Олексій Гарань Історик-міжнародник, політолог, політконсультант, учасник багатьох "авантюрних" проектів, що стали успішними

В.Жаботинський, один з ідеологів сіонізму: "Наука з Шевченкового ювілею"

10 березня 2015, 18:46

Уперше опубліковано в газеті "Одесские новости" 27 лютого 1911 р. Стаття увійшла також до двох видань збірки "Фельетоны". Стаття була частиною дискусії, яка розгорнулася в тогочасній пресі з приводу 50-річчя смерти Шевченка і в якій Жаботинський взяв жваву участь, написавши кілька статтей щодо національної проблеми взагалі і української – зокрема.

Із збірки: Володимир Жаботинський. Вибрані статті з національного питання / Переклад Ізраїля Клейнера. – Київ, 1991. – С. 71-79; 128-129.Цитується за: http://ua.judaicacenter.kiev.ua/nauka-z-shevchenkovogo-yuvileyu/


Дивовижно, до якої міри люди непослідовні. Коли ми вимовляємо А, то переважно й не гадаємо, що треба в такому разі вимовити й Б. Ставимося до суспільного факту так, наче він ізольований, вирваний з життя і не призводить до жадних наслідків. Ось тепер ми вшановуємо пам'ять Шевченка або, принаймні, відгукуємося на шанування. Але при тому – жадних висновків. Не лише з боку тих, що слухають та читають, а й з боку тих, що пишуть, не помітно, щоб вони добре замислилися, до чого зобов'язує визнання цього ювілею.

Адже одне з двох: або Шевченко є культурне непорозуміння, філологічний курйоз та раритет, і тоді нема жадного сенсу влаштовувати йому ювілеї; абож Шевченко є закономірне й характеристичне явище життя, яке розвивається, симптом чогось прийдешнього, і тоді для кожного з нас є конечним, сказавши А, промовити й Б, тобто, визнавши цей ювілей, визначити своє ставлення до того величезного явища, про неминучість якого нам цей ювілей пророкує. Але про це, здається, мало хто розмірковує.

Можливо, це можна пояснити тим, що внутрішньо численні, дуже численні серед нас і справді стиха вважають Шевченка за філологічний курйоз. Ніде правди діти, численні міркують саме так. Їм це здається дивацтвом, курйозом: людина чудово знала по-російськи, могла писати ті самі вірші "общею" мовою, аж ось тобі – вперлася і писала по-хохлацькому. Інші йдуть ще далі й питають: та хіба існує якась поважна різниця між обома цими мовами? Сама лише впертість, саме лише дрібничкове хапання за окремі літери. І чи це не примха – писати неодмінно так: "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?..." – коли можна було з таким самим успіхом написати ось так:

Ах, вы думы мои, думы,

Ах, беда мне с вами!

Что стоите на бумаге

Грустными рядами?

Один пан нещодавно взяв у моїй присутності томик віршів Олеся [1] і почав доводити наочно, що ці вірші можна читати просто по-російськи і все виявляється цілком гаразд: і розмір не змінюється, і майже всі рими зберігаються. Я його не дослухав, і доки він деклямував на московський кшталт: "Ой, нащож малу дитину доручила ти степам?" – я замислився про інше. Я згадав, що Шевченко писав щось таке й по-російськи.

Літератори з газети "Киевлянин"[2] зараховують йому це як величезну заслугу і соромлять нинішніх мазепинців: ось бачте, він не такий, як ви, – він не цурався "общерусского языка"! Припустимо, що це справді так; але виявляється, що "общерусский язык" у дивний спосіб цурався українського поета, і не виходило в нього нічого доладного цією мовою. І Шевченко – не єдине таке явище. За 40-их років жив у Римі великий поет Беллі; про нього, здається, десь є згадка в Гоголя.

Він писав, переважно, римським діялектом. Римський діялект, на відміну від інших місцевих діялектів Італії, майже цілком збігається з італійською мовою: якби це не було нудно читачам, я міг би перелічити всі відмінності в п'ятнадцятьох рядках. Але Беллі писав діялектом чудові речі, а італійською мовою – речі цілковито нездарні. Його сонети на готапезсо напрочуд гарні, а його італійські елегії водяві, риторичні й нині забуті.

Також, очевидно, дуже затялася людина: так затялася, що й сам Господь покидав його, щойно він у своєму творчому пориванні переходив якусь ледь помітну межу: по цей бік межі Беллі – великий поет Божою милістю, по той бік – він раптом перетворювався на безпорадного віршомаза...

Рідна мова! Треба всієї нашої російської наївности, недосвідчености, соціальної неосвічености, всієї нашої "пігасовщини", всього грубоемпіричного практицизму, що його ми сповідуємо стосовно багатьох священних проблем духу, щоб так вирячати спантеличені очі й дивуватися, навіщо це нормальній людині, при повному розумі і ясній пам'яті треба неодмінно й вперто наполягати на тому, що вимовляється світ", а не "свєт".

Дурість, примха! Мадяри протягом багатьох років провадять боротьбу за мадярську команду в угорській армії, а вся ця командна мова складається з сімдесятьох слів. Через ці 70 слів повалено міністерства, відкладено найважливіші реформи, тріщить по ріці Лейті політична мала Европи. В угорському парляменті серед понад чотирьохсот мадярів сидять сорок депутатів з Кроатії і свято охороняють своє право говорити з трибуни по-хорватському, тобто мовою, якої ніхто, крім них, не розуміє і вживання якої в парляменті з цієї причини не лише непотрібне, а й шкідливе для самої хорватської справи.

Ті ж таки хорвати вчинили заколот, коли угорське начальство спробувало запровадити в деяких урядових закладах в Заґребі поруч з хорватськими написами також угорські: відбулися вуличні демонстрації, сутички з військом, лилася кров... Дурість, примха! – кажемо ми, – ми, провінційні обивателі закутньої країни, ми – з височини нашого політичного розуму й досвіду.

А чи не було б багато правильніше подивитися на справу з іншого боку і зрозуміти, що нема чого сперечатися проти фактів? Адже ми маємо цілу низку яскравих фактів, і масових, і ще характерніших індивідуальних. Ось шаленіють мало не цілі народи через сімдесят слів або через десяток вивісок чужою мовою; ось тут – великі поети, що миттю втрачають дар Божий, щойно пробують вдатися в своїй душі до маленької, мізерної, невинної підробки: сказати "свєт" замість "світ", "buona sera" замість "bona sera". Це все – факти, неспростовні явища життя, які не зміняться від того, що ми будемо їх ганити або схвалювати. Не ганити і не схвалювати їх треба, не виставляти ноти світовому устроєві та його виявам, а скромненько вчитися в них розумові; сприймати життя таким, яке воно є в своїй засаді, і саме на цій засаді будувати наш світогляд.

Повз факт Шевченкового ювілею ми приходимо з поштивим уклоном, і нам навіть не спадає на думку, що це – факт виняткової, симптоматичної важливости, перед яким, якби ми були розумні, досвідчені й передбачливі, ми мали б переглянути деякі істотні складники нашого світогляду. Що таке Шевченко? Одне з двох. Або треба дивитися на нього як на курйозну гру природи, щось на зразок безрукого маляра або акробата з однією ногою, щось подібне до рідкісного передпотопного експонату в археологічному музеї.

Або треба розглядати його як яскравий вияв національно-культурної життєздатности українства, і тоді треба ширше розплющити очі й добре придивитися до висновків, які з цього випливають. Ми самі тут на Півдні так старанно і так наївно насаджували по містах русифікаторські основи, наша преса стільки клопоталася тут про російський театр і поширення російської книги, що ми врешті цілковито впустили з очей справжню, аритметичну дійсність, як вона виглядає за межами нашого курячого світогляду.

Поза цими містами вирує суцільне, майже тридцятимільйонне українське море. Загляньте будь-куди не лише в його центрі – в котрий-небудь Миргородський або Васильківський повіт, – загляньте на його окраїни – до Харківської або Воронізької губернії, біля самої межі, за якою починається великоруська мова, – і ви будете вражені, до якої міри незайманим і незмішаним залишилося це суцільне українське море. Є на цій межі села, де по цей бік річки живуть "хохли", а по той бік – "кацапи".

Живуть споконвіку поруч і не змішуються. Кожний бік розмовляє по-своєму, одягається по-своєму, зберігає свій власний звичай; одружуються лише зі своїми; цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння. Варто було б поїхати туди П. Б. Струве, авторові теорії щодо "національних відштовхувань", перед тим, як казати про єдину трансцендентну "загальноросійську" суть. [3] Такого виразного відштовхування нема, як кажуть, навіть на польсько-литовському або польсько-білоруському етнографічному кордоні. Знав свій народ український поет, коли вичитував нерозумним дівчатам:

Кохайтеся, любітеся,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде...

Я не поділяю теорії П. Б. Струве і не думаю, що "відштовхування" належить до конечних і нормальних життєвих виявів національности; у кожному разі, вважаю, що легалізувати (в науковому сенсі) це "відштовхування" слід було б лише з великими й суворими застереженнями.

Я не вважаю ні за нормальне, ні за вічне явище той антагонізм між великоросами та малоросами, що викристалізувався в простолюдних прізвиськах "хохол" і особливо "кацап"; упевнений, навпаки, що за умови поліпшення зовнішніх обставин не лише українство, а й взагалі всі народності Росії чудово співжитимуть з великоросами на ґрунті рівности й взаємного визнання; навіть вірю, що велику й добродійну ролю в цьому відіграє саме великоросійська демократична інтелігенція [4] – і нещодавно, в одній київській лекції, підкреслив цю віру так різко, що навіть зустрів неспівчуття з боку деяких українських слухачів.

Але не можна заперечувати, що "відштовхування" від інородця є однією з ознак наявности національного інстинкту, а особливо там, де національна індивідуальність через навколишнє гноблення ні в чому іншому, ні в чому позитивному не може висловитися. За таких випадків "відштовхування", що його ми спостерігаємо на етнографічних кордонах, залишається мимоволі найкращим доказом того, що пригнічена народність чинить стихійний опір перелицьовуванню своєї суті, що справжні шляхи її нормального розвитку прямують в іншому напрямі.

Таким є стихійний настрій кожної великої і однорідної маси; таким є стихійний настрій тридцятимільйонного українського простолюддя, хоч би скільки фальшиво свідчили про протилежне різні експерти з-поміж національних перевертнів. Експерти такого роду так само компетентні в оцінці національних почуттів того народу, якого вони зреклися, як дезертир компетентний в оцінці патріотизму та бойового духу тієї армії, з якої він утік.

Український народ зберіг недоторканним те, що є головним, непереможним опертям національної душі: село. Народові, чиє коріння міцно й густо вп'ялося на величезному терені в суцільну рідну землю, нема чого боятися за свою племінну душу, хоч би що виробляли по містах з бідолашними паростями його культури, з його мовою та його поетами. Селянин усе витерпить, усіх переживе, доведе своє всупереч усім і повільно, крок за кроком зі всіх боків протиснеться до міста, і те, що тепер вважають за мужицьку говірку, буде там за дві генерації мовою газет, театрів, вивісок – і понад те.

Ось що означає ювілей Шевченка для кожного, хто вміє послідовно мислити і зазирати в прийдешній день. Ми, на жаль, на цей талан не багаті. Український рух, що зростає коло самого нашого носа, ми вважаємо чимось за зразок спорту: ми їм нехтуємо, нехтували й будемо, мабуть, нехтувати й після ювілею.

Чи то засліплення від самозадоволення, чи зашкарублість людської думки керують нашими діями, і в наслідок цього ми припускаємося грубої політичної помилки, якої не можна пробачити: замість того, щоб цей рух, величезний за своїми наслідками, розвивався за підтримки з боку найвпливовіших кіл передового суспільства і звикав бачити в них своє опертя, своїх природних союзників, – ми примушуємо його перебуватися своїми власними силами, гальмуємо його успіхи промовчуванням і неувагою, подразнюємо і штовхаємо в опозицію до ліберального та радикального суспільства.

Зростання руху це не зупинить, але понівечити це зростання, спрямувати його в найнебажаніше річище – ось що не важко, і ось чого слід було б поостерегтися. Найтяжчі наслідки для майбутніх взаємин на цьому величезному півдні Росії можуть з цього народитися, якщо ми вчасно не схаменемося, не зрозуміємо і не врахуємо всієї величезности того масового феномену, що про нього нам нагадує ювілей Шевченка, і не пристосуємо до нього всієї нашої позиції, всієї нашої тактики в справах місцевих та державних.

Висловлю одне міркування, яке давно в мене виробилося і підтверджене вивченням західньоевропейського досвіду, але у відповідь на яке читач, мабуть, знизає плечима. Наш Південь перетворився на улюблену арену чорносотенства, і орудує воно по містах та містечках з чималим успіхом. І досі ми не втямили, чи можливо боротися проти цього явища, а якщо можливо, то якою зброєю.

А тим часом це питання має право на повсякденну нашу увагу, оскільки за теперішніх настроїв не до пуття нашому краєві ані міське самоврядування, ані навіть право надсилати депутатів до Державної Думи. Депутати Півдня – найголовніша опора реакції, і так само було ще перед зміною виборчої системи, перед Третьою Думою.[5] Отже, яким засобом можна боротися проти настрою міщанських мас Півдня? Чистий, абстрактний ідеалізм будь-якого ґатунку для них неприступний: міщанство не крокує за лібералами, якщо ті не здогадаються дати йому щось на додаток.

На соціялістичну пропаганду міщанство органічно не здатне відгукнутися: економічні ідеали цього середовища завжди й неминучо реакційні і обертаються в найкращому разі довкола середньовічних ідеалів цехового устрою, а в гіршому випадку – це ми бачимо у Відні та Варшаві, на останньому ремісничому з'їзді – довкола господарського й правового витискання інородців.

Єдине ідеалістичне гасло, яке за нинішніх умов здатне піднести міські, міщанські маси, очистити й вшляхетнити їхній світогляд, – це гасло національне. Якщо вони тепер ідуть за правими, тож це не тому, що праві проповідують баранячий ріг та залізний кулак, а лише тому, що праві зуміли заторкнути їхню націоналістичну струнку. Але не струнку творчого, позитивного націоналізму, а струнку "відштовхування" від інородця.

І жадні в світі яскраві прапори не відвернуть наше південне міщанство від гасел ненависти, крім одного прапору: власного національного протесту. Я не компетентний судити про те, наскільки приготована якась Слобідка-Романівка до сприйняття української національної свідомости; тверджу лише одне: витиснути звідти союзників [6] вдасться або українському рухові, або нікому.

Повторюю: це все таке далеке від сьогоднішнього стану речей, що читач, я знаю, знизає плечима й скаже: гадки, фантазії. Але я думаю, що гадають і фантазують ті, що бачать лише те, що стирчить просто перед очима, і не заглядають ні до статистики, ні до історії, ні до досвіду мудрого Заходу. Поживемо – побачимо. А можливо, якщо не зміниться вчасно наша тактика, то й відчуємо...

Коли доводиться, за службовим обов'язком, вшановувати ювілей Шевченка, ми сором'язливо розповідаємо один одному, що небіжчик був, мовляв, "народний" поет, співав про лихо простого бідного люду, і саме в цьому, бачте, полягає вся його цінність. Авжеж ні, не в цьому. "Народництво" Шевченка є справа третьорядна, і якби він усе це написав по-російськи, то не мав би ані в чиїх очах того величезного значення, яке всі, з усіх боків визнають йому тепер. Шевченко є національний поет, і саме в цьому його сила. Він національний поет і в суб'єктивному сенсі, тобто поет-націоналіст, навіть зі всіма вибухами нестримної ворожости до попяка, до єврея, до інших сусідів...

Але ще важливіше те, що він – національний поет за своїм об'єктивним значенням. Він дав і своєму народові, і всьому світові яскравий, непохитний доказ того, що українська душа здатна до найвищих злетів самобутньої культурної творчости. Через це його так люблять одні і через це його так бояться інші, і ця любов, і цей острах були б анітрохи менші, якби Шевченко був свого часу не народником, а аристократом на зразок Ґете або Пушкіна. Можна повикидати всі демократичні нотки з його творів (а цензура саме це й робила довго) – і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, який не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу.

Це значення добре зрозуміли реакціонери, коли здійняли напередодні ювілею лемент щодо сепаратизму, державної зради і наближення кінця світу. До кінця світу та інших жахіть ще далеко, але що є правда, то є правда: шанувати Шевченка просто як талановитого російського літератора число таке чи таке не можна, шанувати його – це значить визнати все те, що пов'язане з цим ім'ям. Шанувати Шевченка – значить зрозуміти й визнати, що нема й не може бути єдиної культури в країні, де живуть сто й понад того народів: зрозуміти, визнати, посунутися й надати законне місце могутньому побратимові, другому за силою в цій імперії.

1. Олесь Олександер (1878-1944) – видатний український поет. На час написання статті "Наука з Шевченкового ювілею" серед мистецької громадськости в Росії були відомі збірки Олеся "З журбою радість обнялась" та "Поезії", які привернули увагу аматорів поезії та критики.

2. "Киевлянин" – щоденна російська газета в Києві, що виходила від 1864 до 1919 року. Газета трималася виразно великодержавницького і антиукраїнського напряму, що межував з одвертим чорносотенством. Від 1911 до 1919 року газетою керував В. В. Шульґін (1878-1976), який після Другої світової війни виступав як прихильник СРСР, вважаючи, що комуністична влада в Москві продовжує російську імперіялістичну традицію.

3. Щодо Струве див. примітки до статті "Про мови та інше".

4. У деяких своїх статтях – "Медведь из берлога" ("Ведмідь з барлогу", 1909), "Русская ласка" ("Російська ласка", 1909) та інших Жаботинський висловив думку, що російська інтелігенція в своїй масі скочується до російського націоналізму та великодержавництва і ледве чи варто покладати на неї надії в боротьбі за національні права неросійських народів. З іншого боку, в деяких інших статтях Жаботинського зустрічаємо компліменти на адресу російської ліберальної інтеліґенції. Виглядає, що ці компліменти слід віднести радше на рахунок природної ввічливости Жаботинського, а особливо тоді, коли тема статті прямо не стосувалася питання щодо російської інтелігенції. Коли ж тема прямо цього стосувалася, Жаботинський висловлював багато критичніші думки.

5. Перші дві Державні Думи були передчасно і незаконно розпущені царською владою, яка шляхом зміни виборчої системи намагалася обмежити кількість небажаних для неї за своїми політичними поглядами депутатів Думи.

6. "Союзниками" в опозиційній російській публіцистиці звичайно називали членів чорносотенних "Союзу російського народу", "Союзу Михайла Архангела" та інших подібних "союзів".

powered by lun.ua
Коментарі — 28
19Yurkiv21 _ 12.03.2015 23:19
IP: 91.200.224.---
Александр Пратт:
19Yurkiv21:
Александр Пратт:
Леонид Гарбарчук:
Полемика идет об украинской идентичности,ее корнях,основе. Но вместо поиска и формулирования позитивной формы заменяется упрощенной-"украинцы не москали". А автор вместо кропотливой работы занимается отрабатыванием грантов.
Ай, яй, яй!
І що з цим робити, як НЕ москалі?
Не були, не є, не будемо!
А кто вас заставляет? Кроме ваших фантазий-никто.
Є ще градо-фантазії:)
19Yurkiv21 _ 12.03.2015 23:15
IP: 91.200.224.---
Mike_Kharkov:
19Yurkiv21:
Mike_Kharkov:
Село не може бути "племінною душею", бо що робити з цим у 21-му сторіччі? а у 22-му?
==============================================
Їсти!!!
І це все для чого ви народилися?
Так досить скоро і цього вже не буде.
Може вам і все одно, аби портрет висів на місці, а інші чим завинили?
А ви для чого?
Хоч відро бульби у своєму житті вкопали, теоретик гарадской?
Mike_Kharkov _ 12.03.2015 18:03
IP: 74.125.181.---
19Yurkiv21:
Mike_Kharkov:
Село не може бути "племінною душею", бо що робити з цим у 21-му сторіччі? а у 22-му?
==============================================
Їсти!!!
І це все для чого ви народилися?
Так досить скоро і цього вже не буде.
Може вам і все одно, аби портрет висів на місці, а інші чим завинили?
19Yurkiv21 _ 12.03.2015 15:13
IP: 91.200.224.---
Александр Пратт:
Леонид Гарбарчук:
Полемика идет об украинской идентичности,ее корнях,основе. Но вместо поиска и формулирования позитивной формы заменяется упрощенной-"украинцы не москали". А автор вместо кропотливой работы занимается отрабатыванием грантов.
Ай, яй, яй!
І що з цим робити, як НЕ москалі?
Не були, не є, не будемо!
19Yurkiv21 _ 12.03.2015 15:10
IP: 91.200.224.---
Mike_Kharkov:
Село не може бути "племінною душею", бо що робити з цим у 21-му сторіччі? а у 22-му?
==============================================
Їсти!!!
Леонид Гарбарчук _ 12.03.2015 01:13
IP: 193.138.133.---
Шановний автор написав дуже полемічну статтю! І при чому тут П Струве і якісь там перекладачі! Такі мудрствования (рус) не цікаві сьогодняшній Україні! Феномен людоїдської Росії,яка заборонила згадувати Т Шевченка в теперішньому Криму на 9 березня та й інші "братські" посили з дикої Мо сковії на протязі 360 літ з1654 р (цілий пекельний ювілей!) – все це ПОТРІБНО НАГАДУВАТИ всім, хто ВЖЕ забув, які слова читав С Нігоян на жертвенному Майдані в лютому 2014 – перед тим, як навічно злетіти в Небо ангелом Небесної Сотні!
Mike_Kharkov _ 11.03.2015 23:45
IP: 74.125.181.---
"Український народ зберіг недоторканним те, що є головним, непереможним опертям національної душі: село. Народові, чиє коріння міцно й густо вп'ялося на величезному терені в суцільну рідну землю, нема чого боятися за свою племінну душу"
===
Нажаль, . Жаботинський тут стоїть на твердих метафізичних позиціях. І з того виводе величезну помилку, як то робили і після нього, і далі ОУНівці.
Село не може бути "племінною душею", бо що робити з цим у 21-му сторіччі? а у 22-му?
Ця формула стверджує, що без села нема українця, і ми, дійсно, увійшли у 21 ст. і вочевидь розгубилися, бо село вже відходе, а іншої "душі" українцям мати не дозволяється:)
Цей глухий кут ставить питання – або ми знайдемо новий зміст українства, або будемо викреслені з цивілізації. Старе українство фактично вже мертве, і загорожує шлях новому.
А ми й досі лише те робимо, що радіємо старим іграшкам.
19Yurkiv21 _ 11.03.2015 23:04
IP: 91.200.224.---
cjasn:
19Yurkiv21:
...То крутіться, як жиди, любіться, як жиди, станьте "жидами"!
=============
За Вашою логікою наступним закликом мав би бути – "здохніть.идами!"?
Живіть, як жиди, і нікому не заздріть!:)
cjasn _ 11.03.2015 21:29
IP: 46.201.172.---
19Yurkiv21:
...То крутіться, як жиди, любіться, як жиди, станьте "жидами"!
=============
За Вашою логікою наступним закликом мав би бути – "здохніть.идами!"?
Viktor Lastochkin _ 11.03.2015 20:17
IP: 213.200.55.---
Николай Козак:
Николай, ты не козак а большой ПОЦ!!
Bogdan Samonik _ 11.03.2015 19:29
IP: 74.125.187.---
trakt:
trakt:
Nema riznyzi yakoyi nazionalnosti bandyt i kaznokrad vin maye buty pokaranym! I ne xovatys za svoyeyu nazionalnisty!
Bogdan Samonik _ 11.03.2015 19:23
IP: 74.125.181.---
Shanovnuy pane Oleksiy Garan v mene do vas pytannya yaka kilkist ukrayinskux xramiv u Rosiyskiy Federaziyi? Navchayuchys chuzomu, netreba svogo zuratys Taras Shevchenko pysav! I
19Yurkiv21 _ 11.03.2015 12:28
IP: 91.200.224.---
Николай Козак:
Ми не повинні допускати, щоб жиди нами управляли. Якщо поважаємо себе і Шевченка.
То крутіться, як жиди, любіться, як жиди, станьте "жидами"!:)
19Yurkiv21 _ 11.03.2015 12:25
IP: 91.200.224.---
Oleg Sokolenko:
сам шевченко как личность и его творчество совсем не одно и тоже. писал одно, а делал другое.
русскоязычный, личный дневник вел на русском языке, любил москальку, жил и умер в России,

а как помру то поховайте в украине

но поэзия прекрасная. слов нет. просто записывал чудак то, что ему из космоса диктовали)))
У Шевченка було два джерела, які диктували йому, що писати, і як жити.
Перше – це, як Ви пишете, космос, хоча Тарас Григорович, мабуть, вважав, що Господь, а друге – то царська охранка.
В тому, що на чужині помер, великого гріху нема, а в тому, що в своїй Землі похований, велика його послуга Україні, як і в тому, що для Неньки зробив.
Miki2 _ 11.03.2015 09:00
IP: 93.74.187.---
п.Гарань, дякую за пречудовий матеріал.
trakt _ 11.03.2015 08:59
IP: 178.92.52.---
зі всіма вибухами нестримної ворожости до попяка, до єврея, до інших сусідів...
-
В Шевченка не було ніякої ворожості ні до поляків, ні до євреїв, ні до сусідів. В Шевченка можна знайти ворожість до рабовласників, тобто до кріпосництва, і до самодержавства. Шевченко вороже ставився до панів, які були рабовласниками, до експлуататорів. А пани були були поляками і росіянами, багаті євреї також хотіли бути панами. У Карла Маркса була така ж ворожість до поляків, євреїв та інших, як у Шевченка, тобто це ворожість до експлуататорів, як кажуть марксисти, а не до поляків чи євреїв. До будь яких бідних: чи то поляків, чи то євреїв, чи то українців чи сусідів – знайти у Шевченка ворожість неможливо.
shasta _ 11.03.2015 08:15
IP: 178.137.24.---
цілком в дусі юдофільства Гараня: як тіки шо – одразу приплести жидів...
руслан49 _ 11.03.2015 07:50
IP: 92.113.191.---
Александр Пратт:
руслан49:
Опять спорный тезис. Это первая мировая,а не вторая была, а Жаботинский хотел,чтобы государство евреев было британской колонией. Так что в то время все искали себе союзников. Арабов потеснили силой,создали Израиль,вроде идея Жаботинского победила,но мира там нет до сих пор.
В Ізраілі люди відчувають себе більш захищеними, ніж у нашій "миролюбивій", "нейтральній", "пацифістській" Україні. У якої ще рік назад не було армії і яка надіялась всеціло на дипломатію.
руслан49 _ 10.03.2015 21:48
IP: 92.113.191.---
Александр Пратт:
руслан49:
Это ваше видение той исторической ситуации. По моему мнению коренная разница между ними была в политических взглядах,и в том,что Жаботинский считал возможным силовой захват Палестины с сохранением прав арабского меньшинства.
Це не моє бачення, це витяг з Вікіпедії. Бен Гуріон в першу світову війну не міг прийняти рішення, на якій стороні стати євреям, на стороні Антанти, чи Германії з Турцією, чи бути нейтральними (так як і багато єврейських лідерів). Чого стоїть його призив брати євреям турецьке підданство. А турецьких підданих могли ж мобілізувати в турецьку армію. І з чим тоді б опинилися євреї після війни, якби вони воювали на стороні Германії. Так що Жаботинський в той час був на голову вище Бен-Гуріона.
руслан49 _ 10.03.2015 21:24
IP: 92.113.191.---
Александр Пратт:
Идею "отталкивания" Струве успешно опробовали-"кто не скачет,тот москаль", "геть от Москвы". Что хорошего это принесет-покажет время,а Жаботинского Бен-Гурион называл "Владимиром Гитлером" за его радикально правые взгляды.
После начала первой мировой войны турки (которые выступали на стороне Германии) ввели для евреев Палестины специальный налог, а евреев, которые не были подданными Османской империи, начали высылать из страны. В ответ на это ведущие сионистские лидеры (Жаботинский, Вейцман и другие) призвали палестинское еврейство поддержать страны-участницы Антанты и создать еврейское воинское подразделение на стороне Антанты. Бен-Гурион выступил против этого и развернул среди евреев агитацию за принятие турецкого подданства. Кто был прав и кто победил в этой войне все знают. Так, что не всегда Бен-Гурион был прав.
Serr _ 10.03.2015 21:19
IP: 212.90.63.---
Oleg Sokolenko:
сам шевченко как личность и его творчество совсем не одно и тоже. писал одно, а делал другое.
русскоязычный, личный дневник вел на русском языке, любил москальку, жил и умер в России,

а как помру то поховайте в украине

но поэзия прекрасная. слов нет. просто записывал чудак то, что ему из космоса диктовали)))
а) російськомовним Шевченко не був – вільно спілкувався польською, то що, був польськомовний?
б) "особистого щоденника" у Шевченка не було – був "журнал", який йому ще в останні роки солдатчини (після смерті Коляна І) було дозволено вести російською – щоб його контролювали офіцери. А вірші він писав у "захалявну книжечку", це було заборонено. "Журнал" цей читався багатьма знайомими Ш., це був публічний жанр тодішній.
в) любив Шевченко багатьох жінок – від княжни до селянки, від актриси до покоївки, у Казахстані досі живуть його прямі нащадки... То що, він був казахом?
г) швидше, він диктував Космосу свої тексти...
руслан49 _ 10.03.2015 21:17
IP: 92.113.191.---
Александр Пратт:
Идею "отталкивания" Струве успешно опробовали-"кто не скачет,тот москаль", "геть от Москвы". Что хорошего это принесет-покажет время,а Жаботинского Бен-Гурион называл "Владимиром Гитлером" за его радикально правые взгляды.
В это время турки ввели для евреев специальный налог, а евреев, которые не были подданными Османской империи, начали высылать из страны. В ответ на это ведущие сионистские лидеры (Жаботинский, Вейцман и другие) призвали палестинское еврейство поддержать страны-участницы Антанты. Бен-Гурион и Бен-Цви выступили против этого и развернули среди евреев агитацию за принятие турецкого подданства.
руслан49 _ 10.03.2015 21:03
IP: 92.113.191.---
Николай Козак:
Ми не повинні допускати, щоб жиди нами управляли. Якщо поважаємо себе і Шевченка.
В УП, видно, вважають, що такі антисемітські висловлювання це цікава дискусія між дописувачами.
Николай Козак _ 10.03.2015 20:54
IP: 109.122.40.---
Ми не повинні допускати, щоб жиди нами управляли. Якщо поважаємо себе і Шевченка.
руслан49 _ 10.03.2015 19:49
IP: 92.113.191.---
Еврейский народ ничем не отблагодарил своих солдат; они меня тоже не уполномочили хлопотать о его благодарности – обойдутся. Но в их душе живет то спокойное сознание, которое я высказал здесь; и придет время, когда дети ваши будут заучивать имена их полковников вместе с азбукой. А рядовым, каждому из пятисот и каждому из пяти тысяч, я хочу сказать на прощанье то, что сказал когда-то своим товарищам "портным", уходя навсегда из последнего лагеря нашего под Ришоном:
- Ты вернешься к своим, далеко за море; и там когда-нибудь, просматривая газету, прочтешь добрые вести о свободной жизни еврейской в свободной еврейской стране – о станках и кафедрах, о пашнях и театрах, может быть, о депутатах и министрах. И задумаешься, и газета выскользнет из рук; и ты вспомнишь Иорданскую долину, и пустыню за Рафой, и Ефремовы горы над Абуэйном. Встрепенись тогда и встань, подойди к зеркалу и гордо взгляни себе в лицо, вытянись навытяжку и отдай честь: это – твоя работа.

Жаботинский. "Слово о полку"
Річниця Майдану76 Україна та Європа1003 Майдан 2013524 Уряд реформ366 Aтака Путіна1153
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter