Мрії збуваються не через чудо, а через важку – до кривавих мозолів на руках і мізках – щоденну працю
Не люблю маніхейський поділ на чорне і біле, це дуже спрощує і спотворює світ навколо.
Тим більше я не згоден із запропонованим шановною Юлією Мостовою суспільним вибором "їхати – залишатися".
Впевнений: вибір знаходиться в іншій площині.
У нас дійсно є дуже різні люди.
Одні їдуть відпочивати в окупований Крим. Інші – воювати і волонтерити в АТО.
Одні засирають дитячі майданчики і навколишні ліси. Інші знімають фільм "Червоний", що душу рве до бою.
Одні крадуть все, до чого дотягнуться, навіть на боротьбі з корупцією. Інші створюють новий український літак, софт або "Піццу Ветерано".
Одні чекають, коли ж на зло Порошенку все навернеться. Інші – працюють на зміни з Президентом, у парламенті, в Уряді, меріях, у всіх структурах влади. Не всі вони так звані прохоботи. Просто вони знають, що між "Осанна!" і "Розіпни!" ще є "Працюй в поті чола свого".
Поділ в країні – не в тому, хто виїде чи хто залишиться. Поділ є на тих, хто бере відповідальність на себе і тих, хто у всьому звинувачує інших.
Від себе не втечеш. Ті, хто під час Майдану поїхав на курорт (бо, мовляв, Майдан злили) і сьогодні знаходять тисячі винних, крім себе.
Якщо наші зрадофіли виїдуть, вони і у Німеччині проклинатимуть канцлера та депутатів за продаж мобільних карток по паспорту і відсутність відкритого реєстру е-декларацій влади.
Вони і в Іспанії закликатимуть не платити податки, бо спецслужби, мовляв, проспали теракт, а в Італії щоденно запускатимуть дрони і публікуватимуть фото маєтків продажних чиновників. У Франції вони протестуватимуть проти військового параду.
В Штатах... Ні, в Штатах не вийде, за зрадофільство там грошей не дадуть і через ФОП списати антикорупційний грант собі на зарплатну картку не вийде.
На щастя – попри одвічну хату з краю, радянську зрівнялівку та сучасне всепропальство – в країні є мільйон інших людей, які особисто і щоденно крутять колесо історії.
Вони різні. Когось мотивує патріотизм, когось особисті амбіції, когось – законний прибуток. Але всі вони, як і вчив Т. Рузвельт, роблять те, що можуть, з тим, що мають, там, де вони є.
Це вони до перемоги боролися на Майдані.
Це вони пішли на війну без техніки і зброї, яку розпродали ті, хто мав дбати про Армію.
Це вони, зціпивши зуби, розвивають бізнес.
Навіть ті, хто поїхав на заробітки чи навчання за кордон, щоб повернутися, – теж з цих людей.
Зрадофіли тягнуть Україну назад не менше, ніж злодії та імпотенти серед влади.
Браковані владоможці – гирями сковують суспільству ноги.
Від зрадофільського "все пропало!" – у багатьох опускаються руки.
Не слова ненависті, а праця врятує Україну. Великий українець кардинал Гузар вчив: "Робіть кожен день свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом із іншими і для всіх".
Мрії збуваються не через чудо, а через важку – до кривавих мозолів на руках і мізках – щоденну працю.
Я не належу до тих, хто мріє дочекатися нової країни.
Я з тими, хто з помилками і надто повільно, але творить її.
В середовищах зрадофілів і їхніх супротивників є різні, часто недружні між собою люди. Але не їхні внутрішні чвари є важливими.
Важливим є поділ на табір песимістів і табір оптимістів.
Зрадофіли всіх мастей – песимісти і лише витрачають жовч на диванах.
Ми – оптимісти і змінюємо країну.
Надто пафосно? Ок, тоді конкретно.
Це ми, оптимісти, втримали соціальні платежі і потреби фронту, коли Янукович лишив у державній казні всієї країни 10 тисяч доларів.
Це ми, оптимісти, примусили світ створити антипутінський фронт солідарності з Україною.
Це ми, оптимісти, обходимося вже котрий рік без російського газу і виграємо суди у Газпрома.
Це ми, оптимісти, відправили в суд за останні півтори роки 1800 хабарників, не звертаючи увагу на провладні партбілети.
Це ми передали до війська 6 тисяч одиниць нової техніки та озброєння і підняли зарплати солдатам і офіцерам втричі.
Це ми, оптимісти, ввели чесні екзамени ЗНО для вступу до вишів, перевели держзакупівлі на систему Prozorro і відкрили електронні декларації всіх чиновників.
Це ми, оптимісти, створили нову патрульну поліцію.
Це ми, оптимісти, довели, що депутатство, в тому числі і у провладних фракціях – не є індульгенцією.
Це ми через децентралізацію збільшили місцеві бюджети вдвічі, що принесло громадам додаткових 100 млрд грн.
Це ми, оптимісти, підняли прибутки держпідприємств в 20 разів, ліквідували податкові площадки і ввели автоматичне відшкодування ПДВ.
Це ми, оптимісти, отримали безвіз.
Це ми, оптимісти, повернули до бюджету вкрадені мафією Януковича 1,5 млрд доларів.
Це ми, оптимісти, збудували за останні два роки 56 нових заводів і відремонтували 3500 км доріг.
Це ми, оптимісти, перемагаємо в спорті, заповнили радіоефір українською піснею і знімаємо українське нарешті кіно.
Знаю, ви заперечите все це олігархами, Роттердамом, корупцією, судовим саботажем, несправедливими тарифами і жахливими пенсіями.
Це правда.
Працюємо над цим.
Хочете, щоб результат був швидше – приєднуйтесь.
Чорт забирай, чому ні?
Невже чужа перемога на минулих виборах чи кляті рейтинги на майбутніх перекреслюють у розумних людей бажання зробити щось корисне для країни в часи її найважчих випробувань?
Погляньте на карту світу. На нас напала орда, що контролює 1/5 частину суходолу. Одночасно ми воюємо з домашньою ватою, корупцією, безвідповідальністю, дурістю, лінощами. Чому ми маємо воювати ще й з вашою зневірою, якою ви заражаєте все навколо?
Хочете і вмієте зробити краще і швидше? Ласкаво просимо.
Ні – не вбивайте віру у інших.
Тих, які мають йти в нові держслужбовці, щоб не брати хабарів.
Створювати новий бізнес, щоб платити всі податки.
Перемагати в конкурсі на нових суддів чи прокурорів, щоб відновити справедливість.
Працювати в нових ЗМІ без оплачених готівкою реклами, джинси і маніпуляцій.
Знаю, нові люди все рівно прийдуть в наш табір оптимістів. Скоріше за все – вони й замінять нас.
І я буду радіти їхнім перемогам. Підбадьорюватиму в моменти їхніх помилок.
І гордитимуся тим, що на зло Путіну, п'ятій колоні і доморощеним зрадофілам ми, оптимісти, таки змогли і вистояти, і перемогти.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
