Читаючи Суркова...
Росії немає. Є кацапізм. Тобто специфічний розлад розуму. Дивним чином доведене до межі захоплення привласненням чужих територій. Така кривава звичка. Кров замість держави. Щі, Распутін і балалайка є. А народу немає. Вкрадена історія і навіть назва є, а Росії немає.
Питання тільки в тому, Росії вже немає чи поки ще немає?
Я, як не дивно, русореаліст. Тобто, вважаю, що Росії, з якою можна спокійно поруч жити, поки що немає.
Хоча, з часом вона може й відбудеться. Коли-небудь московити уп'ються кров'ю і водкою, протверезіють і покаються, – і вони це зроблять. Однак, якою саме буде ця Росія, в яких кордонах вона буде існувати і головне, скільки буде Росій – питання відкрите. І Україні допомогти просуванню кордону свободи на Схід так чи інакше доведеться.
Стосунки із Росією ніколи простими не були, навіть коли на місці Москви було болото, а Залісські князівства платили дань Києву. Навчити Росію азам цивілізації і при царях і при комуністах завжди було для українців справою нелегкою. То свого ж імператора вилками заколють насмерть, то в союзі з Гітлером світову війну підпалять.
Тримати шаблю наголо для захисту свободи – єдиний історично доведений метод на російському напрямку. Не думаю, що вони розуміють якийсь інший.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
