Покинутий Бандера

Олег Тягнибок на блозі поставив статтю Ірини Фаріон – цікаву, виважену, науково виписану, з якої можна багато чого дістати для розуму, серця і душі тим, хто плекає образ Степана Бандери як ікони національного визвольного руху. Тим більш, що книжок, де можна прочитати щось нове про цю історичну постать, обмаль. А я хочу сказати про буття. Про пам' ять, яка буває не тільки в лозунгах, піднесених виступах, розумних статтях. Пам'ять, без якої ми – сиріти душевні.

"Якщо б нам відкрився Господній лексикон – то, мабуть, серед стрижневих слів і найпевнішої Його реальности було б слово – ДУША: ця невидима, але наскрізь визначальна сакральна субстанція життя людини і її стосунків з Богом. "Душа – це те, що робить траву травою, ліс – лісом, людину – людиною. Без душі трава – сіно, ліс – дрова, людина – труп", "Бо не тіло, а душа є людиною", – каже Г. Сковорода. Це слово-концепт пронизує праці С. Бандери, позаяк він сам був передусім ДУШЕЮ, що матеріялізувалася і в житті, і після його смерти у мільйонах убитих, живих і ще не народжених його наступниках. Його душа дала назву народові – бандерівці, а Львів і досі називають Бандерштатом... Бандерина візія ДУШІ як сакрального і визначального первня людини має три площини: Божу, людську і національну, що вписані у політичний вир життя", – читаю у блозі, і згадую, як в січні минулого року я була у відрядженні в Мюнхені і, маючи нагоду, намагалася розшукати могилу Бандери. По-перше, квіти віднести, по-друге, свічку поставити, по-третє – це українець. А за кордоном національна свідомість гостріша.

Зв'язатися з родичами Бандери, які живуть в цьому місті не вдалося. Німці, навіть з екскурсбюро – вперше чують про таку людину. В мене залишався один день, і під час однієї з екскурсій щось підштовхнуло розпитати перекладачку, чи не знає вона про могилу. Та подивилася уважно на мене і сказала, що знає її свекруха – вона емігрантка, з України, вже дуже літня, але тільки з її допомогою ви знайде те, що шукаєте. Якось приїжджали прості люди з Львова, щоб на могилу сходити, тільки вона допомогла.

Віра Львівна українською не говорить, каже, що тільки молиться рідною мовою, бо так мамо вчили, а інші слова вже забуваються. Ми домовилися зустрітися в готелі, а потім поїхати на цвинтар. За кавою вона розповіла мені дуже сумні речі. Цієї могили вже в найближчий час може не бути – її зрівняють, і буде захований хтось інший. Такі порядки в Мюнхені – за місце під могилою треба платити, і це – дуже дорого. Родичі, як сказала пані Віра, заборгували. Мабуть, самі не мають, поросити ні в кого (тут я дуже дивуюся і кажу: що, у нас в країні, де є національно свідомі і зовсім не бідні політики, які підносять це ім'я, і нема кому грошей дати, щоб залишити нащадкам, тобто українцям, пам'ять???!!!!) Віра Львівна сумно дивиться на мене – і я читаю в її очах: хіба в грошах справа?

"Люди звикли піклуватися про свій фізичний стан. Зрештою, інстинкт самозбереження завжди на сторожі. Однак ще більшої праці і турботи потребує душа. С. Бандера розмірковує про це передусім у контексті виснаженої душі цілого народу: "Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу", – це зі статті Ірини Фаріон. Що ще додати, щоб зрозуміти: не в грошах-таки?

Проїхавши пів міста, ми знайшли могилу, почистили її трохи від снігу, запалили свічки, поклали український прапорець (його із маленького ридикюлю виклала Віра Львівна!!!), положили квіти, почитали удвох з пані "Отче наш"... Було дуже холодно. На вулиці і в душі.

Коли я приїхала додому, через знайомих передала про те, що може статися з могилою Бандери, Степану, онуку. Він одповів, що там, в Мюнхені, знають про цю ситуацію, і щось придумають, заплатять.

...Дзвонила пані Вірі, вітала з Різдвом, питала, чи отримала вона мою бандероль з українським молитвословом, і про те, як владналася історія з останнім місцем пам'яті Степана Бандери. Вона помовчала трохи, а потім сказала, що, наскільки їй відомо, ситуація позитивно не змінилася, може щось і заплатили, але, здається, що цього дуже замало, і нікому нічого не потрібно.

Ау, де ви, лідери національної ідеї???

P.S. Докладаю фото і навігацію, без якої не обійтися: номер місця, назву станції метро біля цвинтаря і назву цвинтаря. Якщо буде в Мюнхені, поставте свічку. І попросіть вибачення за нас всіх.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.