна;

- самоорганізація та самоврядність.

В практичній семантиці це звучатиме так: трайбалізм, авторитаризм і примус, дисциплінарне суспільство з його підозрою, уявленнями про правильне українство та інтелектофобією, атаманія. Ододумство замість різнодумства. Єдність, а не договірна спільність.

Лінія соціалістичного спрощення:

- примат матеріального над духовним (який потім став засновком споживацтва), який був мірилом гуманізму – діалектичний та історичний матеріалізми;

- диктатура пролетаріату у вигляді керівної та направляючої ролі комуністичної партії;

- класова ненависть (в "Моральному Кодексі будівника комунізму" слово "нетерпимість" вжито три рази);

- пролетарський інтернаціоналізм.

Спрощенці націоналізму: Донцов, Петлюра, Сциборський, Бандера, Забужко, Порошенко;

Спрощенці соціалізму: Виниченко, Скрипник, Хвильовий, Шелест.

Ці лінії призвели до дуже великих жертв, постійного розколу в суспільстві

Лінія ускладнення, інтелектуалізму, стратегування.

Ускладнювачі: Скоропадський, Липинський, Лисяк-Рудницький, Омелян Пріцак, сучасні ускладнювачі.

Цю лінію однаково репресували – як соціалісти, так і націоналісти.

Нація та цивілізаційна структура України

Давайте подивимось на уривок вірша, який зараз в часи війни стали дуже популярні.

"Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те..."

[Ліна Костенко, 1999, історичний роман у віршах "Берестечко".]

Це свідчення тієї однобокості української нації, яка є геть нецивілізаційною.

В Україні люблять лише воїнів-козаків-героїв. Розумних, святих і митців в Україні не люблять. Націоналісти – хороші воїни: мужні, рішучі, самовіддані, жертовні. Але в той же час для підтримання цих якостей, вони мають бути ненависні, злопам'ятні, зловтішні.

Цивілізація, заснована на волі, на воїнах, на героях завжди буде страждати і зрештою приречена на красиву смерть, загибель і довгу пам'ять – дивіться нащадки, чому не можна будувати життя лише на волі.

Гарні легенди після себе залишили суспільства волі: міфічні амазонки, спартанці, орда, козаки. Але ці легенди – не про щасливе життя.

І оскільки націоналістичний ресентимент має дзеркальну природу, тобто протистоїть російському імперіалізму, то війна між ними стає невідворотною.

Скажу неприємну, провокаційну і незручну для націоналістів річ: нинішню війну формально почала агресивна імперська Росія, але ідейно ця війна почалася в ресентиментальному Заповіті Шевченка. Читаючи цей Заповіт в дитинстві, всі ми свідомо чи підсвідомо знали – війна неуникненна.

Патріоти до неї готувалися, непатріоти тікали в еміграцію. Інтелектуали намагалися вивести ситуацію з ресентиментального глухого кута, але це в історії рідко коли вдається, бо ресетимент швидко стає масовим і, як в чорну діру, суспільство туди провалюється.

Основна моя опозиція до спроби Ярослава Грицака виправдати націоналізм часів уже незалежності України в наступному. Відбулося виродження виживання в деградацію, стійкість перетворилася на опір свободі та різноманітно-множинному розвиткові.

Проблема такої корпоративної дійсності нації у тому, що корпорація націоналістів, яка контролює суспільну уяву задля примусу її лише до уявлення себе як нації, геть повністю руйнує саму вільну уяву, свободу та інтелект в цьому суспільстві. Націоналізм не продукує філософію, науку, інноваційні технології, інтелектоємне виробництво.

Націоналізм – це не просто корпорація, а національний скрипт, вірус чи програма, яка спрощує цивілізацію і через штучно активовану ресентиментом волю до виживання при цьому звужує цивілізаційну всеохопність до культурно-мовного трайбалізму, блокуючи при цьому ненормативне мислення, віру широкого горизонту та протуберативну патію, а також завдає травму волі, бо воля стає лише ресентиментальною, а всяка інтелектуальна воля маргіналізується.

Проблема в тому, що український націоналізм щодо волі обрав за зразок концепцію волі Ніцше – концепцію індивідуально-групової сваволі, волі до влади і авторитаризму, а не концепцію волі Шопенгауера – концепцію світової волі і світових уявлень, яка не передбачає жодної волі до влади і не терпить будь-якого авторитаризму. Це окреме питання потребує окремої філософської лекції.

Групова воля завжди знаходить собі спільного суперника чи ворога.

Групове мислення шукає співбесідника, співмисленника.

Групова віра шукає співвірця, але найчастіше – єдиновірця.

Націоналізм породжує тотальність упереджень волі, віри, мислення та патії

Патія, віра і воля і мислення, коли прагнуть тотальності, опиняються в самотності. Саме тому тотальна воля творить тирана. Тотальна віра творить фанатика. Тотальна патія творить психопата. Тотальне мислення перестає бути мисленням, воно стає філософською онтологією і збочується на фашизм, комунізм, націоналізм, расизм, фемінізм, лібералізм та всякі "культури відміни" і "відміни культури" і т.д.

Націоналізм як концепція має фундаментальні обмеження в розумінні світовлаштування, людства як мислячих істот, що сприймають трансцендентний Поклик, і цивілізації як мотиваційно-трансцендентного конструкту.

Український націоналізм знає лише одну любов – егоїзм, а все решта – під підозрою, в ізоляціоністській нейтральності чи в ненависті. Український націоналізм знає лише одного Бога – націю. Український націоналізм знає лише одну природу – кров та грунт.

Нація в принципі не може бути незалежною: їй мовно-культурної енергетики не вистачає. Нація може переходити від однієї залежності до іншої, наприклад, від росії до ЄС. Незалежною буває лише цивілізація.

Принциповим розрізненням нації та цивілізації є те, що цивілізація допустима не в просторі і не в часі. Тобто цивілізація – не суспільство, бо має навіть не видове віднесення до біологічного виду (людина), не територіально-історичну основу, а інакший, мотиваційно-трансцендентний горизонт. Цивілізація відповідає на виклики вічності і нескінченості перед Покликом, що б ми під ним не розуміли – Бога, Природу, любов і т.д.

Щоб відбулася цивілізація, в Україні мають бути легітимними групи усіх упереджень: волі, мислення, віри, патії. Цивілізація – всеохопна, коли всі потрібні, а не лише воїни в рентенименті.

Ресентимент потрібен народу для виживання. Ресентимент не потрібен нації для зміни і розвитку. Ресентимент згубний для цивілізації.

Культура, що бережеться ресентиментом, приречена на виродження. Мова, яка бережеться не мисленням, а мовним фетишизмом, приречена на деградацію та архаїзацію – саме тому на певному етапі українська мова перестала розвиватися синонімічно.

З покоління в покоління українців передавалися лише ресентимент, злопам'ятність минулого і заборона на вільне мислення поза націоналізмом. Бо для передачі з покоління в покоління воля руйнування прагне кривавого ресентименту. А це веде повсякчас до страждань цілого народу.

Мислення ж передається лише через живі зміни. Віра передається через живу трансценденцію. Воля передається через живе воління свободи. Все це в націоналізмі знищується, бо Україна виживає лише як народ, не здатний до епохальної модернізації як нація, але не як мисленнєва-вольова-вірча-патична цивілізаційна спільнота.

Цивілізаційний дизайн базується на моїй роботі "Основы цивилизационной антропологии". Прикро, що ця робота досі не прочитана науковцями та інтелектуалами в Україні. Може тому, що вона російською.

Спільності, побудовані на одному упередженні (волі, вірі, патії, мисленню), ніколи не є цивілізаціями, а є націями чи навіть народами, що змушені приставати до інших цивілізацій.

Нація не сягає трансцедентності. Нація – профанна, тобто для всіх. Сакральності чи трансцендентності сягає лише цивілізація. Тобто лише цивілізація відповідає на питання – нащо нам літати з крилами чи без крил, у буквальному сенсі.

Саме початкова помилка поетів – Бог крила не дав, то й літати не можемо – призвела в метафоричному сенсі до того, що українці знищили своє ракетобудування і під час війни 2022-2023 років довго були беззахисні перед ракетами ворога, захиститися змогли лише продукцією західної цивілізації, у якої є позитивна відповідь на питання, нащо літати.

Це унікальна ситуація в історії людства. Є нації, які не мають своїх ракет і не літають в космос. Є нації, які мають свої ракети і літають в космос. Є навіть нації, які не мають своїх ракет, але літають в космос на чужих. Але є нація, поети якої сказали, що ми не можемо літати, тому ця нація, навіть маючи свої ракети, не літала в космос, і знищила своє ракетобудування. Ця нація з корпорацією націоналістів, які спрямовували соціальну енергію не на те, щоб літати, а на те, щоб продовжувати виживати, коли вже навіть держава мала незалежність.

Українська нація не змогла зберегти після СРСР харківські танки, миколаївські кораблі, дніпровські ракети, бо в культурі ракети і пляцки однаково значимі. Пляцки були дешевші, тому здійснювали експансію по Україні.

Культура творить, транслює і зберігає норми. Нація має культурні інститути для цього. Нація не творить позакультурні мотивації, трансценденції, не виходить на межі (прєдєли), на сягає початків, не знає інакшого як орієнтації пошуку поза очевидним. Нація в принципі не сягає ненормативного мислення.

Входження України в ЄС та НАТО не вирішує проблем того, що українці там продовжуватимуть бути самозакоханими ідіотами. Норми життя без трансцендентних мотивацій не можуть бути збережені нацією. Українців в ЄС та НАТО будуть використовувати всі, завжди і усюди, бо стратегія можлива лише на рівні цивілізаційного мислення. На рівні національної самозакоханості стратегія принципово неможлива.

Цивілізація- це мотиваційно-трансцендентний конструкт.

Необумовлена воля, вольності, цікавість, спонтанне мислення, віра широкого горизонту, протуберативна патія – найважливіші орієнтації.

Що таке Україна? – моя відповідь

Україна надалі – це не єдність народу чи нації, не виживання і не ресентимент.

Україна в перспективі – це цивілізація, що означає різні соціалізовані і легітимні групи, які поєднанні спільно-угодово, разом (а не в єдності) задля цікавості Інакшого.

Така Україна має позитивну перспективу змін від себе, а не від ззовні. Україна – це екзистенційне і транзистенційне. Україна – це трансцендентне, космічне, роботичне, штучно-інтелектуальне, віртуальне і т.д. В такій Україні мова, культура, традиції, ритуали, дрес-код і т.п. не має того домінуючого ресентиментального значення, як це собі вважали націоналісти.

Коли Україна виживала, вона мала бути консервативною. Коли Україна іде в світ і вступає в цивілізаційну конкуренцію, вона має бути динамічна щодо мотивацій, трансцендентних горизонтів і перспектив.

Українці задля Інакшого вільні робити все, що вони хочуть, аби домовлялися про спільність. Україна постає в мікрогрупах різноманітного та Інакшого.

Перспективи України

Якщо навіть українці в результаті переможних військових дій вийдуть на кордони 1991 року, то поки націоналісти будуть в Україні, а імперці будуть в росії, війна буде продовжуватися.

Російський імперіалізм та український націоналізм – це ідеальна пара, бо не дивлячись на те, що вони хочуть знищити один одного, вони – смисл існування один одного. От чому вони обоє не мають перспективи. Як закінчиться один, має закінчитися і інший.

Війна руйнує Україну і українців, бо ресентиментальна воля в зіткненні з іншою ресентиментальною волею неодмінно перетворюється на волю некротичну. Воля до влади ніколи не буває волею до життя, а постійно перетворюється на волю до смерті.

Війна на полі бою лише створює умови для перемоги. Справжня перемога для України полягає у творенні всебічної чи всеохопної цивілізації – мислення, волі, віри, патії, інтуїції, прозріння і пророцтва, потенції, трансценденції.

Будемо далі будувати націю – України не стане. Проект України як корпоратизованої нації завершено. Потрібна інакша Україна, інакші міфи, інакші поетичні стратегії, інакша організація.

Українці тікають і будуть тікати з України, допоки тут буде суспільство лише волі та ресентименту. Воля не виживає сама. Іноді воля втрачає саму можливість волити. Бо стає нікому волити.

Зміни українців можливі в причетності мислення, в цивілізаційному стратегуванні. Воля сама по собі неспроможна робити зміни. Зміни це таке примноження мір, яке здійснюється через невизначеність. Воля в принципі не вміє ані бути в стані невизначеності, ані здійснювати примноження мір. Якщо воля до того ж ресентиментальна, то вона ще й опирається будь-яким змінам, що руйнують ресентимент, за який вона тримається.

В структурі України легітимними мають стати групи мислення, групи віри, групи патії. Без цього, на одній лиш волі Україна не має перспективи.

Змінювати щось може лише той, хто змінюється при цьому сам.

Україна може виживати лише незмінною. Якщо Україна змінюється, вона перестає бути такою, яка виживає. Вона перестає бути і народом, і нацією.

Україна постає як цивілізація в орієнтації на людство. Лише така Україна має достатньо позитивної енергії поза ресентиментом для світотворення і творення себе.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.