Мир – це виграна війна
Їдеш Києвом – очі рвуть говорющі голови плитких і нафталінових політиків з безглуздими і зужитими гаслами на зразок "Жити по-новому" (серед тямущого народу слушно кажуть "пижити по-новому"). Цікаво, кому це адресовано? Вільні і чесні люди не потребують, аби хтось їм накидував свою волю: вони самі знають, як жити, з ким і де...
Проте душу рвуть інші гасла, коли під головами начебто фізично повносилих чоловіків читаєш "За мір" у час пекучої війни. Війна стає миром лише шляхом боротьби, а не через слабосилі, клоунадні круглі столи (переважно з круглими дурнями), не через відступ від духових цінностей – історичної пам'яти та мови, не через намагання підписувати безглузді меморандуми, не через нікчемну рекламу, де начебто ветеран війни чомусь щось говорить мовою окупації молодим людям – а під тим лейба: позиція уряду... Доурядувалися. Невже таку совкову печаль хотіли бачити вільні люди майдану? За таких умов війну лише заганяють всередину людської свідомости, що має прості назви: антимайдан, тітушки, партія регіонів, партія комуністів, двуязичіє, федералізація, децентралізація, сепаратизм, мародери, бандити. Побороти всі ці лексеми-синоніми як шлаки пострадянської свідомости homo sovietikusa або просто путеноїда можливо тільки через війну, названу з нашого боку дуже делікатно – АТО. Коли озброєний до зубів ворог вривається до тебе до хати, ти не тлумачиш йому, що він не має рації. Слова мовчать – гармати діють.
Свого часу Галичину від зарази москвофільства вилікувала 1-ша світова війна 1914 року, коли московський чобіт ступив навіть на гору Маківку і за пів року окупації знищив всі українські школи, бібліотеки, наукові, просвітні та спортові товариства і відправив на заслання митрополита Андрея Шептицького. Тисячі Січових Стрільців – молодих, інтелектуальних, обдарованих – полягли у "війні за Україну". Вони не мали ані найменшого сумніву, що москаля треба долати КУЛЕЮ:"Не миритись, милі браття, А боротись нині нам, Бо шаліє кат завзятий, Смерть голосить козакам" (із січової пісні). Навіть після поразки визвольних змагань в польсько-українській війні 1918-1919 років вже за рік створюється Українська військова організація (УВО), прелюдія ОУН (Організації українських націоналістів) 1929 року, беззаперечним символом якої став Степан Бандера. Не випадково отруєні пропагандою і власним безсиллям люди на загрожених українських теренах змагаються і сьогодні з тінню Бандери. Нам так далеко до його сили і блискучих вольових актів... Проте страх перед ним сьогоднішніх рабів і путеноїдів лише підтверджує правдивість його шляху. Пророчими сьогодні є слова Степана Бандери: "Росія є тільки одна – імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха – жертв, терпінь і падіння. До цього ще далеко...".
То, може, саме зараз маємо нашою всеохопною боротьбою – зброєю, мовою, світоглядом, бізнесом – подолати цього монстра, якому слабосила теперішня влада так незугарно підігрує передусім у гуманітарній царині?
Сьогодні дикий московит випробує Донбас на його українськість та інтегрованість у велику українську культуру. За теперішніх обставин глибокої колонізації України Московією незалежність України – це її незалежність від Москви. Останнім форпостом такої залежности від Москви став Донбас, де маховик москалізації був такий потужний, що перемолов навіть, чи "пошахтьорив", 58% українців у Луганській області (серед них 39% росіян) та 57% українців (серед них росіян 38%) – у Донецькій. Нема сумніву, що ця розлога степова земля вистоїть і настоїться внутрішньою силою у супротиві до загарбника. Це лиш питання часу і внутрішньої революції у головах колишніх виборців януковича. "Хто визволився сам, - той вільний буде. Хто визволив кого, у рабство візьме",- каже велика Леся. Проте загроза в іншому: у внутрішньому угодовстві теперішнього найвищого державного істеблішменту.
Не закликають до миру, спокою і порозуміння, коли московські терористи-сепаратисти збивають гелікоптери, вбиваючи наших летунів Сергія Руденка, Руслана Плоходька, Ігоря Грішина, Миколу Топчия, Олександра Сабаду. Не йдуть на жодні перемовини, коли 10 травня у місті Брянці Луганської области п'яні виродки-сепаратисти розстрілюють чотирьох молодих людей за те, що привіталися між собою бандерівським гаслом "Слава Україні". Двоє молодих хлопців 22-ох і 24-ох років загинули, ще двоє у важкому стані в лікарні. Не сідають за круглі столи з виродками, коли ті обстрілюють машину супроводу швидкої допомоги з пораненим свободівцем Олексієм Демком, якого назад повертають у небезпечну лікарню, а потім вночі тяжко пораненого московські бандити викрадають. Не компромісять мовою та історичною пам'яттю з тими, хто у Макіївці викрадає, зокрема, батьків активіста-свободівця Юрія Бенедюка і вимагає викуп. Таких просто ЗНИЩУЮТЬ, наступаючи силою не лише своїх переконань і світогляду (якщо вони є), а силою зброї. Тут працюють взаємини лише в одній системі координат: АБО – АБО. Отож війна стане миром, якщо зуміємо довести це не лише через АТО, а через щоденний духовний фронт у нашій беззубій поки що гуманітарній та інформаційній політиці.
