Интервью Цушко о предстоящих выборах и не только
Думаю, что перед выборами многим будет интересно почитать интервью Василия Цушко. Первое после длительного перерыва. Его аргументация заслуживает пристального внимания. Поэтому просто перепечатываю текст в своем блоге.
Вибір для України: подальша колонізація чи надія на розвиток?
Останнім часом в Україні мало хто чув про Василя Петровича Цушка. Колишній міністр внутрішніх справ, делегований в уряд соціалістами, проявив себе як мужня людина, справжній патріот під час драматичних подій травня 2007 року, що сталися після того як президент Ющенко, підбурюваний з одного боку – невдоволеною перебуванням в опозиції Юлією Тимошенко, а з іншого- власним секретаріатським оточенням на чолі з Віктором Балогою, переступив Конституцію України і видав указ про припинення повноважень чинної Верховної Ради та нові вибори до парламенту.
В державі почалася затяжна парламентсько-політична криза, під час якої невпевнені в перемозі організатори-реваншисти затіяли ряд провокацій, кінцевою метою яких був перехід влади в руки колишньої опозиції ще до виборів або й без виборів, які за таких умов їм були просто не потрібні.
Василь Цушко опинився тоді в епіцентрі подій – як за статусом, так і за власним розумінням громадянського обов"язку. Оцінюючи його дії на той час, засоби масової інформації писали, що саме він "врятував країну від беззаконня, а Київ – від катастрофи".
Для нього особисто це обернулося високою ціною: обширний інфаркт міокарда, реанімація, тривале лікування...
Сьогодні Василь Петрович – довірена особа одного з кандидатів у Президенти України.
Перше після довгої перерви інтерв"ю він погодився дати кореспонденту "Селянської правди".
Вибори фальшує влада
Василю Петровичу, чи ви продовжуєте залишатися соціалістом?
Я за переконаннями соціаліст.
Але нині ви більше працюєте з регіоналами, ви є довіреною особою Віктора Януковича?
Так, я працював у цьому уряді, знаю його можливості, тож коли Віктор Федорович запропонував мені у липні минулого року стати його довіреною особою, я погодився.
Знаєте, я маю досвід роботи – як з Тимошенко (я був за її прем'єрства головою Одеської обласної держадміністрації), так і з Януковичем-прем'єром, в уряді якого я працював міністром внутрішніх справ. За одного й того самого президента – Віктора Ющенка. Тож маю власну думку і маю можливість порівнювати.
Наше суспільство – і це можна назвати хворобою зростання чи якось інакше – розвивається так, що нині маємо дві мега-партії: Регіонів та БЮТ. За своєю суттю вони обидві репрезентують великий капітал. Тільки природа цього капіталу різна. Навколо Януковича об'єднуються вітчизняні товаровиробники, експортери – ті, хто виробляє продукцію на території України та продає її за кордон. Вони створюють робочі місця, платять податки, людям – зарплату. Велику чи малу – це вже питання соціального захисту, держави, профспілок тощо. Але суттю є те, що природа цього капіталу змушує його працювати на Україну.
Навколо ж Тимошенко об'єднуються здебільшого імпортери. Це люди, які, умовно кажучи, продають "банани", одержують за них гроші й вивозять їх за межі України. Тут крутиться багато спекулятивного капіталу на зразок "купи-продай". Переконаний: такий капітал працює проти України.
Та й що ми маємо сьогодні? Маріонетковий уряд, який живе за рахунок грошей з-за кордону. І працює – не на свою економіку, а на закордонну. Наприклад: уряд Тимошенко торік видав ліцензію на завезення в Україну 4 мільйонів тонн м'яса, 500 тисяч тонн м'яса дозволено було завезти взагалі без мита. Все це зроблено наче з благородною метою – збити ціни. А по суті – знищується власне тваринництво, нічого не робиться для його розвитку. Ось вам апофеоз турботи про селян цього уряду: Україна завезла торік 40 тисяч тонн сала – замість того, щоб самим виростити кабанчиків.
Або ще один приклад: уряд Тимошенко ухвалив постанову, за якою згортається газифікація сіл, мовляв, усе це безперспективно. Але візьмімо нашу сусідку Молдову, потенціал якої в кілька разів менший, ніж України. За 8 років президентства Вороніна в Молдові газифіковано 98% сіл. А ми, багата Україна, відмовляємось від газифікації?
Світова економічна криза для Тимошенко – подарунок, чим би вона ще виправдовувала суцільні провали свого уряду? Але жодна країна – колишня республіка Радянського Союзу – не впала так низько. Та що там казати: ми рекордсмени в усьому світі щодо спаду в економіці.
І водночас чимало хто з її оточення нажився на цій кризі. Коли вона каже, що немає грошей на виконання закону про підвищення соціальних стандартів, це чергова брехня. Для того, щоб підняти на 75 гривень в середньому пенсію, збільшити виплати інвалідам, матерям-одиначкам, декретні виплати, до кінця року потрібно було 3 млрд 600 млн гривень. Але ж Тимошенко знайшла 40 млрд гривень на те, щоб викупити збанкрутілі банки? І яка економічна необхідність була в цьому? Захистити вкладників? Їх достатньо було перевести під Фонд повернення вкладів, це обійшлося б дешевше, і грошей вистачило б на підняття соцстандартів.
Навіщо ж вона викупляла ті банки?
Я гадаю, це була операція, на якій її оточення заробило на "відкатах". Іншої логіки не бачу.
Тому, хто не закриває очей, зрозуміло: політика Тимошенко призведе до подальшої колонізації України, до знищення власного виробництва. Незважаючи на те, що вона б'є себе в груди й оголошує себе найбільшим патріотом, вона – не патріот. А навколо неї політичні космополіти, яких не цікавить країна. Якби вона й хотіла щось зробити, природа капіталу, який вона обстоює, така, що по-іншому вона діяти не зможе. Та навряд чи й захоче: вся її програма побудована на брехні й популізмі. А на цьому не вибудуєш жодної концепції розвитку. На такій політиці тільки ситуативно можна прийти до влади. Але вже через рік народ наїсться локшини, яку вона навішує на вуха. Якщо ще досі не наївся.
Ви хочете сказати, що нічого доброго уряд Тимошенко не зробив?
Я не можу знайти жодних плюсів за два роки урядування Тимошенко. Жодних. А винен у цьому президент Ющенко, тому що не дослухався 2007-го року до представників правлячої коаліції, коли ми застерігали: не треба чіпати парламент. Я виступав на засіданні РНБО, і слова мої занесені до протоколу. Я казав: "Вікторе Андрійовичу! Я не підтримую цього указу тому, що ви штовхаєте країну на трагедію, й ім"я цій трагедії – Тимошенко. Через рік ні ви, ні країна не будете знати, що робити з цією трагедією". Як у воду дивився. Потім я повторив ці слова з трибуни Верховної Ради. Вони є в стенограмі. Але хіба президент до них дослухався? Він тепер і сам розуміє, кого він привів у владу. Та пізно.
Знаєте, сьогодні легко аргументовано критикувати "верхівку". Достатньо послухати, що Ющенко каже проти Тимошенко, а Тимошенко проти Ющенка. У Ющенка "в руках" зовнішня розвідка та СБУ, а у Тимошенко – МВС, і ті, й ті мають усі можливості назбирати достовірні дані проти супротивника. А вкупі все це свідчить про те, що помаранчеві вожді зрадили всі ідеали Майдану. Це гірко, тому що я відверто і чесно вірив у ці ідеали. Я знав при цьому ціну "вождям", але я підтримував народ і хотів тих змін, за які люди стояли на Майдані. На жаль, вони не були здійснені.
Сьогодні, як це не парадоксально, Янукович ближче до втілення тих вимог, ніж помаранчеві "вожді". За ці роки він багато переосмислив, переоцінив. Знаєте, як він відповів учасникам Майдану? "Вони вам обіцяли, але нічого не зробили. Я зроблю те, що вам обіцяли". Я вважаю, що він це чесно сказав. Тому, нікого не ідеалізуючи, вважаю, що він має всі шанси стати Президентом України.
А Тимошенко?
Тільки через підкуп і фальсифікації. І коли вона заявляє, що регіонали сфальсифікують вибори, це блеф. Всі знають, що вибори фальшує влада.
Міліція виявилася відповідальнішою, ніж президент
Нагадайте читачам ту драматичну історію, коли так звані цивільні особи захопили Генпрокуратуру, і ви на чолі з міліцією наводили там порядок? Хто винен в ситуації, що тоді склалася? Чи була небезпека воєнних сутичок між підрозділами двох силових відомств?
Це була чистої води авантюра, тому що в міністра внутрішніх справ прямий зв'язок з президентом, і тому якщо не сам Ющенко, то той же Балога чи будь-який чиновник із секретаріату могли зателефонувати і від імені президента повідомити, або щось пояснити. Але у цих подій була інша мета. Абсолютно провокативна.
Того дня 24-го травня мені зателефонував помічник генерального прокурора і повідомив, що особи в цивільному захопили генпрокуратуру й ізолювали генерального прокурора. Як повинен реагувати міністр внутрішніх справ? Якщо якийсь дебош у сім"ї, приходить дільничний міліціонер, наряд патрульно-постової служби... А якщо телефонують від імені генерального прокурора? Я вирішив розібратися сам і приїхав туди з кількома міліціонерами: справді, озброєні люди, в цивільній формі, заблокували вхід. Як міністр внутрішніх справ я мав доступ на будь-який об"єкт. І коли мене не пустили, я дав команду – відкрити ворота. Двері, за якими сходи ведуть до кабінету генерального прокурора, теж були зачинені. Відчинили і їх. Максимальну шкоду, яку ми могли заподіяти, – це, може, ручка дверей постраждала чи замок у дверях. Все решта – політичні байки.
Ми піднялися нагору – нам спробували перешкоджати "люди в цивільному", але коли я дав команду перевірити, хто такі, вони розбіглися.
Біля кабінету Піскуна, який був тоді генпрокурором, зустрів Гелетея. Виявляється, його того дня призначили керівником управління державної охорони, я про це не знав. Це була перша його "акція", можливо, під неї й призначався... Саме УДОвці тоді фактично захопили прокуратуру: адже не мала права служба охорони самовільно, без погодження з прокуратурою, змінювати порядок охорони, збільшувати кількість людей в наряді, тим більше прийти в цивільному... Отже, все було розраховано на провокацію. Ніхто тільки не сподівався побачити там мене... Очевидно, я своєю появою зіпсував їм сценарій. Запитую: де генпрокурор? І тут десь збоку, із глибини коридора з"явився Піскун. За всієї свистопляски з указами він справді на той момент офіційно був генпрокурором.
Поки ми перемовлялись, надійшли народні депутати, представники різних сил, і це вони "винесли" двері в кабінеті Піскуна. Але до цього не мав ніякого відношення ні я, ні міліція.
Піскун попросив нас навести порядок у прокуратурі. Тоді я дав команду, і на територію ГПУ зайшов "Беркут", який став охороняти ГПУ паралельно з представниками УДО. Втім, "Беркут" був недовго. Пізніше заступник генпрокурора, який відповідає за ці питання, підписав угоду з нашим департаментом про те, щоб ми офіційно взяли під охорону приміщення генпрокуратури. І вже о 18-ій годині того ж дня на охорону заступив "Титан", який справді здійснює такі функції – охороняє банки, магазини, державні структури. Треба сказати, що міліція не піддалася на жодні провокації, поводилась стримано, коректно. Гадаю, від нас чекали іншого.
Тільки наступного дня управління державної охорони зняло своїх співробітників, і ГПУ перейшла під охорону МВС. Так ми охороняли ГПУ кілька місяців, аж доки новий генпрокурор Медведько не встановив інший порядок.
Все решта – від лукавого, кримінальні справи – виключно політичне замовлення. Слава Богу, що все закінчилось миром. Хоча в ті дні, особливо 26-го, ми перебували на межі громадянської війни. Це факт.
Для чого відбувалися ці провокації?
Аби узурпувати владу. Авантюристи вирішили незаконно, антиконституційно захопити владу в країні. Це був путч. Реальний путч, не гірш од 91-го року. Тоді, як пам"ятаєте, війська пішли на Москву. На Київ теж пішли війська.
Хто їх організовував і з якою метою?
На чолі стояли ті, хто й тепер править країною. Наскільки я розумію, усім заправляв тодішній глава президентського секретаріату Віктор Балога. Президент наче дистанціювався, Тимошенко теж була в тіні, зате активістом від БЮТу виступав Турчинов – тоді заступник секретаря Ради національної безпеки. Він і в прокуратурі тоді був.
Вони хотіли повної влади, вони її й одержали. Тільки в підсумку Балога підставив Ющенка. Він обіцяв, що влада буде в нього, а насправді, завдяки всій цій афері владу одержала Тимошенко. Це так.
І до речі, як за кожного путчу, було складено список тих, хто підлягає арешту. Янукович був першим, Мороз – другим.
Час теж було вибрано відповідно. Прем"єр тоді був на саміті голів урядів СНД у Криму, а спікер – у Словаччині з візитом. Один я – так сталося – їм завадив: ніхто не сподівався мене побачити в прокуратурі, де, очевидно, мислилась перша сутична між правоохоронцями та державною службою охорони.
А потім – для мене самого це було несподіванкою, що мені висловила довіру і за мною пішла вся міліція, і ми своїми виваженими, але твердими і впевненими діями зупинили вакханалію, яка розгорталася на вулицях Києва і в Україні.
Чи справді була небезпека втручання внутрішніх військ у ситуацію в країні? Чому так сталося? Розкажіть, як вийшло, що вам довелося зупиняти "рух на Київ".
Чому так сталося? Президент порушив Конституцію України, коли указом підпорядкував собі внутрішні війська. А потім звелів їм з усіх областей рухатися на Київ. В автобусах, з амуніцією. Щоправда, без зброї. Зброї вистачило б і в Києві.
Навіщо?
Офіційна версія: для наведення порядку на стадіоні під час фінального кубкового матчу між київським "Динамо" і донецьким "Шахтарем".
?...
Я розумію, не "царська" це справа – наводити порядок на стадіонах. Але було саме так. Порядок на стадіонах – справа міліції, а якщо вона вважає, що їй потрібна в цьому допомога, то справді просить допомоги у підрозділів внутрішніх військ, які зазвичай охороняють державні об"єкти особливої важливості, разом з міліцією можуть патрулювати в місті. Охорона громадського порядку – їх додаткова функція. Якщо з таким проханням звертається міліція. Але ми не зверталися, тим більше не просили, щоб внутрішні війська прибували в Київ. І не функція президентської адміністрації та РНБО охороняти стадіони. Це була операція прикриття. Ланки одного й того самого ланцюга провокацій, початок якому було покладено в прокуратурі.
Того дня вранці я проводив планову селекторну нараду, але щойно дізнався, що стягуються внутрішні війська, одразу її відмінив і всім оголосив: є тільки один наказ – зупинити внутрішні війська. Без силової протидії, сутичок, крий Боже, стрілянини, але зупинити. При цьому попередив: якщо хтось не хоче виконувати цей наказ, може лягати на лікарняний або писати рапорт про звільнення. І що мене вразило: не було ні рапортів, ні лікарняних. Міліція зрозуміла свою високу відповідальність, і що для мене дуже важливо, повірила мені і пішла за мною.
Я потім думав: чому так сталося? Я цивільний міністр, і завжди підкреслював, що не є головним міліціонером. Головним міліціонером був мій перший заступник – генерал-полковник Корнієнко. Я не претендував на цю роль. Зате я вважав своїм головним завданням забезпечити належне ставлення до міліції з боку держави. Перш за все матеріальне. На той час мінімальна зарплата міліціонера складала 600 гривень. Хіба можна жити на таку зарплату, утримувати сім"ї, належно охороняти порядок? Уряд Януковича тоді знайшов можливість удвічі підвищити мінімальну зарплату. Це одразу дало імпульс надії, сприяло зміцненню дисципліни. А з 1 січня 2008 -го року мінімальна зарплата в міліції мала зрости до 3000 гривень... А це вже вагомо. У перерахунку – 600 доларів, та й ціни були не ті, що тепер. Можна було боротися за підвищення якісного складу: прощатися з тими, хто не може не красти, брати хабарі, боротися з корупцією, іншими порушеннями закону. Але наш уряд пішов, і зарплати залишилися такі, як ми встигли підняти. Посилились негативні процеси, міліція збідніла, озлобилася, плюс – її покинули останні оптимісти, які вірили, що все зміниться. Це теж важливо. Адже в житті дуже важливий психологічний фактор. А сьогодні головна психологічна складова життя нашого суспільства – безвихідь.
На жаль, саме це характеризує правління Тимошенко в останні два роки за президента Ющенка. Психологічна і моральна безвихідь суспільства. Такий же моральний стан і в міліції.
І як же міліція зупинила внутрішні війська?
Спасибі співробітникам і військовослужбовцям. Вони так хотіли в Київ, як я тепер на Марс.Уявіть ситуацію: 100 бійців спецназу внутрішніх військ, що їдуть на Київ в автобусі, зупиняють два інспектори ДАІ, починають щось перевіряти, пояснювати, чому автобус не може їхати далі. А пояснювати багато не треба, військовики самі підказують: ви нас куди-небудь відведіть, а ми доповімо, що ви нас не пускаєте... Вони самі прекрасно розуміли, куди їх штовхають... Якби вони хотіли прорватися, то обов"язково б прорвалися. Протистояння з міліцією почалося б ще там, на дорогах. Але вони самі нікуди не хотіли рухатися, виявляючи цим самим більшу політичну відповідальність, ніж верховний головнокомандувач. І саме цією відповідальністю ми завдячуємо тим, що в країні не дійшло до ескалації, до воєнних сутичок. Завдяки виваженим діям і міліції, і внутрішніх військ, і співробінникам Служби безпеки України. Вони теж зробили багато для того, щоб ми вийшли з глухого кута мирним шляхом. А то були деякі гарячі голови в секретаріаті – пропонували залучити "Альфу". Але й керівництво СБУ, і "Альфи" чудово розуміли, куди їх штовхають, і що виходу з цього "котла " потім не буде...
А 27 травня закладена міна таки "вибухнула"... Хоча й не так сильно, хвалити Бога, як могла б. На центральному стадіоні в Києві під час того кубкового матчу "Беркут" побив молодих людей кийками. Міліція вчинила не зовiм правильно, і я попросив пробачення за її дії – хоча на той час уже лежав у реанімації з інфарктом. Без сумніву, це теж була провокація. Ще одна ланка з того ж ланцюга. Можливо, метою було довести, що внутрішні війська недаремно викликали до Києва. Можливо, спаплюжити репутацію міліції. Не знаю, чи міг би я тоді щось передбачити, чи зарадити, якби був на місці.
І як же ваше серце не витримало?
Мене отруїли, і саме 26-го травня, в моєму кабінеті. Є така технологія – розпиленням на тверду поверхню. Дві західнонімецькі лабораторії показали перевищення в моїй крові у 40 разів допустимих норм отруйної речовини, яка спричиняє інфаркт міокарда. Я давно вже мав би бути на тому світі. Врятував збіг обставин і високий професіоналізм лікарів.
Ви могли б довести, хто вас отруїв?
Так. Але я не стану цього робити. В нашій країні так багато несправедливості, що моя особиста трагедія є тільки краплею в морі людської скорботи...
Я лікувався в Німеччині, потім – у Москві, і коли кажуть, що Цушко втік, це абсолютно не так. Перебуваючи на лікуванні, я написав лист до Генеральної прокуратури: якщо треба – я там-то. До мене приїжджали слідчі Генеральної прокуратури, проводили допити на території посольства України в Москві.
До речі, травневі події в яскравому світлі висвітили й позицію прем"єра. 26-го травня я доповідав йому телефоном: ми тримаємо ситуацію під контролем, але може настати потреба застосовувати більш радикальні заходи. Що скаже уряд? Він запитав мене тільки одне: чи можливі жертви? Так, кажу, можуть. Тоді він відповів: "Нам не потрібна така влада, якщо хоч одна людина може постраждати чи загинути. Ми підемо на вибори, хай народ приймає рішення"...Хтось може сказати, що це слабкість Януковича. Я переконаний: це його сила. Він не хоче прийти до влади будь-якою ціною. Я не впевнений, що інші кандидати заради утримання влади не пішли б на будь-які радикальні заходи. Власне, вони вже це демонстрували.
Вибираємо напрям розвитку для країни
Ми повинні чітко розуміти, що сьогодні обираємо не просто президента, а напрямок розвитку для країни, – продовжив Василь Цушко.
Вітчизняний капітал, що зосереджується навколо Віктора Януковича, буде змушений формувати політику розвитку. Я бачу її в більшій активності на пострадянському просторі, насамперед в тіснішій співпраці з Росією, Білоруссю, Казахстаном. Адже хто б що не розповідав, Україна без повернення традиційних для неї ринків не зможе повністю відновитися. Йдеться про економічну співпрацю, митний союз. Логіка тут зрозуміла: на Сході нас не чекають, там нині могутньо розгортається Китай, Індія, на півдні – Туреччина, араби. На Заході теж непросто. Сотні й тисячі разів повторюй "халва", солодше не стане. Ніхто нас там не чекає, і Євросоюзу ми не потрібні, особливо такі, якими є тепер. Нам треба повернути наші традиційні ринки, повернутись до співпраці з колишніми республіками. Це теж не просто, адже за ці роки кожна з них пробивала собі шляхи співпраці в економічному світі. Але я переконаний: економічні інтереси, інтереси людей приведуть нас до того, що ми наведемо міцніші мости співпраці з Росією, Білоруссю, Казахстаном, іншими державами. І ці економічні мости дадуть змогу зняти всі політичні нашарування, непорозуміння, докори і звинувачення.
Можливо, найбільш амбіційний пункт програми Януковича – це подолання бідності. Не один раз цей пункт записувався в урядових і президентських програмах. Чи можна його здійснити? Вважаю, так, але тільки через створення робочих місць. По-іншому не вийде. Імпортер їх не створить: не можна всю країну перетворити на торгову точку. А директори заводів, шахт, підприємці, які хочуть "вибитися в люди", розширювати ринки для своїх товарів, – зможуть.
Сьогодні перед будь-ким, хто йде у владу, постає завдання утвердити соціальний лад, а поки що він у нас асоціальний: 90% населення – за межею бідності. Це завдання і нового президента. І нового парламенту.
Ви вважаєте, що парламент має бути також новим? Тобто, новий президент оголосить нові дострокові парламентські вибори?
Погодьтесь, це було б логічно. Адже 30 травня призначено вибори до місцевих рад. "Старим" залишається тільки парламент. До того ж, недієздатний, по-селянськи – яловий, "приплоду" від нього марно чекати.
А якщо парламент буде також обрано новий, країна на чотири роки перепочине від виборів і зможе зосередитись на справжньому виході з кризи, в яку її загнали політики.
А виходити нам доведеться довго. Чудес не буває, ми це розуміємо. Після тих експериментів, які вчинив щодо держави нинішній уряд, виходити з кризи доведеться довго. Якщо мене запитують люди, а чи підвищать нам пенсію, я кажу, дай Боже, щоб в 2010-му виплачували те, що в 2009-му – і пенсіонерам, і бюджетникам. Бо уряд Тимошенко залишив у бюджеті у спадок наступникам – не дірку, а вирву в 150 мільярдів гривень. І про це каже її колишній міністр фінансів Віктор Пинзеник.
А що може дати в такому випадку обрання Януковича? – запитаєте мене. Надію. Світло в кінці тунелю. І хоч тунель довгий, з"явиться можливість вийти з нього. А сьогодні немає світла. І з Тимошенко його не буде.
Україна – аграрні Емірати
Трохи більше як 20 років тому вас призначили директором радгоспу у рідному селі. У 26 років. 7 років, включаючи два перші роки у Верховній Раді, ви керували господарством. Чого вдалося досягнути? Яким нині є ваш колишній радгосп?
Не призначили, а обрали... Це ж ініціатива Горбачова була – обирати директорів заводів, радгоспів. Мене обрали одностайно десь близько 900 осіб. Щоправда, кандидатура моя була безальтернативна. Але я вже попрацював заступником директора радгоспу в сусідньому селі, тож досвід мав. А господарство було серйозне: 5 тисяч гектарів землі, з них 1 тисяча – під виноградниками, 3 тисячі гектарів орної землі – сіяли й пшеницю, і кукурудзу, і соняшник. Вівцеферма на 7 тисяч голів, великої рогатої худоби 1000 голів – з них 300 дійних корів. Винзавод був первинної переробки винограду на виноматеріал. Три тракторні бригади, 70 тракторів, 55 автомашин. Людей працювало багато, адже виноградники вимагають ручної праці. Але й інженерно-технічних працівників було майже сотня. Це ж 90-і, знані як роки боротьби з пияцтвом. Пияцтво не побороли, а шкоди виноградарству завдали дуже великої. Я був, до речі, делегатом Всесоюзного селянського з"їзду в Москві. У президії Горбачов сидів, голова Ради Міністрів Рижков, головний борець з пияцтвом Лигачов... Я достоявся біля третього мікрофона, і коли мені дали слово, скільки неприємностей наговорив їм з приводу виноробства й виноградарства, що мої старші товариші-одесити навіть перелякалися за мене. Але то вже були інші часи. Мене навіть запросили на Стару площу до міністра по селу і похвалили за гострий виступ.
Хоча відтоді, а тепер тим більше жити селянам краще не стало. Сьогодні близько 500 моїх односельців – на заробітках в Росії.
Ви – селянин за народженням, освітою, досвідом роботи і вочевидь, незважаючи на "зигзаги" долі, вам болить усе, що відбувається на селі. Як його можна підняти? І чи вдасться взагалі зробити?
Я сказав би, що серед найбільших стратегічних помилок Леоніда Кучми – сертифікатна приватизація та указ про розпаювання землі, примусове розформування колективних господарств. Він знищив велике виробництво і залишив людей без робочих місць на селі. Не можна здійснювати реформи на злиднях.
А тепер вихід може бути тільки в одному: у фінансуванні. Я співавтор закону про бюджетну підтримку села. У світі є тільки одна держава – Нова Зеландія, яка не дотує сільське господарство. У них цілий рік – 25 градусів за Цельсієм. Всі інші дотують. Але як це треба робити? Через дотацію виробництва – на тонну зерна, центнер молока, м"яса, голову молодняка.
Ми поспішали в СОТ, здаючи всі свої позиції. Але й нині маємо ще сім років, коли держава може дотувати село. Однак нормальна дотація селу здійснювалася ще за уряду Януковича, коли в 2007-му відсіялись. Тоді Тимошенко зібрала високий врожай і хвалилася, хоча не мала до нього ніякого відношення. Крім того, що не зуміла його зберегти і вигідно для селян продати.
Інші проблеми, які також пов'язані з фінансуванням, – це оновлення техніки, стимулювання процесів великого виробництва, інтенсивний розвиток і, звичайно, зростання продуктивності праці.
Переконаний, що з урахуванням світових тенденцій Україна може цілком стати аграрними Еміратами. З урахуванням землі, її потенціалу. Але сам потенціал, без вкладання грошей не спрацює.
Я бажаю всім здоров'я, натхнення, кохання та фінансування. І скажу так: якщо президентом буде Янукович, то буде надія, що все це буде. А якщо Тимошенко, натхнення щезне дуже швидко, а з фінансуванням буде проблематично. Боюсь, що після виборів крім грошового верстата їй буде більше нічого включати.
Розмову вела Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
